Кожна річниця перемоги над головною державою гітлерівської коаліції відбувалася в колишньому СРСР як велика й важлива пропагандистська акція. Керівна і спрямівна сила совєтського тоталітарного суспільства в особі КПРС робила свій ідеологічний ґешефт, доводячи вже вкотре всім, що перемога означає силу та правоту комуністичної ідеології, «єдність партії і народу», велич комунізму, занепад капіталізму і таке інше.
З тих пір загалом змінилося багато чого. Проте не в нинішній Росії, де, незважаючи на спроби (здебільшого успішні) комуністів приватизувати перемогу, зуміли вписати ВВВ – «велику вітчизняну війну» – в контекст сучасного російського націонал-шовінізму, який прагне, щоб уся Європа та й весь світ визнавали саме Росію благодійником усього людства, перед яким треба завжди стояти на колінах. Практично не змінився офіційний історичний міф, що й сьогодні виступає засобом актуальної політичної боротьби, що й сьогодні покликаний навіювати суспільству вигідний для влади варіант тлумачення тих уже далеких у часі подій.
В офіційних джерелах навіть тепер розповідають про «мирний СРСР», що став жертвою раптового неспровокованого нападу з боку свого головного стратегічного союзника (про що воліють не згадувати) – нацистської Німеччини. Розповідають про величезну перевагу німецького вермахту, кількісну і якісну, в літаках, танках, живій силі, артилерії тощо (що є брехнею), що причиною поразки Червоної армії влітку 1941 року була нестача набоїв, мін, паливо-мастильних матеріалів і таке інше (що також є брехнею). Дещо обережніше і майже пошепки кажуть про те, що рівень воєнного мистецтва червоних генералів «трохи» поступався рівневі професіоналізму німецьких колег.
Але є речі, що й сьогодні на всьому постсовєтському просторі є справжнім табу (а не лише в Росії). Про ті речі не заведено говорити, ніби їх не було. А вони були. Справді, куди протягом 2-3 місяців літа 1941 року зникла 5-мільйонна Червона армія? Куди зникли 8 мільйонів мобілізованих до неї у ці ж місяці? За німецькими джерелами (що виявилися, врешті-решт, цілком об’єктивними) тоді майже 4 мільйони совєтських військовиків потрапили в німецький полон. Ще приблизно стільки ж так-сяк намагалися тримати лінію фронту. А куди поділися інші? Загинули у боях? Але ж тяжкі позиційні бої, де найбільші втрати, у той час розгорталися лише на окремих ділянках фронту. Можна скільки завгодно говорити про технічні чи суто воєнні проблеми, але якщо армія хоче воювати, то таких величезних утрат військовополоненими й тими, хто зник безвісти, не може бути за визначенням.
То що ж сталося?
Як відомо, армія є частиною суспільства і всі суспільні процеси не можуть її не зачепити. Комуністичний терор, Голодомор в УРСР та на Кубані, геноцид казахів, розкуркулювання, злидні й безправ’я не могли не позначитися навіть на свідомості офіцерського складу, не кажучи вже про свідомість мільйонів мобілізованих робітників і селян. До цього ще треба додати й ледь замасковане національне гноблення у формі боротьби проти всіляких «буржуазних націоналізмів», що на практиці часто-густо означало боротьбу проти мови, культури, традицій і національної гідності того чи того народу. Внаслідок цього ці люди не мали великої мотивації вмирати за «непереможні ідеї Леніна – Сталіна».
Крім того, вся пропаганда в СРСР того часу будувалася на інтернаціональних мареннях «визволення міжнародного робітничого класу від жахів капіталістичної експлуатації», що було не найактуальнішим для напівголодних «щасливих» громадян «Країни Рад». Чимало людей в СРСР очікували війни як визволення і розраховували, що німці врятують їх від терористичного режиму більшовиків. Ось чому не тільки в окупованих Москвою країнах Балтії, Західній Україні та Західній Білорусі, в Молдові та на Північному Кавказі, а й в Центральній Росії вермахт спочатку зустрічали хлібом-сіллю. Такі настрої цивільного населення не могли не поширюватися поміж військових, ураховуючи, що Червона армія була масовою, багатомільйонною.
Хіба не про це свідчить той факт, що лише Західний фронт лише за перші 17 днів війни втратив полоненими й дезертирами понад 300 тисяч бійців? І це при тому, що умови природи театру військових дій (Білорусь) дають ідеальні можливості для оборони та партизанської війни… Як розповідали місцеві мешканці, «наприкінці червня 1941 року район шосе Волковиськ-Слоним було завалено кинутими танками, автомашинами, що згоріли, розбитими гарматами так, що прямий рух і рух в об’їзд на транспорті був неможливий… Колони полонених сягали 10 км завдовжки…». Дуже часто колону полонених червоноармійців, що становила 5-10 тисяч осіб, охороняли 3-5 німецьких солдатів з гвинтівками, а інколи вони рухалися в німецький тил узагалі без будь-якої охорони…
Але в той же час почалася масова втеча партійного начальства і керівного складу НКВД – НКҐБ, що також не дуже прагнули віддати своє життя за ідеали комунізму. Величезна перевага Сталіна в танках негайно «розтанула» через те, що, як з’ясував і довів чіткими розрахунками російський історик Солонін, совєтські танки було масово кинуто їхніми екіпажами. Мільйони військових уважали за краще рятувати власне життя, а не лягати трупом за московське Політбюро…
Відповідь, котру приховують дотепер
Як пише той таки Марк Солонін, «мільйони солдатів Червоної армії кинули зброю і розійшлися по лісах…». Сталінський терор перестав магічно впливати на його підданих на тлі нацистського терору, Сталін утратив дуже важливу монополію на терор. Створена ним велетенська терористична машина вже не працювала так бездоганно, як у мирний час. Крім того, з’явився вибір – служити одному диктаторові, іншому чи спробувати взагалі нікому не служити.
Совєтські військовослужбовці в 1941 році однозначно проголосували проти сталінської диктатури. Нічого феноменального в цьому немає. Досить згадати, як «червоні кхмери», що захопили владу в Камбоджі та за три роки примудрились знищити 3 мільйони її населення з 8-ми, довели народ до такого стану, що під час вторгнення в Камбоджу в’єтнамських військ він не став захищати людожерський режим, хоча історично взаємини між кхмерами і в’єтнамцями були доволі складними. В’єтнамську армію зустрічали як визволительку.
Як стверджують деякі історики, після першого тижня війни Сталін впав на якийсь час у стан прострації. Є підстави вважати, що це було викликано розумінням справжніх причин катастрофічної поразки Червоної армії. І коли совєтська армія таки ж почала як слід воювати, Сталін також не мав ілюзій щодо причин цього. Виступаючи в листопаді 1941 року, Сталін прохопився, сказавши: «Дурнувата політика Гітлера зробила совєтські народи його ворогами». Абсолютно правильно. Ті народи у складі збройних сил СССР почали добре воювати, коли на окупованих територіях переконалися, що партайгеноссе Гітлер нічим не кращий від товариша Сталіна, побачили, що Гітлер не є альтернативою Сталіну. Але якби політика Гітлера була розумною, то що чекало би комуністичну партію і Радянський Союз? Хоча, звичайно, то був би вже не Гітлер...
Для України, Естонії, Латвії, Грузії, на відміну від визволених західними союзниками Бельгії, Данії, Норвегії, перемога 1945 року не стала перемогою свободи, демократії і національного суверенітету.
Про це не треба забувати, слухаючи пропагандистські волання московських фахівців та їхніх київських підспівувачів.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.