Питань виявилося більше, ніж відповідей. Основні з них: Які небезпеки загрожують національній ідентифікації в світі глобалізації? Як зберегти самобутню національну культуру? Звідки йдуть найбільші загрози українській ідентичності? Яка роль інтелігенції, інтелектуальної еліти у розв'язанні насущних проблем ідентифікації? Які фактори впливу української «олігархічної буржуазії» на формування (не формування) національної ідентичності? Чи можна запозичити досвід інших країн для України в справі формування і збереження національної ідентичності»? Та безліч інших питань.
«Ми теоретично любимо Україну»
Промовці наголошували на безсумнівній актуальності цих питань і на тому, що за 18 літ незалежного буття України вони ще не мають ні розв’язання, ні перспектив їх розв’язання в найближчому часі. Цей загальний висновок засвідчує «глибоку кризу національної ідентичності», за висловом доцента Харківського технічного інституту Юрія Скляра та стан «спізнілого націєтворення» – термін вченого-енциклопедиста Дмитра Чижевського повторив заступник міністра освіти і науки Максим Стріха. «Ми – теоретики. Ми теоретично любимо свою Україну», – підбив підсумки слухань заступник Голови Верховної Ради Микола Томенко.
Хоч учасники слухань і наголошували на тому, що вони «щойно відкрили цю дивовижну і важливу тему», проте насправді питання української ідентичності вже не раз піднімалися – за роки незалежності країни. Велика публічна подіумна дискусія відбулася минулого року – організована представництвом Фонду імені Генріха Бьолля в Україні та Інститутом соціальної і політичної психології АПН України. Тоді учасники широко дискутували майже ті самі питання, що й теперішні учасники слухань. Шкода, що про досвід тієї дискусії ніхто з промовців на парламентських слуханнях не згадав – або й не знав. Бо ще торік пролунали питання про те, що об’єднує і що роз’єднує українців по обидва береги Дніпра, чи може бути формування національної ідентичності завданням і клопотом держави, якою може стати українська ідентичність через 10 років та чи буде вона європейською? Тоді ж пролунали й заклики і до вербалізації проблеми національної ідентичності, і до моделювання, програмування проблем ідентичності – як шляхів її формування. Власне, ті самі, що пролунали й на парламентських слуханнях. Тільки вже начебто «з чистого аркуша».
Збереження національної ідентичності в умовах глобалізаційних викликів передбачає і участь держави, і участь громадськості, і посильну участь кожного в цій справі. Але в умовах «постколоніальної» – постімперської і пострадянської України до глобалізаційних викликів додаються інші, а перед проблемами збереження ідентичності стоїть ще проблема створення цієї ідентичності. На думку більшості промовців, національна ідентичність українців тільки формується – на тлі занепаду культурних і духовних цінностей. Формування ідентичності потерпає від «космополітизації, русифікації, загроз із Півночі» – такий висновок головного доповідача, народного депутата Павла Мовчана (фракція БЮТ). Без підсилення ідентифікаційного фактора ми можемо забути про долучення до Європи, нам слід готуватися і до міжцивілізаційних конфліктів, і до необхідності зберігати самобутність національної культури – як фактора творення ідентичності, вважає він.
«Наша нація терпіла століттями, то потерпімо ще три хвилини»
Основні, висловлені депутатом Павлом Мовчаном, тези підтримали та розгорнули й співдоповідачі – голова Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності Володимир Яворівський, голова Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України, академік Микола Жулинський, заступник міністра культури і туризму Микола Яковина та інші. До першорядних загроз національній ідентифікації промовці відносять антиукраїнські настрої та переконання частини українського суспільства, антиукраїнські або індиферентні до українськості позиції частини «нового українського олігархату», занепад національного духу й національної ідеї, загрозу квазіпатріотизму, безкарність цинічного збагачення небагатьох і зубожіння більшості, відсутність реставрації історичного досвіду, «духовне і моральне знесилення народу».
Ефект примарної одностайності першого десятка доповідачів зруйнувала доповідь депутата, секретаря Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності Вікторії Дем’янчук (фракція комуністів). Почала вона з того, що російська мова – «головна» в спілкуванні в теперішній Україні , заявила про те, що «суспільству нав'язується якась ідея модернізації національної ідентичності», що «хіба можна консолідувати націю, яка постколоніальна», осудила тих, хто «вимагає говорити по-українськи і думати по-українськи». Ця промова завершувалася під обурені вигуками із залу й свист. Заступник голови парламенту Микола Томенко, намагаючись заспокоїти аудиторію, нагадав про потребу толерантної поведінки і додав: «Наша нація терпіла століттями, то потерпімо ще три хвилини».
Успішні відповіді на загрози ідентичності існують
Слухання повернулися в русло пошуку шляхів збереження національної ідентифікації. Народний депутат Ярослав Кендзьор вбачає на цих шляхах дві проблеми, головна з яких – як «витягувати частину українського суспільства з постколоніального полону»?, охарактеризувавши цю «частину» цитатою з Тараса Шевченка – «…раби, підніжки, грязь Москви». Навіть багато хто з народних обранців, сказав оратор, «ходять у вишиванці, як у спецівці, а голосують за пам’ятник Леніну». Українська інтелігенція, – продовжив він, – «навіть на Соловках захищала своїм словом національну ідентичність», і наголосив на потребі продовження дискусії.
Майже всі учасники слухань оперували аргументами й фактами, суть яких зводилася до одного: слід модернізувати, а не руйнувати українські традиції, модернізувати національну ідентифікацію, і це стане відповіддю на виклики глобалізації; це стосується і села, і природи, і культури, – як наголосив народний депутат Іван Заєць. Заступник Голови Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності Михайло Косів нагадав, що треба говорити не лише про «чотири століття боротьби за ідентифікацію», а про останні кілька десятиліть, коли «була створена нова «реальність» – по імені «радянський народ», і не було й мови про формування української ідентичності». Також він зазначив, що необхідно створити концепцію формування національної ідентичності, намагатися донести до кожного ті смисли, які вкладаються в це поняття. «В Україні всі мають бути українцями, залишаючись етнічно приналежними кожен до своєї спільноти». Приклади подібного розв’язання питань національної ідентичності в інших країнах наводили інші промовці.
Про зміни етнічної самоідентифікації говорив Юрій Скляр, доцент Харківського технічного інституту. «Україна не є поліетнічною державою», – вважає він, називаючи промовисті цифри соціологічних і спеціальних досліджень, опитувань, статистичних даних. – 78 відсотків населення України самоідентифікується як українці; 114 представників етнічних груп складають усього 0,37 відсотка населення; 17 національних меншин – це 0,57 відсотка від загальної кількості мешканців країни, причому більшість із них – «мігранти, тому не можуть вважатися представниками меншин». Із найбільшої в Україні за кількістю членів меншини – російської – Юрій Скляр 3,5 мільйона (41 відсотків) визначає як «мігрантів». «У нас є Українська держава з домінантою українського населення» – доходить висновку Скляр, зазначаючи при цьому, що «ця більшість є підпорядкованою» і аналізуючи «стереотипи російськомовних українців». Також він вбачає добрі тенденції: молодше покоління вже однозначно вважає Україну своєю Батьківщиною, на відміну від середнього, «але в середнього покоління – влада». Тому існують проблеми з ідентифікацією та готовністю до загроз їй. І в цій ситуації, на думку Юрія Скляра, великим підмурівком для успіху може стати державна політика – щодо культури, освіти, подолання постколоніальних, постімперських наслідків, які досі не подолані. А поки що маємо «глибоку кризу ідентичності» й потрібно шукати успішні відповіді на складні питання. – Ці відповіді існують.
«Такого нема в жодній країні світу!»
Обговорення питання національної ідентичності та шляхів її збереження в умовах глобалізації не обійшлося без обговорення наболілих, як видно, питань національної культури – важливого фактора ідентичності. Сергій Тримбач, голова Спілки кінематографістів України, вбачає причини «всіх проблем» у «космополітичній верхівці держави та неукраїнському олігархаті», називаючи політику держави в царині культури «політикою знищення галузей культури, зокрема – кіно». В унісон говорив і Сергій Кот – директор Центру досліджень проблем з повернення та реструктуризації культурних цінностей, котрий вважає, що в країні «при зміні політичних команд змінюються вектори цінностей, і не завжди на краще». «Такого нема ні в одній країні світу – щоб доля демонтованих цінностей не хвилювала всю країну», – зауважив Сергій Кот, навівши приклад із фресками колишнього Михайлівського собору в Києві та іншими національними цінностями, котрі потрапили до чужих країв.
Учасники парламентських слухань окреслили велике коло питань і проблем, пов’язаних із національною ідентифікацією та її збереженням в умовах глобалізаційних викликів. Це – питання мови, культури, мистецтва, освіти; проблеми подолання постімперського та пострадянського «спадку» в усіх галузях життя, зокрема й у менталітеті тих, хто досі ідентифікує себе як «радянські люди»; це питання просвітництва та формування громадської думки; участь громадських організацій і суспільства у розв’язанні всіх цих складних, але вкрай актуальних питань і проблем.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.