Що таке русофобія і хто її роздмухує?
14.11.2009
Київ – Президент Російської Федерації Дмитро Медведєв, даючи інтерв'ю німецькому журналу «Шпігель» вже вкотре звинуватив Президента України Віктора Ющенко в «русофобії», зокрема йшлося (в контексті цього поняття) про «переписування історії» (себто про українське тлумачення подій, що відбувалися на теренах України протягом переважно ХХ століття), про «утиски» російської мови і таке інше. Треба сказати, що це щонайменше дивно, адже й сам Дмитро Медведєв нещодавно публічно засудив злочини сталінщини, назвавши замовчування злочинів і трагедій таким же самим спотворенням історії, як і нехтування успіхів, чим дуже надихнув російських лібералів, які одразу ж зраділи, сподіваючись, що такі заяви є ознакою якихось перспектив пом'якшення політичного режиму в Росії.
Нині в певних колах російських політиків і ідеологів поняття «русофобія» застосовується дуже широко, особливо коли йдеться про країни, лідери і суспільства яких не погоджуються на роль молодших партнерів Кремля і дозволяють собі критичне ставлення до його політики.
Визначення поняття
Привертає увагу специфічне потрактування поняття «русофобія» в російській політичній пропаганді, де «русофобію» розуміють як ненависть до Росії, російської мови, культури та історії. Але, якщо строго дотримуватися перекладу слова «фобія», то йдеться не про ненависть, а про страх, побоювання за свою безпеку. Отже, «русофобія» це страх перед Росією, а не ненависть до неї. Таким чином, постає питання, чи є цей страх перед Росією, що поширений в багатьох країнах, насамперед, сусідніх, виправданим чи ні? Чи є виправданим страх перед Росією у Грузії після подій серпня 2008 року, коли російські літаки бомбували грузинські міста, а російські танки прямували на Тбілісі? Як мають почуватися сусіди Росії, коли там Державною Думою ухвалюють закони, котрі полегшують президентові використання російської армії за межами Російської Федерації? Коли ухвалюють воєнну доктрину, що передбачає превентивне застосування Росією ядерної зброї фактично в будь-яких обставинах…
Напевно, цей страх є абсолютно виправданим, бо такі дії спрямовані на залякування сусідніх і не лише сусідніх держав. То чи варто дивуватися після цього поширенню русофобії? Із Москви постійно лунають погрози на адресу України, погрози енергетичної війни (і ці погрози часто реалізуються), погрози торговельної війни (і українським товарам часто закривають шлях на російський ринок), погрози щодо захоплення певних українських територій.
То чи варто після цього дивуватися русофобії в Україні? Про те, що залякування є звичайною формою спілкування нинішнього кремлівського керівництва зі світом, свідчить чимало фактів. Тут і погрози встановлення ракет «Іскандер» на теренах Калінінградської області Російської Федерації на кордоні Польщі й Литви, тут і відмова від виконання договору про обмеження звичайних озброєнь (флангові обмеження в Європі), тут і продаж зброї режиму Чавеса, який прагне перехопити у Венесуелі антиамериканський смолоскип Фіделя Кастро, тут і провокаційне загравання з ядерною програмою Ірану, демонстративні контакти з терористичними рухами Близького Сходу тощо. А щодо України – підтримка сепаратистських організацій всередині країни, брутальне втручання у внутрішні справи, нехтування угод про порядок тимчасового перебування російського військового флоту в Україні та багато інших, не менш неприємних та загрозливих речей. А ще й зневажливі щодо України заяви російських лідерів на міжнародній арені.
Стиль погроз стає дуже модним у сучасному російському політикумі. Наприклад, 9 листопада 2009 року на російському телеканалі НТВ у програмі «Чесний понеділок» виступав Володимир Жириновський. Це не якийсь там блазень чи ексцентрик із радикальної організації, а віце-спікер Державної думи Російської Федерації, повноважний представник законодавчої влади цієї країни. Жириновський заявив, що після того, як Європейський Союз буде зруйновано зсередини арабами й неграми, російська армія прийде рятувати Європу. Цікаво, невже це руйнування, про яке мріє бард російського імперіалізму Жириновський, відбудеться без усякої участі відповідних російських структур? А на Китай, на думку Жириновського, треба нацькувати Японію й Індію, коли вони стануть нищити Китай, із півночі їм на допомогу має прийти російська армія і розв'язати китайську проблему назавжди. Про Жириновського у Москві кажуть, що він вголос виголошує те, про що шепочуть у Кремлі.
Отже, саме Кремль поширює русофобію у світі. Русофобія є продуктом (причому природним і неминучим) нинішньої російської політики, і було б абсолютно дивним, якби ця русофобія не виникала. Якщо когось залякують, то цілком логічно, що цей хтось починає боятися того, хто залякує. У цьому контексті треба ще мати на увазі деякі особливості російської ментальності, сформовані століттями імперського існування і територіальної експансії, а саме: ототожнення поваги зі страхом. Чимало росіян, котрі й тепер сумують за Радянським Союзом, кажуть: у радянські часи усі нас поважали. Хоча вони тут говорять саме про страх перед ядерним агресивним і непередбачуваним монстром, а зовсім не про повагу.
Прикро, що ці люди не розуміють, що страх існує поруч із ненавистю. Та ненависть є породженням страху. Якби цих людей запитали, чи хотіли б вони, щоб у їхньому багатоквартирному будинку всі сусіди їх ненавиділи, то напевно всі сказали б, що вони не хотіли б мати такі стосунки зі своїм оточенням. Але їх про це не питають. Не питають, як стати одним із чинників цивілізованого світу, натомість дуже замислюються над тим, як знову змусити якнайбільше країн тремтіти від страху перед грізною Москвою.
Досить проглянути російські телевізійні ток-шоу, щоб переконатися, що переважна більшість допущених туди спічмейкерів виступають із позицій реставрації імперії, залякування сусідів і жорстокої конфронтації із Заходом, насамперед США. І лише інколи серед таких «яструбів» як Жириновський, Проханов, Кургинян, Павловський, Максим Шевченко, Пушков, можна як виняток побачити й почути лібералів і прихильників цивілізованого розвитку Росії: Урнова, Борщевського, Гозмана, Мітрохіна, яких, по-перше, запрошують не так часто як «яструбів», а коли запрошують, то у пропорції 1:3, 1:4, і здебільшого практично не дають говорити. Запрошують цих лібералів тільки для того, щоб зберігати для того ж таки Заходу видимість якоїсь демократії і плюралізму за реальної їх відсутності.
Інша Росія
Заради справедливості треба сказати й про ту Росію, що ніякої русофобії не породжує. Коли Ленін казав про те, що нібито в кожній національній культурі є дві культури, то це йому було навіяне специфічними реаліями культурної ситуації Росії. Справді, в цій країні завжди (принаймні після спроб вестернізації часів Петра І) існували дві ворожі одна до одної культури: автохтонно-азійська (московська) і європеїзована. Оскільки інтелігенція в європейському сенсі цього слова з'явилася в Росії лише після реформ царя Петра, то саме вона виступала промоутером поступових змін і наближення до європейських зразків. До речі, не завжди кращих зразків, адже Європа знала такі явища, як комунізм і нацизм (та інші форми тоталітаризму).
Між цими двома Росіями відбувалась і відбувається боротьба, бо як казала Анна Ахматова, була Росія, що саджала, і Росія, яку саджали. Сьогодні при владі перша і не можна не визнати, що вона є сильнішою від другої, адже за нею багатовікова азійська традиція, що є привабливою для багатьох росіян і що є справжнім постраховиськом для всіх європейських елементів. Звісно, Росія Герцена, Сахарова, Людмили Алексєєвої не викликає і не може викликати ніякої русофобії, але вона постійно програє потужній азійській матриці російської імперії, незалежно від назв її, що змінюються. До речі, ще ніхто не дослідив, як можна демократичними способами контролювати величезні простори, що охоплюють 12 часових поясів, декілька кліматичних зон, 3 культурні регіони з 6-ти, що існують у світі, і багато народів, що дотримуються різних традицій. І тут виникає трагічний вибір між імперією і свободою.
Про це дещо іронічно написав Ричард Пайпс у праці Russia under the Bolshevik Regime: «Схоже, державні мужі і впливові аналітики у Москві приділяють сьогодні куди більше уваги питанню, як «відновити» Мінськ, Алмати та Київ, ніж як не «загубити Казань». Вони головним чином думають про відновлення імперії – чи називатиметься вона Третьою? – і майже не думають про будівництво держави, «Другої республіки». Можливо, вони реалісти: перша імперія проіснувала кілька століть, друга – 70 років, тимчасом як перша республіка – єдина Росія, що була демократичною, – проіснувала заледве вісім місяців».
Треба віддати належне точності прогнозів пана Пайпса. Ці рядки було написано ще в 1993 році, коли в Москві панувала демократична фразеологія, а навіть сьогодні режим Путіна ще не всіх позбавив ілюзій.У тому числі й на Заході. Саме там – найбільше не позбавив.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.