Державні нагороди: кому і чому?

Київ – Будь-яка суверенна держава має власну систему нагород. Сенс нагород полягає в тому, щоб заохочувати соціально корисну поведінку громадян і представляти нації зразки звитяги, честі й гідності, відданості Батьківщині. Нагороди, навіть якщо вони мають матеріальний еквівалент, є насамперед моральною цінністю, адже вони свідчать про визнання державою і суспільством реальних заслуг людини.

Проте, якщо нагороди отримують як хабарі, як платню за політичні чи інші послуги представникам владної верхівки, то всі регалії втрачають своє значення і цінність, бо вони вже не можуть бути віддзеркаленням етичного прикладу. Якщо орденом, медаллю чи почесним званням нагороджують людину негідну, то це плямує як ці регалії, так і державу та владу, що за ними стоять. Отже, кожна держава має дуже дбати про чистоту своїх нагород, щоб не бути дискредитованою.

Українські нагороди: дискредитація від самого початку

Україна, як усі інші республіки СРСР, до 1991 року, до проголошення незалежності, власних орденів і медалей не мала (за винятком короткого періоду «українізації» (до 1933 року). Проте існували республіканські почесні звання: «народний» і «заслужений артист УРСР», «заслужений учитель УРСР», «народний художник УРСР» і т.д. Ці звання перебували під жорстким контролем комуністичної партії і КГБ, щоб раптом не нагородити якогось «українського націоналіста», «дисидента» і «антисоветчика». Хоча не зрідка нагороджували й цілком пристойних фахівців і діячів мистецтв.

Після 1991 року виникла потреба в українських нагородах. На жаль, за основу цієї системи взяли не українську національну традицію часів УНР-ЗУНР та визвольної боротьби 1930-50-х років, а традицію советську. Найбільш яскравим її проявом у незалежній Україні стало запровадження вищої відзнаки Героя України зі врученням Золотої зірки та ордену Держави, що було однозначним повторенням системи нагород СРСР (якщо не вживати вираз «мавпування») з її званням Героя Радянського Союзу.

Але одразу ж виникла суперечність між статутом відзнаки і реальністю, адже героїзм передбачає дії людини, що спрямовані на добро своєї держави, пов’язані з ризиком для власного життя і здоров’я. Отже, героїзм є невіддільним від жертовності. Героїзм є чимось винятковим, екстраординарним. У незалежній Україні, влада якої почувалася наступницею партійно-радянсько-господарського активу УРСР, а зовсім не діячів УНР-ЗУНР, нагороди одразу ж стали своєрідною формою заохочення номенклатури за лояльністю до влади, за політичні та бізнесові послуги. Немає запитань, коли йдеться про Героїв України Левка Лук’яненка і Степана Хмару, але в чому полягав героїзм «червоного директора» Юхима Звягільського, співачки Софії Ротару, лідера кримських автономістів 1990-х років Миколи Багрова, глави адміністрації президента Кучми Володимира Литвина та багатьох подібних до них «героїв»? У чому полягали «заслуги перед Україною» одного з лідерів створюваної у 2004 році «Південно-Східної Української автономної республіки», скорочено ПІСУАР, Бориса Колесникова, якому Секретаріат Президента дав орден «За заслуги»? У чому була державна мудрість екс-генпрокурора Потебенька, причетного до вкрай невдалого, якщо не сказати більше, розслідування справи Георгія Гонгадзе, якому Секретаріат презентував орден Ярослава Мудрого?

Таких випадків дуже багато, вони дискредитують Україну, надихають її супротивників та деморалізують українських патріотів, особливо, коли президентська влада нагороджує відвертих україноненависників, зневажливо ігноруючи водночас тих людей, які в багатьох регіонах жертовно захищають національні інтереси України. На досвіді Півдня можу сказати, що коли йдеться про сумнівних щодо державницьких позицій людей, то їхні справи в Секретаріаті Президента проходять легко і «зі свистом», швидко й безпроблемно. А коли намагаються відзначити державника, патріота, то в Секретаріаті починаються якісь дивні процеси тяганини, саботажу, ігнорування тощо.

Кажуть, що в надрах Секретаріату є якась таємна комісія з нагород. Ніхто не знає реального статусу цієї комісії, її повноважень, особового складу, критеріїв, ідеологічних переконань її членів тощо. Хто ці «судді»? Звідки вони взялися, чому їм надали таку велику, але водночас непрозору, геть не контрольовану владу? Наскільки чесними й некорумпованими є ці люди? Бо, наприклад, кримчанин, народний депутат України (БЮТ) Андрій Сенченко публічно заявив, що він знає одного діяча на півдні України, який сплатив за звання Героя України 5 мільйонів доларів. А працівник Секретаріату Президента, з яким спілкувався пан Сенченко, сказав йому, що той хлоп дурний, бо Герой України коштує лише 250 тисяч доларів. Ці заяви Андрія Сенченка були оприлюднені як кримськими, так і київськими газетами.

До речі, коли в ефірі програми «Велика політика» на телеканалі «Інтер», де брав участь Президент України Віктор Ющенко, журналістка «України молодої» Леся Шовкун жартома запитала його, коли буде нагороджено одіозного Романа Козака, карикатурного персонажа, який на виборах 2004 року розповідав українцям про американську дружину претендента на президентську посаду Ющенка, Президент чесно сказав, що в політиці нагород справді є багато помилок. На жаль, Віктор Ющенко не запевнив, що з цими помилками якось розбиратимуться.

Останнім часом з’явилося дуже багато «заслужених журналістів України», що саме Україні ніколи не служили, навпаки, упродовж 18 років незалежності з великим ентузіазмом закидали її болотом. До речі, хотілося б знати, хто це вигадав правило, що присвоєння звання «заслуженого журналіста» має узгоджуватися з місцевою владаю, а не з журналістським співтовариством? І як це відповідає ідеалам свободи слова? Невже місцева влада дозволить нагородити журналіста, що її нещадно критикував? Там не мазохісти працюють… Зрозуміло одне. Непрозорість політики нагород, нетранспарентність діяльності Секретаріату Президента та таємничих експертних комісій в цій царині утворюють корупційне середовище, що геть дискредитує державу в очах її власних громадян.

Що робити?

Подальше збереження системи нагород, що існує нині, зробить Україну посміховиськом як перед українським народом, так і світовою громадськістю. Нещодавно в одному місті на півдні люди близькі до місцевої влади розповіли мені, як діє ще радянська схема «рознарядки» на нагороди. Начальник каже підлеглому: «Павле, тут із Києва рознарядка надійшла. Ти хочеш орден? – Та в мене такий уже є, треба інший». Ніяких «рознарядок», як за часів комуністичного «планового господарства», не повинно бути. Заслуги людей не можна планувати. Тому хибною, суто радянською є практика нагород до знаменних дат. Якщо людина зробила щось видатне до такої дати чи після неї?

У діяльності органів, що представляють до нагород і ухвалюють рішення з цього приводу, має бути абсолютна прозорість і відкритість. Списки кандидатів на нагородження мають друкуватися в урядовій пресі й обговорюватися широким загалом. Тоді один високопосадовець не буде купувати іншого орденом зі власної кишені, тоді нагороди перестануть бути формою хабара.

І ще. Будь-який Президент України повинен розпочати боротьбу проти корупції зі свого Секретаріату, зі свого найближчого оточення. Главі держави (незалежно від його чи її прізвища) треба уважно придивитися до того, хто працює в цій структурі: чи є там хабарники, «великі комбінатори», корупціонери, «дядьки отечества чужого», пройдисвіти, діячі з підробленими дипломами про освіту і т.д. Бо чи може навести порядок в Україні той, хто не здатен навести його у власній канцелярії? Адже нинішні нагородні документи, котрі накидають Президентові клерки Секретаріату, яскраво засвідчують, що там відбуваються неконтрольовані процеси, а «вода» там є настільки каламутною, що кожен чиновник, користуючись нагодою, намагається спіймати власну «золоту рибку»...

А звання «Герой України» (залишивши всі права і привілеї тим, хто отримав його заслужено з-поміж уже майже двох з половиною сотень кавалерів) треба скасувати. Надто воно неукраїнське і неєвропейське. А замість нього запровадити вищу нагороду України орден «Честь Нації» і нагороджувати тих, хто героїчно захищав честь і гідність українського народу, велич і могутність України. Нехай перших десять кавалерів призначить Президент, щоб вони утворили капітул ордена і надалі вже самі вирішували, хто з представлених до цієї нагороди є гідним увійти до їхнього середовища. Так само варто зробити і з єдиною незаплямованою на сьогодні нагородою – орденом Свободи. Думаю, що якби це залежало від Левка Лук’яненка та Степана Хмари, то багатьох «героїв» поруч із ними ніколи б не з’явилось…

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.