Галина Пагутяк
Якось так вийшло, що цього разу вручення Шевченківської премії знову не обійшлося без скандалу. Тільки винен був у цьому не Шевченківський комітет, а нова влада, яка вирішила зекономити на лауреатах й урізала премію на 40 тисяч гривень. І власне з цим питанням в основному до мене звертались журналісти. Спершу це мене дратувало, але потім я зрозуміла, що справа не в грошах, а в престижі України. Розмови про те, що грошова частина Шевченківської премії могла би бути чисто символічною, як, наприклад, Гонкурівська, видаються мені передчасними. Письменник отримує за книгу в середньому три тисячі гривень, якщо не 700 гривень, як заплатило колись «Фоліо» Олесеві Ульяненку. Далеко не бідне видавництво. Або взагалі нічого. А лауреати Гонкурівської премії отримують все ж трохи більші гонорари.
Бідний письменник – це ідеал, вважає пані Ганна Герман, яка всюди супроводжувала гаранта Конституції й мерзла теж холодного березневого ранку в Києві і Каневі. Наш автобус підібрав на трасі замерзлих журналістів і вони ще й стояли цілу дорогу, бо не було місця щоб сісти. І вже ж ніхто з нас не сподівався, що вручатимуть премію у вестибулі невідремонтованого Музею Шевченка, страшенно холодному, куди набився почт, що складався з майбутніх міністрів та менших панів. Це затьмарило очікувану інтригу: як Віктор Янукович вручатиме премію Михайлу Андрусяку за його трилогію про УПА.
Утім, напруження відчувалось у поведінці однопартійців Президента, а раптом хтось з лауреатів щось скаже. Було б до кого, сказала я, відмовившись від виступу. Найкумедніше те, що влада боялась, щоб їй не влаштували саботаж і хтось не відмовився від заслужених грошей.
Як на те пішло, це гроші наших платників податків і лауреати не піарщики, щоб на цьому робити собі рекламу. І вони дозволили виконувати свої посадові обов’язки високому урядовцю. Не задля грошей, а тому, що вони цивілізовані люди. Оксана Пахльовська передала текст привітання, де в основному цитувала Шевченка, і це вийшло дуже ефектно: «Раби, підніжки, грязь Москви». Декому стало неприємно.
Шевченка у нас є справді кому боятись. Я думаю, він би страшенно сміявся, якби бачив, як холуї від номенклатури кладуть до підніжжя пам’ятника квіти. І не плакав би, бо наш Шевченко не був плаксивим, і навіть тут він став на захист нашої гідності. Ніхто з цих чиновників не зможе ніколи отримати цієї премії, ніхто з них не купить собі місця хай не у вічності, а навіть в історії. За гроші можна купити успіх, але не визнання.
Ще в автобусі я довідалась, що в листопаді член Шевченківського комітету голова Асоціації українських письменників (АУП) дозволив собі зневажливі слова на адресу Галини Пагутяк і Дмитра Іванова, як недостойних претендентів, чим порушив напевно корпоративну етику. Бо ці дві недостойні особи свого часу відмовились заробляти дивіденди на гранти для аупівської номенклатури, не захотівши туди вступати. Бува й таке.
На цьому світі відбуваються дивовижні речі. Президент на тлі похмурих декорацій повного занепаду раптом заявив, що в Україні є єдина державна мова – українська, й ідеологічна опозиція навіть заплескала. Те, що музей буде нарешті відремонтований, немає сумніву, але чи сядуть ті, які розтринькали державні мільйони, так нічого й не зробивши? Звісно, ні. У нас за ґратами сидять підлітки, що вклали блок цигарок.
А потім свита зі своїм чільником поїхала, і нас повезли на обід. Змерзлі й голодні ми не стали марнувати часу, й лише посміювались, коли якась дама з міністерства туризму почала вихваляти Януковича, а інша дама, що виявилася пані Ларисою Скорик, їй підспівувала. Таке собі ретро, яке ніколи не вгаває. Дежавю, точніше.
Коли ми під’їхали до Оперного театру, виявилось, що Президент таки приїде на концерт і сяде в партері, а ми за ним. Янукович сидів між Іваном Драчем і панею Скорик, і зал був набитий чиновниками всіх рангів. Повний аншлаг. Комітет ледве видер кілька десятків запрошень для себе й тих лауреатів, хто хотів запросити гостей. Я запросила своїх друзів, серед яких не було письменників і вони страшенно втішились концертом, який був просто чудовий. Богдан Козак блискуче прочитав «Ченця» Шевченка, догодив навіть мені, бо Шевченка мало хто з акторів вміє читати природньо.
А я коли клала квіти на Чернечій горі, нахилилась, і відчула як з глибин йде потужний потік енергії, концентрація всіх бажань, всіх молитв, надій і тривог, звернених до нашого Лицаря-заступника. Як нам пощастило, що ми маємо Тараса Шевченка. Ми – справді щасливий народ. Голодний, змерзлий, але зі своїм речником для живих і ненароджених українців.
Галина Пагутяк, лауреат Шевченківської премії 2010 року за книгу прози «Слуга з Добромиля».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.