– Про що йдеться у спільному українсько-чеському вечорі під назвою «Цинамон» і чому в Оломоуці?
– Ну, він має ще одну, четверту країну-учасницю – Швейцарію, тобто вечір українсько-чесько-польсько-швейцарський. Ідеться про мою вже кількалітню співпрацю з музикантами з польського гурту «Карбідо», до нас приєднався ще один музикант – швейцарець. Ми сьогодні зіграємо концерт, який представить наш найновіший диск. Диск називається «Цинамон», він ще дуже гарячий, тобто диск три дні тому з’явився на світ. Ми вчора виконали концерт-презентацію у Вроцлаві, а сьогодні ми тут, у Чехії, зіграємо другу презентацію цього альбому.
– Пане Андруховичу, чому «Цинамон» ? В пам’яті виринає Бруно Шульц, якого дуже любив чеський письменник Богуміл Грабал. Яка ідея формує цей блок – Дрогобич і Оломоуц, чеське місто на таку округлу і дуже обтічну літеру «О»?
– Я віддаю належне вашій інтуїції, тому що саме завдяки Брунові Шульцові з’явився цей альбом. Я хотів сказати тільки те, що два роки тому ми вперше виконали первісний варіант цієї програми під час Дрогобицького фестивалю, присвяченого Шульцові. З того часу ми намагалися поглиблювати цей матеріал, працювати інтенсивніше, збагачувати його. Таким чином те, що можна буде почути в альбомі, воно вже суттєво і радикально відрізняється від первісної версії. Ну а чому місто на «О» ? Тому що в Оломоуці є чудові друзі, тут живе мій чеський видавець – Вацлав Бур’ян, який видав декілька років тому мою першу книжку чеською мовою – це роман «Рекреації». Також тут є такий надзвичайно симпатичний заклад, це така кнайпа, кажучи по-галицькому, яка офіційно називається «Біля музею», але відоміша її назва – «Понорка», тобто «Підводний човен». Саме в цьому «Підводному човні» ми зараз готуємося зіграти концерт.
– Перед і після 2004 року ви багато їздили по Європі і розповідали про Україну. Про що ви говорите сьогодні в Берліні чи Оломоуці, чи ще десь в Європі, якщо вас запитують про Україну?
– Я намагаюсь це якось змінювати. Насправді це якесь поширене уявлення про те, що в Україні запанувало передусім суцільне розчарування і що українське суспільство сьогодні жалкує про те, що воно піднялося свого часу на «помаранчеву» революцію. Я намагаюсь якось з цією думкою сперечатися, намагаюся через якісь приклади доводити протилежне про те, що насправді це зовсім не так, як воно переважно змальовується в західних медіях.
– А про що вас найчастіше запитують українські громадяни, які живуть за кордонами України і з вами зустрічаються?
– Передусім, звичайно, з’являються люди, які в такому найвужчому сенсі є земляками, тобто колишні мешканці Франківська чи, скажімо, Львова. Це такі розмови приземленішого, побутового рівня. Людям просто хочеться згадувати. Зрештою, сьогодні все ж таки часи змінилися, багато хто з них має нагоду постійно приїздити в Україну, бувати там і там, жити у двох світах, зрештою – не так і погано.
– Якщо продовжити вашу тему про «нерозчарування», то чи можна говорити про те, що ідеї чи думка Майдану зкрахували?
– Ні, звичайно, ні! Ми самі зараз живемо в цій післямайданній ситуації й усіх її переваг ми не спроможні відчути і побачити, тому що ми перебуваємо всередині цієї ситуації. Як тільки на наступних президентських виборах переможе один із найпопулярніших кандидатів, справи наші настільки погіршаться, що українці відразу відчують, що вони мали і що вони втратили. Я думаю, що це буде дуже корисно. Це необхідний такий черговий етап нашої, так би мовити, цієї політично-громадянської карми, який треба пройти. Треба знову помучитись, треба, щоб знову почали наступати на горло. І я очікую згодом черговий сплеск громадянської активності й третю революцію.
– Пане Андрухович, як би ви сформулювали ідею чи думку, яка би сьогодні могла об’єднати українців в Україні?
– Я думаю, що це буде не надто оригінально, але я казав би про європейський вибір. Ось так от банально це сформулюю. Тобто, якщо ширше це якось коментувати, то просування в бік Заходу, Західної частини нашого світу. Об’єднати складно, звичайно, на базі такого вибору, але, з іншого боку, і нічого неможливого в цьому немає. Тобто насправді в будь-якій частині України, скажімо, такі окреслення чи означення як «Європа», «європейськість» – вони ж не сприймаються якось негативно, тобто радше всюди сприймаються позитивно. Просто це позитивне для західних українців якби ближче, тому що вони географічно ближче і більше подорожують. Та, скажімо, для мешканців Донбасу воно якесь таке утопійніше, вони самі ще не готові повірити в реалістичність цього варіанту. Але я думаю, з часом усе відбудеться, все станеться.
– Якщо говорити про нинішню ситуацію в Україні перед виборами, ви знаєте, мабуть, що є 18 кандидатів на посаду президента. Хто вам, або чия програма вам найближча?
– Ну, я мушу покаятися в тому, що я, на жаль, не поводжуся як зразковий виборець і програм не читаю. Поки що не мав такої змоги і боюся, що не буду вже мати. Я загалом знаю, за кого віддам свій голос, це особа, за яку я попереднього разу голосував, це нині дійсний президент. Я це відверто кажу. Це людина, якою я страшенно розчарований, тому я віддам свій голос за нього. Тому що ним я принаймні розчарований, а інші мені просто категорично не подобаються і не підходять.
– Недавно я прочитала одне ваше інтерв’ю. В ньому ви говорите про цікавий фантом: «західна цивілізація як ідеальна структура, яка дає можливість щось думати і планувати наперед». Хочу вас запитати, що потрібно зробити в Україні, щоб перед нею також повстало передбачливе майбутнє?
– Я думаю, що потрібно передусім більше відкриватися світові, повторюю – в західному напрямку. Тому що українці дуже здібні, вони дуже швидко навчаються якихось базових речей. Просто в сило того, що наш західний кордон жахливо непрозорий і складний для виїзду, українці в більшості своїй не мають цієї змоги вчитися, бачити, сприймати і змінювати свою систему уявлень про світ. Вона в них така, якби десь законсервована на якомусь такому радянському, пострадянському рівні. Це дуже легко можна було б змінити, якби цим людям надати свободу пересування і, власне кажучи, я думаю, на цій проблематиці мали б усі наші офіційні чинники зосередити максимум своїх зусиль.
– Пане Андрухович, повертаючись до сьогоднішнього вечора тематично принаймні, хочу запитатись, яка група в Україні вам найближча, з якою ви б хотіли заспівати чи заграти?
– Це не належить до якихось мрій, тому що я час до часу це роблю зі своїми друзями з «Мертвого півня». Ось ми навіть цього року записали і випустили альбом, в якому я досить часто якусь одну партію, якусь частину всередині музичної композиції власним голосом виконую. З «Мертвим півнем» в мене були вже спільні концерти десь в українських клубах. Тому я думаю, це найближче.
– А щодо ваших літературних планів ? Я трохи знаю від чеського перекладача Томаша Вашута, що ви готуєте нову книжку. Що це має бути?
– Думаю, що йдеться про вихід чеською мовою книжки «Моя Європа». Половину цієї книжки становить текст Анджея Стасюка – польського письменника, а інша половина – це мій есей, який називається «Центрально-Східна ревізія». Найближчими місяцями ця книжка побачить світ.
– А що нового чекати в Україні?
– А в Україні я все ще посилено працюю над своєю майбутньою книжкою і мені досить складно сказати, коли вона вийде. Це буде така спроба автобіографічної мапи, там, де географія перетинається з біографією, там, де з моїх подорожей вилаштовуються якісь історії й ці історії подаються через міста, в яких я щось таке пережив. А міста розташовані в порядку абетки і таким чином книжка буде складається з 111 міст.
– Це міста-блоктастери. І я дуже б хотіла попросити вас, пане Андрухович, щоб там на літеру «П» була в майбутньому Прага.
– Так, обов’язково буде. Це взагалі одне з найважливіших міст, тому що це (загалом так сталося в мене в житті) було перше закордонне місто, яке я відвідав ще в дитинстві. Й це мусить обов’язково якось по-особливому прозвучати в майбутній книжці.
(Прага – Київ)