Одне з найважливіших питань – який саме політичний устрій сьогодні насправді є в Україні? Демократія чи все ж таки – ні? І на якій відстані від бажаної майже всіма громадянами країни демократії перебуває тепер Україна?
Нині практично всі політологічні школи, що аналізують устрій в Україні, відзначають, що політичний устрій в Україні можна визначити як демократію лише за поверхневими ознаками. За суттю ж політичної системи український устрій ближчий до таких класичних моделей, як корпоратократія, олігократія з суттєвими домішками клептократії.
Дійсно, вже багато років відомо, що всі економічні та політичні питання вирішуються в інтересах та за згоди п’яти чи шести головних корпоративних угруповань. Звідтіля ж, образно кажучи, «ростуть ноги» всіх українських олігархів. А як «гартувалися» сотні мільярдів статків усіх корпоративних груп та окремих олігархів, засвідчують іще гарячі сліди «прихватизації» та всіх інших схем банального перекачування суспільних ресурсів на користь вузького кола конкретних осіб.
Ближче до охлократії
Але останні кілька років, і особливо останні півроку, Україна ближча до такої кризової форми політичного устрою, як охлократія. Цебто – вироджена форма демократії, що ґрунтується на мінливих примхах юрби, котра постійно підпадає під вплив демагогів і характерна лише для перехідних і кризових періодів життя політикуму і суспільства.
Клони «свобод слова», котрі стрімко розмножилися брунькуванням мало не на всіх каналах українського телебачення, товчуть одну ту ж інформаційну водичку у своїх прамтаймах і посилаються завжди на настрої аудиторії, зафіксовані спеціальними пультами – оце саме воно.
На тому ж телебаченні у розважальному форматі – розраховані, очевидно, на глядачів із особливими інтелектуальними та емоційними потребами нескінченні реаліті-шоу, російські низькопробні серіали та російські ж, розраховані на таких же особливих глядачів, гумористично-естрадні програми – це також воно.
Інформаційні програми – суміш тієї ж «розважалки» та явних замовлень політичних чи фінансових олігархів – із тієї ж царини.
Дійсно, вся українська спільнота надзвичайно цікавиться єдиним питанням: чи вийде з американської буцегарні і приїде чи ні найближчим часом до України колишній керівник уряду, крупний олігарх і колишній патрон нинішньої прем’єрки і колишня права рука президента Кучми Павло Лазаренко. Саме тому вже понад тиждень ця інформація, цікава переважно сердешним жінкам із косою, мусується у ЗМІ. Як і реакція бравого керівництва МВС, рішуче налаштованого затримати Павла Івановича…
Сумнівні передвиборчі досягнення
Політики навперебій, акурат перед самісінькими виборами, настирно турбуються про народ. То борги «Ощадбанку» почнуть раптом виплачувати, забуваючи про те, звідкіля взяти реальні, а не друковані гроші. То вже їхні опоненти соціальні стандарти піднімуть, забуваючи, однак, про те саме. Перед виборами усі переймаються то здоров’ям нації (зокрема, лікуванням від «каліфорнійського» грипу), то боєздатністю армії, то життям шахтарів, лікарів та освітян. Усе з артистизмом, із відпрацьованим болем у голосі.
А п’ять років перед тим – ну ніяк не випадало. Президент злітав до Об’єднаних Еміратів – продали єдиний у країні вертолітний завод – досягнення. А те, що країн, котрі мають власних спеціалістів та виробничий цикл у цій галузі, менше, аніж тих, хто здатен випускати літаки, і тепер Україна все це втрачає – ані слова.
Прем’єр зустрілася з колегою з Росії – рапортує про досягнення: тепер Україна заробить на транзиті газу мільярди гривень. Про те, що та ж Україна може втратити на закупівлі того ж газу десятки мільярдів – мовчання: нащо непокоїти громаду. Сумно, але така вже вона – реальна охлократія в Україні.
Хоча, за багатьма ознаками, українська форма псевдодемократії підпадає також під визначення імітаційної демократії або ж керованої демократії. Ця парадемократична модель є декоративною квазідемократією, в котрій, незважаючи на формально демократичне законодавство і формальне дотримання всіх виборчих процедур (хоча і це, власне, для України є вірним із великою натяжкою), зворотний зв’язок суспільства зі владою мінімалізовано, а то й зведено нанівець.
Законодавство в Україні дійсно є демократичним, особливо Основний закон – Конституція. Інша справа, що ані Конституція, ані інші закони особливою пошаною не користуються навіть у судах. Не кажучи вже про пересічних можновладців, котрі постійно намагаються ревізувати Основний закон, роблячи його «під себе». Доля решти законів ще сумніша – дотримуватись їх серед української політичної та економічної еліти є поганим тоном або ознакою слабкості, якщо не неповноцінності.
Крок уперед – два кроки назад?
Наразі, хоча модель керованої демократії свого часу проголошена і втілена в життя не в Києві, а в Москві – колишнім президентом Росії Володимиром Путіним, – в Україні вона також наявна. Не офіційно, так де-факто.
Тому у напрямку керованої демократії Україна та Росія йдуть разом. Хоча й кожен своєю стежкою, але синхронно – що також симптоматично.
Проте в українському «маємо, що маємо» все ж є суттєві елементи реальної демократії, і цього, мабуть, спростовувати ніхто не буде. І головним завоюванням у цьому сенсі українського політичного процесу і українського суспільства в цілому є вже великою мірою дискредитована Помаранчева революція.
Однак і в цій царині просування на шляху демократизації України більше нагадує ленінське «крок уперед – два кроки назад», аніж упевнене крокування по шляху до справжньої демократії.
Відтак можна констатувати, що майже через двадцять років після початку демократичних процесів Україна продовжує стояти недалеко від початку шляху по магістралі демократизації. Причому рух її цією магістраллю, на жаль, є не лише в напрямку вперед.
А з результатів, котрі українці отримали за двадцять років просування, можна також зробити висновок, що в цьому сенсі Україна перебуває в моделі, дуже схожій на реалізацію апорії Зенона про Ахіллеса і черепаху, в котрій Ахіллес ніколи не наздожене черепаху, оскільки увесь час його буде відділяти від неї якийсь проміжок. І, як свого часу в подоланні апорії Зенона Аристотелем, тут треба, вочевидь, застосувати інший спосіб мислення та інший спосіб реалізації дій.
Власне кажучи, тільки це зможе вирвати політичний процес в Україні із задзеркалля апорії Зенона і перевести у світ реальний, у котрому зроблений крок означає просування магістраллю демократизації і в котрому реально можливо відкинути ті специфічні риси псевдодемократії в Україні, які не лише роблять досягнення демократизації сумнівними, а й роблять недосяжним подолання всього шляху.
Без відкидання несумісних із направду демократичним суспільством елементів – клептократії, олігократії, охлократії й усього іншого зі списку псевдодемократичних вад і хиб – Україна вже не може рухатися далі ані шляхом розвитку демократії, ані розвитку загалом, у тому числі економічного. Саме в цьому полягають причини системної кризи в Україні.
На мій погляд, лише «дорожня карта» з відкидання всіх цих хворобливих симптомів псевдодемократії спроможна бути стрижнем у програмі реального подолання політичної кризи в Україні та системної кризи в країні. Альтернативою може бути лише шлях поглиблення кризи, викликаної хибами демократії, та подальша деградація країни і її суспільства.
І кожному провідному політикові України, особливо ж головним кандидатам на посаду Президента, важливо це усвідомити та вибудувати реальну програму змін. Нині ж ми, громадяни, на жаль, можемо спостерігати лише взаємні звинувачення, фокуси з підтасування й подання фактів, в тому числі і у ЗМІ. Але ці дії – лише в межах хибної і очевидно наскрізь фальшивої моделі псевдодемократії.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.