Та навіть найголовніші свої політико-просвітницькі проекти – створення Мистецького Арсеналу, відбудову столиць Гетьманщини та поширення правди про Голодомор 1932–33 років – Ющенко реалізовував спорадично, безсистемно, без належного експертного супроводу. На свій рахунок третій Президент, звісно, може записати виведення українських військ із Іраку (але їх вивів би будь-хто, обраний на найвищу державну посаду) та десятиразове підвищення виплат на новонароджених (але не це лише президентська заслуга – відповідний закон ухвалила Верховна Рада). Але це були одноразові акти, що не вимагали від голови держави тривалих зусиль і дій.
Як видається, за п’ять років перебування на чолі держави Віктор Ющенко так і не зрозумів, що дійсність неможливо зачаклувати; мало проголосити кілька гучних промов і розповісти загалові про свої добрі наміри – треба ще й тяжко працювати самому та вміти організувати для такої праці всю свою команду. Причому цю команду мають складати не надлояльні персонажі з сумнівними дипломами про вищу освіту, а справді спеціалісти, хай і з власними точками зору та непоступливими характерами. А на додачу головним завданням цих фахівців має бути не боротьба за повноваження з іншими гілками влади, не інтриги проти уряду та парламенту, а сприяння голові держави у його головній місії – реалізації статті 102 Конституції: «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина».
Але склалося зовсім інакше, і справа тут не тільки в особистій провині Віктора Ющенка та його найближчого оточення, а й у тій кармі, яка була об’єктивно визначена третьому всенародно обраному президентові України у грудні 2004 року: перемогти систему-дракона або впасти у борні.
Олігархічний капіталізм і Помаранчева революція
У ХХІ століття Україна ввійшла з майже усталеним олігархічно-клановим капіталізмом – найменш ефективною з усіх чинних у сучасному світі систем ринкової економіки. Величезний розрив у статках між кількома сотнями найзаможніших сімей і практично всім населенням (крім безпосередньої обслуги олігархів, у тому числі й інтелектуальної, та вищим чиновництвом), потужний репресивний апарат (включно з податковою службою, яка була офіційно включена до числа силових структур), контроль за впливовими ЗМІ (у разі потреби надто радикальні видання обкладали величезними штрафами за образу чиєїсь гідності, а радіостанції позбавляли частот) – усі ці та питомі риси були притаманні українській ерзац-демократії. При цьому панували такі правила гри, що найбільш ефективні й успішні владні та бізнесові менеджери України за нормальних різновидів капіталізму та реальної демократії просунулись би не далі дрібних чиновників та перекупників.
Воно, власне, і не дивно: адже статки нуворишів були не наслідком побудови нових заводів, магістралей, технопарків, сільськогосподарських комплексів чи туристичних комплексів, а результатом експропріації державного майна радянської доби, причому за смішними цінами і за активної участі вщент корумпованої владної бюрократії, яка теж отримувала свою частку. Те «первинне накопичення капіталу», яке відбувалося в Україні, насправді стало варварською руйнацією чималого числа потенційно здатних до ринкової економіки структур; були понищені або, в кращому разі, заморожені майже всі високотехнологічні виробництва, які не могли дати миттєвої віддачі, вимагаючи капіталовкладень і компетентного менеджменту. Натомість чільне місце в економіці посіли металургійні та хімічні виробництва на рівні технологій середини, а часом і початку ХХ століття.
Водночас не могли не спрацювати позитивні чинники, пов’язані з розпадом СРСР, відновленням незалежності України та її входженням у світову економічну та інформаційну систему. Мільйони українців бодай і вимушено, але побували на заробітках за кордоном і побачили значно більш ефективні економічні й політичні системи, ніж їхня вітчизняна. Інформації про світ навіть у пересічного обивателя стало незрівнянно більше, ніж за радянських часів, а напівдемократичні вибори, які змушена була проводити влада, щоб олігархи могти вийти на європейські ринки, дозволяла більшим чи меншим групам опозиціонерів дістатися до Верховної та місцевих рад. А закони ринку з необхідністю вивели на арену тисячі й тисячі середніх та дрібних підприємців, які, потерпаючи від державного рекету, вперто робили своє.
Відтак не дивно, що Помаранчева революція 2004 року з необхідністю стала антиолігархічною; йшлося про перехід до більш ефективних моделей капіталізму і до розвиненої політичної демократії європейського зразка. Це розуміли пересічні активісти цієї революції, але не Віктор Ющенко. А тим часом від нового Президента у силу його широких повноважень вирішальною мірою залежало, чи відбудеться заміна олігархічного капіталізму якимось іншим – підприємницьким, менеджерським чи хоча б, тимчасово, навіть державним – тільки б не допустити скочування України у «третій світ».
Химерні дивосвіти Ющенка та невблаганна реальність
«Я та людина, у якої є 200 задумок, 300 задумок, і я паралельно їх всі роблю. Я живу цікавим життям, бо немає такої справи в житті, за яку б я не брався, бо я хочу себе випробувати», – щиросердо-наївно сказав Віктор Ющенко в інтерв’ю телеканалові «Інтер» 21 лютого. Гай Юлій Цезар і Наполеон Бонапарт вміли робити одночасно по три справи, і дуже тим пишалися, а тут аж 300…
Насправді ж, ясна річ, не робилося майже нічого. Коли Ющенко й мав певні практичні успіхи, то їх забезпечували інші. Сам же він, перебуваючи на високих державних посадах, жив «цікавим життям».
Ось як описує це життя народний депутат Тарас Чорновіл: «Моя перша зустріч з Ющенком стала для мене шоком. Влітку 2000 року, в той день, коли я склав присягу депутата, я опиняюсь в кабінеті Прем’єр-міністра… Мене шокували самі обставини, які були пов’язані із зустріччю. Тоді був старт бюджетного процесу. В приймальні Ющенка товпиться купа народу, якісь заступники міністрів, ішло погодження бюджетної резолюції. Але з його боку до них був повний нуль уваги! Ми сидимо в кабінеті не менше двох з половиною годин, говоримо про все на світі – про те ж Трипілля, про ті ж глечики… Прем’єр-міністрові великої країни було начхати, що в приймальні стоїть купа людей, а він дві з половиною години може розмовляти ні про що, без жодного результату…»
Наклеп? Злий випадок? Але схожими словами описують зустрічі з Ющенком у часи його прем’єрства й інші. І Президент Ющенко «рятував країну» схожими методами. А майже постійні запізнення Президента на важливі, в тому числі й міжнародні акції, що стали справжньою притчею во язицех? А небажання (і невміння) дослухатися до чиїхось розумних ідей? А непотизм (чи, простіше, кумівство), що буйно розцвіли саме за цього президентства? А небажання визнавати свої помилки – мовляв, єдиною з них була Тимошенко?
За таких обставин навіть щирий патріотизм та особиста мужність нездатні компенсувати відсутність розмірених раціональних дій, вмінь організувати ефективну команду та змусити себе забути власні амбіції в ім’я національних інтересів. Бо ж чого варті всі новостворені музеї козацької звитяги, коли на Чорному морі Україна не має жодного повністю боєготового корабля, а з усього числа винищувачів тільки третина здатна знятися в повітря?
Та головне – за роки президентства Віктора Ющенка деформації соціальної системи тільки посилилися, багаті стали багатшими (і вийшли на перші місця в Європі), а бідні – біднішими (теж перші місця, але знизу…). Наукомістка продукція займає мізерні частки в українському експорті.
За єдиним, мабуть, винятком, який зветься «витік мізків». Усе більше молодих фахівців, які студентами виходили на Майдан, полишає Україну. І це найсуворіша оцінка президентства Віктора Ющенка: він навіть не зрозумів своєї карми і не став на бій із системою, яка натомість неквапом перемолола та виплюнула його.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.