У другому турі за нього однозначно проголосували 3,54 відсотка прихильників комуніста Петра Симоненка з першого туру. За Юлію Тимошенко,найімовірніше, проголосували 1,43 «першотурних» відсотка тягнибоківців, хоча це не так однозначно. Таким чином, Янукович вигравав ще понад, як мінімум, два відсотки голосів. А за прихильників всіх інших кандидатів довелося боротися. Чому ж вони більше віддали симпатії Тимошенко, ніж Януковичу?
Існує уявлення, що кандидат, який значно випередив свого суперника в першому турі, здобуває таким чином психологічну перевагу і в другому турі або нарощує, або зберігає розрив. Схоже, штаб Януковича був упевнений, що так воно і станеться. Це підтверджувала інформація з його кулуарів, згідно з якою команда сподівалася на розрив до п’ятнадцяти відсотків. Ймовірно, такі настрої заколисували кандидата і спонукали його ледь не спочивати на лаврах. У всякому разі, він навіть докладав зусиль, щоб «агітувати» за свою суперницю. Історія з «великим українським поетом Чеховим» навряд чи додала йому голосів.
Так само не пішло йому на користь рішення відмовитися від теледебатів. Звісно, він програв би своїй словесно розкутій суперниці. Але далеко не факт, що програш не дебатах тягне за собою поразку. Наприклад, на других президентських виборах в Україні 1994 року Леонід Кучма виглядав значно слабше від Леоніда Кравчука. Однак, вибори він виграв.
Правда, на виборах 1999 року Кучма відмовився від дебатів з Петром Симоненком. На той час він контролював основні засоби масової інформації, тому заклики про дебати не пролунали надто гучно і йому не зашкодили.
Сьогодні ж до Януковича подібні заклики звучали як з телебачення, так і з газет. Він через Ганну Герман передав явно надуманий аргумент, що він, мовляв, не хоче брати участь у змаганні з брехні. Якщо вірних його прихильників це не збентежило, то виборцям, серця яких треба було завойовувати, навряд чи подібна позиція припала до смаку. Крім того, він не додав нічого нового до своєї кампанії – повторював уже відомі гасла. Перемогу він таки здобув, але дуже кволу. Тяжко ж буде йому боротися за утвердження своєї влади, маючи менше п’ятдесяти відсотків голосів виборців. Ну а спогади про розрив у 15 відсотків викликають сьогодні іронічну посмішку.
Голоси «непідтримувачів» – проти Тимошенко?
Програш у першому турі змусив Юлію Тимошенко діяти з подвійною енергією. Вона здолала майже вісім процентів розриву. Втім, цього виявилося не достатньо для перемоги.
Саме її електоральній території виявився більший процент тих, хто голосував «не підтримую жодного», ніж на території Януковича. В його вотчинах Луганській і Донецькій областях «не підтримую жодного» був трохи менший від двох з половиною відсотків, тоді як в середньому по Україні майже чотири з половиною. А у столиці, яка завжди давала переважну більшість політичній силі Тимошенко «непідтримувачів» жодного виявилася рекордна кількість – понад вісім відсотків.
Можна припустити, що це були прихильники помаранчевих ідей, які розчарувалися в Тимошенко, але не настільки, аби віддати свої голоси Януковичу. Її емоційності виявилося замало, аби переконати їх. Певне, у потенційних прихильників Тимошенко недовіру викликали не такі вже й давні спроби БЮТ «одружитися» з Партією регіонів.
Вона далеко не найкращим чином поводилася з Путіним, підсміювалася, коли він хамив на адресу Президента України. Ну а невигідні газові угоди з Путіним уже загальне місце серед її провалів. Найвагоміше – вона, хоч і обіцяла дуже багато, але переважно обмежувалася поняттями «дати, підвищити і посилити». Але не пропонувала механізмів реформування суспільства. Для думаючих людей це вагомий фактор.
Ці вибори стали ілюстрацією того, що кампанію треба вигравати не, власне, під час самих виборів, а до того. А в цьому плані кандидатам мало є що представити виборцю – ніяких реформ, а хіба що якісь подачки з панського столу на зразок разового підвищення пенсій чи соціальних стандартів. Чи стане це уроком для політиків? Чи усвідомлять вони, що недовірливих стає все більше і за них треба боротися же назавтра після інавгурації? Хотілося б бути оптимістом...
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода