З’ясувалось (це, власне, було відомо і раніше, але про це якось забули), що після 2005 року Президент в Україні має доволі обмежені повноваження і може на щось вплинути, лише спираючись на підтримку в парламенті. Спиратися на громадську думку важко, адже Віктор Янукович – перший Президент за всю історію незалежності України, що отримав на виборах менше за 50% голосів, а від усього населення України, що має право голосу, – 35%. У регіональному аспекті його підтримують 9 (дев’ять) регіонів плюс місто Севастополь (380 тисяч мешканців) проти 16 регіонів плюс місто Київ (3 мільйони мешканців). Над Януковичем і Партією регіонів тяжіють передвиборчі обіцянки, що накопичилися ще з 2004 року.
Реалізація фінансово-економічних авансів утруднюється реальним становищем в українській економіці та фінансах, а воно катастрофічне. І тут без допомоги зарубіжних донорів не прожити. Питання тільки в тому, звідки вони будуть, зі Сходу чи з Заходу.
Допомога зі Сходу супроводжуватиметься твердими політичними умовами, що у разі їхнього виконання головою української держави негайно затаврує його як антиукраїнського Президента і мобілізує помаранчеву половину України на рішуче протистояння. Допомога з Заходу супроводжуватиметься побажанням стабільності та політичного спокою, що суттєво зв’яже руки Вікторові Януковичу в боротьбі проти політичних опонентів.
Як знайти гроші в бідному українському бюджеті, щоб не спровокувати подальшу бурхливу інфляцію і водночас підкинути масам обіцяні бонуси, не залізаючи в кишеню бізнесові за допомогою грабіжницьких податків (що зробить чималу його частину прихильником супротивників Партії регіонів), – це інтелектуальне завдання для царя Соломона, якби він був радником Президента Януковича.
Глухий економічний кут спокушає перенести центр ваги в розрахунку з виборцями Партії регіонів на нібито дешеву (в суто меркантильному сенсі) гуманітарну сферу: мову, історію, культуру. Адже ніяких особливих витрат, ніяких помітних видатків це, на перший погляд, не вимагає. І на другий, і на третій також. Але там неминучі інші витрати і втрати – політичні.
Гуманітарна пастка для нової влади
Перехідний ідеологічний прапор російської мови, що дістався у політичний спадок Януковичеві від Леоніда Кучми зразка 1994 року, сьогодні стає для регіоналів чимось на кшталт валізи без ручки: нести незручно, кинути – шкода. Щоб ощасливити ними ж зазомбовані мовним питанням маси (адже в Донбасі, Харкові, Криму українська мова якщо і створює якісь незручності тим, хто нею не володіє, то лише абсолютно мінімальні), «регіоналам» треба змінювати Конституцію, а для цього треба 300 голосів. А вони, бідні, з великими й героїчними зусиллями намагаються знайти 226, щоб сформувати власний уряд.
Але якщо якусь мовну подачку своєму електоратові не кинути, то навіть ці маси почнуть потихеньку розуміти, що їх дурять у політичних інтересах вузького олігархічного кола. Тому спостерігаються прагнення за допомогою Європейської хартії мов (довільно витлумаченої, не кажучи вже про специфічний переклад) обійти Конституцію, дозволивши всім охочим місцевим радам надавати на їхній території російській мові статус регіональної, що дозволить де-факто зробити її офіційною, водночас де-факто позбавивши українську її колишнього державного статусу.
Це, здавалось би, дуже ефективне рішення – без зміни Конституції провести «зачистку» від української мови на теренах як мінімум половини країни. Але це неможливо зробити таємно, приховавши від другої половини України.
Крім того, на південному сході України протягом цих 18 років, не завдяки Кравчукові, Кучмі й Ющенкові, а всупереч їм, сформувалися нові кола людей, які всі ці роки боролися за українську мову і культуру, з якими вони себе пов’язують і ототожнюють. Тож наступ місцевих керівних органів на українську вони сприйматимуть дуже болісно, як війну, як агресію проти себе, що спровокує дуже різкі виступи, заяви, протести тощо. Ця реакція буде збуджувати і кликати до спротиву «другу Україну», яка голосувала проти Януковича, дедалі більше перетворюючи в свідомості її жителів Віктора Федоровича на надзвичайно одіозну особу.
Не треба забувати, що своєю перемогою Віктор Янукович значною мірою завдячує специфічній позиції Віктора Ющенка, який збаламутив закликами голосувати «проти всіх» велику кількість виборців західної і центральної України. Фактичний наступ Віктора Януковича на українську мову консолідує весь патріотичний електорат від Львова до Києва і від Сум до Вінниці. Він також революціонізує, радикалізує патріотичні сили Харкова, Дніпропетровська Одеси, Херсона, Запоріжжя, Миколаєва і так далі, які компенсуватимуть брак чисельності підвищеною активністю.
Можна, зробити якісь символічні кроки, наприклад, скасувати указ Президента Віктора Ющенка про нагородження Степана Бандери і Романа Шухавича, тим більше, що в першому випадку можна буде посилатися на загадково-коспірологічну декларацію Європарламенту. Проте це означає оголошення ідеологічної війни половині України, що матиме результатом формування масового руху опору, лідери для якого вже є…
Таке скасування пролунає як своєрідний сигнал тривоги, як мобілізаційний клич: нумо, хлопці, якщо не до зброї, то до рішучої протидії! А крім того, буде створено прецедент, адже поки що наступники-Президенти указів своїх попередників не скасовували, принаймні, таких символічних. Це загрожує тим, що наступник Віктора Януковича може також багато чого скасувати…
Чи можливий варіант «Кучма-2?»
Деякі політичні аналітики стверджують, що Віктор Янукович може повторити політичний шлях Леоніда Кучми, себто перейти від демонстративної проросійськості, загравання з верствами, що вельми стримано ставляться до державної незалежності України, до обстоювання якогось державницького мейнстриму в своїй багатовекторній політиці. Це видається доволі сумнівним, про що буде сказано далі.
Справді, Леонід Кучма, який прийшов до влади в 1994 році на гаслі російської мови як державної і на лозунгах вічної дружби з Росією, на підтримці південного сходу, почав політичний дрейф у напрямку центрально-західної України, відмовившись від одержавлення російської мови, від односторонньої орієнтації на Москву, від будь-якої антиєвропейської риторики тощо. Символом цих фундаментальних змін у свідомості Леоніда Кучми стала назва його книги: «Україна – не Росія».
Віктор Ющенко, який прийшов до влади на плечах заходу і центру країни, поступово почав дрейфувати в напрямку південно-східних фінансово-промислових кланів, коли антиолігархічна риторика змінилася на ніжну дружбу з донецьким Рінатом Ахметовим (показовою є заява Ахметова в момент відходу Ющенка від влади, що Ахметов «відчуває величезну повагу до Президента Ющенка») та дніпропетровським Віктором Пінчуком і з багатьма іншими колишніми політичними супротивниками.
Та ситуація з Віктором Януковичем є докорінно іншою, адже він пов’язаний з Москвою більше, ніж будь-хто з його попередників (про це свідчив і дуже специфічний візит на інавгурацію голови України московського патріарха Кирила), він більше за інших контрольований потужними промосковськими колами в лавах власної партії, він має своєю головною електоральною базою специфічний регіон.
Отже, якщо еволюція «а-ля Кучма і Ющенко» з Януковичем відбудеться, то це буде дуже болісний, важкий і суперечливий процес. І дуже повільний, якщо історія дасть на нього час…
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.