Суспільство оцінюють не лише на основі того, як воно планує своє майбутнє, а передусім на основі того, як воно ставиться до свого минулого. Бо пам’ять суспільства, спогади про власне минуле не менш повчальні, ніж його задуми і підготовка щодо майбутнього.
Вчені володіють малою кількістю достовірних письмових документів про історію єврейського народу, його вихід із Єгипту, 40-річну мандрівку пустинею до Обіцяної землі. Збереглися фактично лише біблійні перекази. Проте і з них можна реконструювати минуле старозавітних євреїв, збагнути рушійну силу їхнього самозбереження як народу.
Щосуботи під час єврейських молитовних відправ звучать слова, що їх можна трактувати як заповідь: «зехар у шемор» – «зберігай і пам’ятай». Протягом століть і тисячоліть ця заповідь перетрансформувалася в середовищі євреїв на певний вид «техніки», за допомогою якої вони, розсіяні по всьому світу, зберігаються як народ. Імперативом цієї заповіді є – не забувати перекази предків про вихід із неволі, переказувати їх із покоління до покоління. Дуже промовисто пишеться про це в Біблії: «Тільки бережися та зважай добре, щоб ти не забув усього того, що бачив на власні очі, та й щоб воно кріпко засіло в твоєму серці по всі дні твого життя; ти перекажеш це твоїм синам і синам твоїх синів» (Второзаконня 4,9).
Завдяки обов’язку пам’ятати й передавати збережене в пам’яті наступним поколінням, виробилася серед євреїв культурна пам’ять – синтез усього того, що в середині спільноти циркулює як сенс її існування. Найсуттєвішим для культурної пам’яті є історія згадки, а не історія фактична. Досліджувати й вивчати можна що завгодно, тим більше з історії. Натомість пам’ятати й пригадувати спільноті потрібно лише те, що дає сенс існуванню, що формує суспільство, цементує його єдність, що забезпечує даній спільноті притаманну їй тотожність.
Як не просто було зберігати євреям договір-обітницю дану Богові, які сумніви, зневіра і навіть бунти виникали серед народу під час мандрівки до Обіцяної землі, про це крім Біблії, можна прочитати в геніальній поемі Івана Франка «Мойсей». Розмірковувала над долею Ізраїлю в Єгипті, над його прагненням волі й Леся Українка, зокрема у вірші «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя!». Ще раніше біблійні теми переспівав і Тарас Шевченко. Згадаймо, наприклад, «Псалми Давидові», де представник євреїв клянеться:
І коли тебе забуду, Єрусалиме,
Забвен буду, покинутий,
Рабом на чужині.
Язик мій оніміє,
Висохне лукавий,
Як забуде пом’янути
Тебе наша славо!
Це, власне, свідчить про неабияку притягальну силу досвіду євреїв у творчості українських поетів.
Зрештою, первісним завданням поетів вже у сиву давнину було збереження групової пам’яті. В цьому контексті важливе значення посідає серед українців Тарас Шевченко. В Україні роль давньоеллінських рапсодів (професійних читців і декламаторів), котрі усно поширювали серед народу текст Іліади Гомера, виконували співці-кобзарі.
Варто нагадати, що християнська релігія також апелює до нашої пам’яті, наголошує на потреби передання безсумнівних правд, необхідних для збереження тотожності спільноти з покоління до покоління.
У храмах віруючі під час літургійної відправи повторно слухають прохання священика: «Спаси, Господи, люди твоя і благослови достояніє Твоє». Достояніє, то не лише християнська віра, не лише православний і греко-католицький – один і той самий – східний обряд. Достояніє – спадщина, це все: колективна пам’ять, передусім пам’ять про своїх предків, материнська мова, традиції, звичаї. Мова є головним засобом конструкції необхідної «дійсності» для збереження й життя даної спільноти через елементарне інтерактивне спілкування членів цього суспільства.
Зрештою, слово «віра» (по-єврейськи «емунаг», а по-грецьки «пістіс») – це рівнозначне українському слову «пригадування». Бо все залежить від того, аби не забути те, що передали нам предки, їх свідченням довіряти і переказувати це «твоїм синам і синам твоїх синів», як мовиться у Біблії.
Чому серед нас не вироблено цієї «техніки» збереження і плекання культурної пам’яті?
Відповідь на це запитання потребує окремої й обширної статті. Спробуймо лише вказати на суттєве. Передусім три найважливіші єврейські свята року – «песах», «шавуот» та «суккот» тісно пов’язані з подією виходу народу з єгипетської неволі та обов'язком пригадати собі текст договору (Тору) з Богом. Ці три єврейські свята є релігійно-національні, бо вихід із неволі є, водночас приходом до Обіцяної землі, здобуттям волі та приходом до монотеїзму – до єдиного Бога, з яким народ уклав договір.
Якщо говорити про українське суспільство, то у нас не має понад трьохтисячолітньої історії. Не засвоєно й відповідної «техніки» вироблення культурної пам’яті. Слід пригадати й те, що протягом понад 60 років минулого століття, в умовах комуністичного тоталітаризму, «історія, як пише Джордж Орвел у романі «1984», зупинилася. Існувало лише вічне сьогодення, в якому партія зажди мала рацію.
Протягом тих 60 років відбувалося страхітливе спустошення колективної пам’яті українців. Промовистим свідченням цього – болючий процес відновлення в суспільстві України пам’яті про жахливий Голодомор-геноцид 1932-1933 років.
Три покоління українців жили в просторі, в якому більшовицька тиранія накопичила неймовірну масу відходів від продукції думки й мови (М. Мамардашвілі).
Ця гірка дійсність і нині дається взнаки. Ще й досі стоять пам’ятники ідолу цієї тиранії. «Бастарди Катерини» спорудили їй пам’ятник в Одесі. Хвора і лукава думка вже пропонує спорудити на Кіровоградщині пам’ятник ще одному катові України, соратникові Леніна – Троцькому.
Іноді складається враження, що суспільство України перебуває в стані, про який писала у вже згаданому вірші Леся Українка:
Чи довго ще, о Господи, чи довго
ми будемо блукати і шукати
рідного краю на своїй землі?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.