Але потяг виборчої кампанії зі свистом, шипінням і гуркотом робить першу головну зупинку. На уявному пероні – майже 37 мільйонів людей, готових зробити свій «вибір без вибору» – саме перед таким вибором народ України опиняється не вперше. Хоч, напевно, вперше від часів незалежності країни цей «вибір без вибору» позначений останнім відчаєм цих мільйонів щось якось змінити у своїй долі.
Неможливість поступу?
Дихотомія – то одна з апорій грецького філософа Зенона Елейського, що стверджує логічну неможливість руху. Щоб подолати шлях, треба подолати половину шляху, а щоб подолати половину, треба подолати спершу половину половини – і так до безмежності… Ця апорія з п’ятого століття до нашої ери дуже точно моделює поступ нинішнього українського суспільства на шляху його перманентного вибору. Поступ без поступу. Вибір без вибору. Бо, звісно, це не поступ – вибирати «менше зло» із двох зол, як уже було (вибір між Леонідом Кучмою і Петром Симоненком, наприклад). Настав час нового вибору – і ситуація повторюється, як історія – у вигляді фарсу.
А чи й справді така вже безвихідь сьогодні в українського виборця? Хіба немає серед майже двох десятків кандидатів достойних? Чому окремі з них оголошені «непрохідними» з перших днів кампанії? У чому тоді полягає проблема українського вибору – в наявних кандидатах, у дезорієнтації суспільства, ще в чомусь?
Трохи причин «вибору без вибору»
Реальна проблема українського вибору полягає у підміні демократії й демократичної процедури. – Долю президентської посади визначає не народ України, а своєрідний «клуб виборців». Він складається з кількох десятків людей, котрих в Україні називають олігархатом. Саме вони контролюють практично і всі ЗМІ, й політичні механізми. Поглиблює трагічність їхнього своєрідного «диктату» те, що ці ж люди розламали й ласими шматками приватизували державні інституції. Передусім ті, які б мали забезпечувати функціонування демократичних механізмів. І ці люди тепер визначають, хто з претендентів на «арбітра нації» матиме змогу викласти свою програму і т.п., буде нарешті добре впізнаваним, а про кого так і не знатимуть, або знатимуть як про «недобре» впізнаваного, або швидко забудуть. Як про «непрохідного». Реальну селекцію політичної еліти – у тому числі кандидатів на Президента проводить не суспільство, не партійно-політичні механізми, а саме ця купка олігархів. Селекцію вони проводять згідно зі своїми намірами і своїми цілями.
На відміну від інших країн, навіть сусідньої Росії, яку складно запідозрити в розбудові демократії, олігархат в Україні мало цивілізований. В силу своєї недоцивілізованості олігархи «збудували» в країні феодальний капіталізм, а їхня економічна політика полягає у висмоктуванні останніх ресурсів із архаїчної пострадянської промисловості й ресурсної бази. Недарма навіть в СНД Україна посідає одне з останніх місць щодо модернізації та інноваційності промисловості й економіки загалом. Український олігархат зацікавлений у збереженні такого стану справ, у заморожуванні феодального ринку та нівелюванні реальних демократичних інституцій. Відповідно і Президент тут потрібний абсолютно керований і абсолютно залежний. Тільки б не розпочав реальні реформи, які б загрожували цьому феодальному ринкові.
Іншою причиною, яка погіршує ситуацію з «вибором без вибору», є незрілість громадянського суспільства в Україні. Причини – руйнування соціального капіталу, намагання остаточно відсікти суспільство від реальної інформації, нав’язування викривлених ціннісних та політичних систем координат. Штучне нацьковування Сходу на Захід і навпаки дало змогу відволікти увагу суспільства від головної проблеми: те, що олігархат загрожує суспільству – всьому, незалежно й однаково – чи на Сході, чи на Заході країни.
Ще одна причина безвиході виборця щодо його вибору – то теж суто український феномен. – Якщо у цивілізованому світі крупний капітал зацікавлений в інтелектуальному й духовному розвитку суспільства і сприяє цьому, то український регресивно налаштований олігархат навпаки – через контроль над інформацією та ЗМІ люмпенізує суспільство. Що зрозуміло. Бо феодальний ринок потребує не громадян, а – кріпаків.
«Прощайте обраним вашим»
Доки так буде тривати?
Здатність людей до самоорганізації, довіра одне до одного та до своїх обранців, здатність організації горизонтальних систем впливу та самозахисту, – соціальний капітал, і він в Україні зруйнований. Тому вибір без вибору – те, чим десятки літ годується українське суспільство. Експерти вважають, що внутрішнього здоров’я в суспільстві вже нема і все це може змінитися тільки під впливом факторів зовнішніх. Чи можна з цим сперечатися? – Питання відкрите.
Що залишається українському суспільству? Обрати – у знову єдино можливому «виборі без вибору» – нового «арбітра» і за малий проміжок часу знову жалкувати про свій вибір? І продовжувати перебувати в такій дихотомії, безвиході до наступних виборів – чергових, чи позачергових? А до відомої сентенції середньовічного правителя Флоренції Козімо Медічі про те, що «є заповідь – «Прощайте ворогам вашим», але нема заповіді «Прощайте вашим колишнім друзям» додати: «Прощайте обраним вашим»?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.