Про вектор цього повороту яскраво говорить фраза віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань Володимира Семиноженка про те, що уряд Миколи Азарова не буде заважати встановленню пам’ятника Йосипу Сталінові в місті Запоріжжі. Це тим більше опукло характеризує ідеологічні засади нової влади, що Сталіна в судовому порядку визнано злочинцем, головним організатором Голодомору – геноциду українського народу. Водночас нинішнє керівництво України активно заходилося дегероїзувати ОУН-УПА і всю самостійницьку національну традицію.
Навіть та слабенька декомунізація і десовєтизація українського суспільства, що відбулася за ці 18 років, сьогодні піддається офіційній урядовій ревізії у формі переписування історії (в чому «регіонали» та їхні союзники з урядової коаліції комуністи так експансивно звинувачували Леоніда Кравчука, й Леоніда Кучму, а над усе Віктора Ющенка) з орієнтацією на ідеологічні догми Російської імперії та Радянського Союзу.
Уже лунають керівні заяви про неможливість і навіть злочинність україноцентризму в розгляді й оцінках української історії, яку знову намагаються тлумачити як доважок до історії «великого російського народу». Спостерігається прагнення розгромити самостійницьку ідею (без якої саме існування незалежної української держави стає нонсенсом) у царині національної історії.
Це очевидно, якщо виходити з аналізу деяких кроків влади. Зокрема, вже пролунали заяви про необхідність повернення до підручників історії ідеологічної термінології замість наукової. Наприклад, міністр освіти зажадав, щоб у навчальній літературі з історії знову з’явилося поняття «велика вітчизняна війна» замість «Другої світової» та «совєтсько-німецької війни».
Це свідчення штучного нав’язування українській громадськості тих ідеологічних схем, що неподільно панували в радянському тоталітарному суспільстві до 1985 року. Українцям пропонують, ба більш, наказують повернутися в історіографії у догорбачовську добу.
Суперечка не про слова
Поняття «велика вітчизняна війна» вперше було озвучено 23 червня 1941 року партійним ідеологом ВКП(б), відомим на псевдо Ємельян Ярославський (справжнє ім’я Міней Ізраїльович Губельман), хоча реально автором цього поняття був сам Йосип Сталін. Тому нинішнім його пропагандистам треба дотримуватися фактів і вимовляти цю назву повністю – «велика вітчизняна війна радянського народу». Не забуваючи, звісно, посилатися на автора, «кремлівського горянина».
Така назва з’явилася не випадково і свою пропагандистську функцію цілком виконала. Адже ВВВ справді починається 22 червня 1941 року, коли нацистська Німеччина напала на комуністичний СРСР. Чимало колишніх радянських людей дотепер щиро вважають, що СРСР вступив у Світову війну саме в 1941 році.
Поняття ВВВ покликано приховати той неприємний для офіційно-комуністичних істориків факт, що СРСР став учасником Другої світової війни щонайменше 17 вересня 1939 року, коли, будучи стратегічним союзником нацистської Німеччини, здійснив збройну агресію проти Польщі. А потім була збройна агресія (за дружнього нейтралітету Гітлера) проти Фінляндії, окупація балтійських держав, ультиматум Румунії.
ВВВ допомагає поділити Другу світову війну на дві частини, всіляко висуваючи на перший план другу частину, коли СРСР став жертвою вчорашнього союзника Гітлера, і залишаючи в тіні перший період, коли нацистська Німеччина і комуністичний СРСР разом ділили між собою Європу як банальні імперіалістичні хижаки, нападали на суверенні держави, реалізовували право сильного за рахунок інших країн і народів, нав’язуючи населенню підкорених держав «новий порядок» – нацистський і комуністичний.
ВВВ означає, що Радянський Союз воював у якийсь окремій особливій війні, що не мала нічого спільного з Другою світовою війною, в якій брали участь члени Антигітлерівської коаліції – США, Велика Британія, Франція і т. д. Адже абсурдно заявляти, що союзники були учасниками «великої вітчизняної війни радянського народу»…
Проте в певному сенсі справді можна погодитися з тим, що маршал Сталін і ВКП(б) вели свою окрему війну, що принципово відрізнялась від війни західних демократій. Про суть цієї особливої війни влучно сказав радянський письменник Анатолій Кузнєцов, автор знаменитої книги «Бабин Яр»: «Священна» війна СРСР проти Гітлера була лише відчайдушного боротьбою за право сидіти не в чужоземному, а у власному концтаборі, плекаючи надії розширити саме його на весь світ».
Чи можна вважати сталінську катівню вітчизною українського народу після жахливих репресій і геноциду 1932–1933 років? Відповідь на це запитання дали в 1941 році не тільки українці, а мільйони інших радянських солдатів різних національностей, які не словом, а ділом продемонстрували цілковите небажання захищати сатанинський режим. І тільки коли партайгеноссе Гітлер політикою на окупованих територіях довів, що є нічим не кращим від товариша Сталіна, а останній здійснив кілька вдалих ідеологічних акцій (дозволив відкрити церкви, санкціонував російський національний патріотизм і до деякої міри український радянський, ініціював поширення через політвідділи чуток про скасування після війни колгоспів тощо) громадяни СРСР вирішили не міняти «шило на мило»…
Навіщо їм це потрібно?
Цей великий ідеологічний поворот від українського до совєтського потрібен новій владі з кількох причин.
По-перше, треба догодити найбільш реакційній, патологічно-українофобській частині свого електорату. Адже обіцяних щедрих пенсій і зарплат поки що немає, не відомо, коли буде і чи буде взагалі. А відродження в Україні сталінської історіографії у фінансовому відношенні великих видатків не вимагає.
По-друге, такий штучний «ренесанс» сталінщини в освіті (в науці це зробити важче, бо там академіки зажадають дискусії, а тут усе можна зробити адміністративним шляхом) помітно віддаляє в духовному сенсі Україну від Європи, де перемогу над нацизмом святкують не за Сталіним, не 9-го, а 8-го травня, бо 9-те там – День Європи. Деукранізація історії завдає великого удару по українській ідеї, яка в реальних умовах України є за визначенням європейською ідеєю, бо в своїй кінцевій реалізації передбачає, що Україна має посісти своє законне місце в європейській родині вільних націй-держав. Навіювання сталінських історичних догматів у підручниках історії – це спроба викопати глибокий ментальний рівчак між українцями і європейцями.
По-третє, нинішній владі дуже хочеться засвідчити свою цілковиту лояльність до кремлівського пана, в державі якого Сталіна називають у підручниках «успішним менеджером» і 65-ту річницю перемоги над нацизмом готуються зустріти розвішаними по всій Москві портретами найжахливішого масового вбивці в історії людства.
Цю 65-ту річницю порядні люди в Україні (як і всі попередні такі дати) зустрічають із подвійними почуттями. З одного боку, не можна не радіти з приводу поразки Гітлера, а з іншого, не можна радіти з приводу перемоги Сталіна, НКВД, ҐУЛАҐу, депортацій народів тощо. У громадян західних держав такої подвійності немає, бо для них перемога 1945 року справді стала перемогою свободи, демократії і національного суверенітету.
Чи стала Україна в 1945 році вільною, демократичною і суверенною? Напевно, в нових історичних підручниках історики від Партії регіонів напишуть, що стала…
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.