Ще з літа Ганна Розсипайло зі села Фитьків Надвірнянського району заготовляє для майбутніх дідухів та павуків овес, жито, пшеницю. Її дідухи великих розмірів, оригінальні, з додаванням сучасних елементів до традиційного переплетення обрядового снопа. Майстриня каже, що навчилася цьому сама. І у їхній домівці на Різдвяні свята дідух був незмінним атрибутом, навіть у часи заборон.
«Я чула, як говорили старші люди, коли закінчувалися жнива: «Ой, ми виплетемо газді і газдині косицю». Без цього дідуха ніхто не сідає до Святої вечері. То, що забороняли, то хай собі забороняють на вулиці, а нам в домі нашім ніхто нічого не заборонить», – каже Ганна Розсипайло.
То не прикраса, то духовність
Дідух – то обрядовий сніг пшениці чи вівса, по-особливому перев’язаний. Кладуть його на Свят-вечір на видному місці в хаті. Символізує він дух предків, які приходять на всі Різдвяні свята до своєї родини. Павуки ж – це швидше прикраси святкової домівки: з соломи роблять трикутники і чіпають один до одного. Хоча в цьому теж закодований обрядовий зміст: павучки нанизуються як родина, що збільшується. Це не заміна святкової ялинки, бо дідух і ялинка – то різні речі, розповідає методист обласного науково-методичного центру культури і туризму Прикарпаття Мирон Левицький.
«Дідух – це зовсім інше, це духовність, – зазначає він. – Саме слово розшифровується як «діда дух». Тобто тоді, коли господар ставить дідуха під образи перед Святою вечерею, то є повір’я, що в той момент злітаються душі померлих родичів».
Традиції зберегти – задля дітей і онуків
Юлія Долінська з Коломиї робить традиційні дідухи і павуки, а ще настінні обереги. І якщо традиційні прийнято було спалювати по закінченні свят, то настінні можуть висіти довго. Літня жінка їх роздаровує рідним і знайомим, чимало зберігає і у своїй хаті. Робити все це треба з добрими думками, після молитви, зі щирим серцем, каже вона. А ще Юлія Долінська пише вірші для молоді.
Жовтий лист, як сонце світить для Ісуса,
Темно-багрянистий, як невинна кров.
Йду, молюсь і плачу, йду, не посміхнуся:
Ніс Христос спасіння, ніс до нас любов.
На запитання, чому ці вірші сумні, Юлія Долінська з гіркотою каже, що на таких виставках бачить більше старших людей, молодь не дуже охоче переймає цю науку. Не вміють робити, не вміють берегти, а зроблене власними руками шанується більше.
«Тепер дуже дивно, як дитина має прекрасну ляльку, але не вміє з нею поводитися: вона її не любить, не шанує. А ми своїми ручками зробили, то ми то шанували, любили, цінили, – каже Юлія Долінська. – За ці народні традиції треба триматися руками, щоб це відновити, щоб прищепити дітям любов до всього чистого, святого, доброго – до пісні, до праці».
Такі виставки-конкурси спрямовані на те, щоб не втратити традицій. Щороку долучаються нові майстрині, є і роботи вихованців учнівських гуртків.
А напередодні Різдвяних свят все більше дідухів, хай і не таких великих та оригінальних, прикарпатці купують для своїх домівок.