Українці, які у 1944-51 роках були примусово переселені з Польщі, з етнічних українських земель, до Радянської України, щоразу приїжджаючи на свою батьківщину, відчувають водночас і сум, і радість. Тому вони і люблять тут бувати, бодай одни день чи кілька годин. Дорогою уже старші чоловіки та жінки пригадували дитинство, показували місця, де у 1940-50-х роках стояли їхні хати, а також церкви, в яких вінчались батьки. Володимир Середа, голова товариства «Надсяння» детально згадав маршрут, яким із батьками ще малим на возі покидав батьківщину.
А для тих, хто вижив у березні 1945 року в селі Павлокома, що за 40 кілометрів від Перемишля, це ще й жахливі спогади про криваві і жорстокі вбивства їхніх рідних і односельців.
Озброєні нападники не шкодували українців
Третього березня 1945 року озброєні бойовики польської Армії Крайової вбили 366 мирних українців, лише декому з місцевих мешканців вдалось вижити. Це біль, який не припиняється, каже очевидець тих подій Тетяна Чума-Нестеровська зі Львова. Щороку у перші березневі дні вона приїжджає у Павлокому, щоб помолитись на могилі батька і брата, сотень односельців.
Жінка вперше відвідала Павлокому в 1989 році. А через шість років сюди прибула більша група очевидців, але молилась під охороною поліції. Оскільки довкола стояли мешканці села і вигукували погрози. Посеред них були, мабуть, і дотичні особи до минулої трагедії.
У Павлокомі вбили і кинули в яму 38-річного батька Тетяни Чуми-Нестеровської та її 10-річного брата. Місце їхньої криївки вказав озброєним нападникам хатній робітник, який ще й доводився родичем батькові. Цей чоловік згодом збудував собі хату на місці будинку вбитих, забравши їхню землю і майно.
Семирічну Тетяну Чуму-Нестеровську і її маму разом із іншими українцями загнали в церкву. Не вбивали лише хлопчаків до 5 років і дівчаток до 7 років. 157 жінок, 59 дітей до 14 років польські нападники розстріляли на місці нинішнього цвинтаря. У братську могилу звозили й інших замордованих українців.
«Страшний біль, якоїсь помсти не відчуваєш, але біль страшний, якийсь жаль, що це так сталося. Я все пам’ятаю, як ми з мамою були в криївці, потім загнали нас у церкву. Мама наказала мені нахилитись, щоб виглядати меншою. У сусідській криниці було повно трупів, усе майно наше пограбували. На кожному подвір’ї лежав хтось мертвий. Мої черевички наповнились кров’ю, коли я переступила поріг церкви».
Донині селяни Павлокоми ставляться не вельми доброзичливо до українців
17 років поспіль Тетяна Чума-Нестеровська оббивали владні пороги, щоб впорядкувати місце спочинку 366 осіб. Польська сторона довший час заперечувала факт вбивства українців, а українська влада зволікала через бюрократичні перепони. Нині це греко-католицький цвинтар посеред Павлокоми.
Діонізій Радом, мати якого була українка, а тато поляк, мешкає біля місця спочинку загиблих українців. Він знав про цю трагедію, адже разом із мамою теж був у церкві з односельцями. Чоловік усі роки потайки доглядав місце поховання, садив дерева і кущі. Через це односельці спалили його сарай. Після урочистостей у травні 2006-го за участю Президентів України та Польщі, мешканці села формально змирились із фактом існування цвинтаря. Однак, коли Президент Ющенко присвоїв провіднику ОУН Степанові Бандері звання Героя України, розповів Діонізій Радом, він цілу ніч пильнував, щоб ніхто не зруйнував пам’ятник загиблим українцям. Адже мешканці Павлокоми не приховували агресивності у висловлюваннях щодо українців.
«Офіційно так не висловлюються негативно, але завжди знайдеться хтось, хто кине зерно розбрату, хто є дотичний до тієї трагедії й тому підбурює інших, що мовляв, українці були ворогами і вони вбивали, – каже він. – До мене не дуже добре ставляться у селі, я подекуди боюся з’являтись на люди. Ось так поділили народ, українців спеціально ображали і мордували, принижували і пішло спершу на Волинь та дійшло до нас».
Літній чоловік із власної ініціативи, без жодної матеріальної підтримки, доглядає за цвинтарем і не нарікає. Спершу звертався по допомогу до сільського війта, але той скерував до вищої влади, а ті налаштовані негативно до українців. Україна має виробити механізм оплати праці тій людині, яка доглядає український цвинтар. Адже на теренах Польщі є не лише Павлокома, будуть впорядковані і відкриті інші кладовища, зазначила у розмові Тетяна Чума-Нестеровська.
«Якщо ми не будемо доглядати належно такі святі для нас місця, то поляки нас не зрозуміють тоді, для чого взагалі ми це впорядковували, ми не зможемо навести лад на інших місцях спочинку невинних людей. Ось уже тут у Павлокомі кроти завелись, огорожа падає. Є тут пан Діонізій, який на громадських засадах доглядає. Мусить заопікуватись держава цим питанням».
«Допоки живу, – наголосив Діонізій Радом, – доглядатиму за українським цвинтарем». Бо робить чоловік це задля пам’яті невинно замордованих людей і, каже, що так мусить бути.
********
Згідно архівних документів у Павлокомі у 1595 році була парафія східного обряду. Напередодні Другої світової війни тут мешкали 1370 осіб, із них 1190 українців. Павлокома вирізнялась національною свідомістю. Вперше про трагедію в Павлокомі, що сталася в березні 1945 року, заговорили у 1961 році, коли в Філадельфії вийшли спогади Олександри Потічної. Свідком трагедії до 1963 року була лише українська церква і зарослі травою три могили. Польська влада ухвалила рішення зруйнувати греко-католицьку церкву в селі. На її місці селяни зробили смітник. Правда про Павлокому замовчувалась до 1989 року і лише в 1994 році про цю подію заговорили уголос.