У лютому 2010 року Віктор Федорович Янукович, простий, але інтелігентний український громадянин, вперше потрапив до владного кабінету – не як гість, а як повноправний господар.
Сто днів він ретельно вивчав стан справ у країні – і щиро вжахнувся. Після цього зібрав Віктор Федорович у київському палаці «Україна» найкращих людей держави – тобто депутатів Верховної Ради, адміністраторів високого рівня, бізнесменів тощо – і звернувся до них із схвильованою промовою, суть якої можна висловити чотирма словами: «Так жити не можна!» Адже 1991 року народ, голосуючи за незалежність, мав на увазі зовсім інше, ніж поробили з Україною можновладні лиходії...
Утім, навіщо переказувати?
Читайте і робіть висновки самі.
«На початку 1990-х, у перші роки незалежності, ми з гордістю і надією говорили про те, що у нашої держави прекрасні стартові можливості для економічного та соціального прогресу – високоосвічене суспільство, захоплене ідеєю побудови сильної модерної України, сучасна індустрія, прекрасна земля, розвинуті наука і культура.
А сьогодні, коли минуло майже два десятиліття незалежності, ми все частіше говоримо про інше – гуманітарну кризу та стратегічне економічне відставання у розвитку.
Гірко визнавати, але це справді так: Україна дійсно зупинилася в своєму розвитку...
Бідність і злидні стали головною проблемою незалежності.
Майже 30 % наших громадян знаходяться за межею бідності...
Тіньова економіка, що сягає за обсягом майже половини валового внутрішнього продукту, та її супутник – корупція...
Незавершеність ринкових перетворень, що зупинилися на півдороги через політичні війни та примітивний популізм, спричинила розвиток специфічного «дикого капіталізму», де підприємництво співіснує з бюрократією, а державні ресурси тривалий час перерозподілялися так, як і в соціалістичні часи, – на основі кумівства, блату та «політичного даху».
Не витримав такого стану справ Віктор Федорович, зійшов з трибуни палацу «Україна», пересів з чорного «майбаха» на білого коня, взяв шаблю у руки і повів соратників на боротьбу з народними лихами. Але перед тим устиг виголосити з тієї трибуни широкомасштабну програму реформ, метою яких є «розбудова заможного суспільства, конкурентноздатної економіки та ефективної держави». Отож, як казав колись поет, «гей, на коні, всі у путь!»
Локшина на вуха співвітчизників
Скажете, такі іронія та сарказм неприйнятні, коли йдеться про демократично обраного Президента української держави, коли розглядається зміст тієї програми реформ, яку він запропонував суспільству? А як інакше розцінити широкомасштабні інвективи на адресу «помаранчевих» політичних сил, та й усієї іншої анонімної «влади», яка, мовляв, довела державу до краю, коли за останнє десятиліття Віктор Янукович третину часу – три з половиною роки – очолював Кабінет Міністрів, тобто найвищий орган виконавчої влади? Коли його політична сила була у цей час ядром урядової коаліції? Коли перед цим Янукович п’ять років очолював одну із індустріально найпотужніших областей країни – Донецьку? Де визнання власної частки відповідальності за ситуацію в Україні та провин своєї політичної сили? Немає?
А якщо майже чверть (!) президентської промови становлять констатації негараздів та звинувачення на адресу інших політичних сил – і водночас там не знаходиться місця для аналізу власних прорахунків і визнання своєї частки відповідальності – то чи можна вірити деклараціям, начебто «народ отримав відповідальну владу»? Якщо у той самий час, коли Януковичем виголошувалися слова про демократію та громадянське суспільство, спецназ заблокував біля палацу «Україна» опозиційно налаштованих представників цього самого громадянського суспільства, – яка тоді ціна гучним словам?
У цьому разі іронія – це найбільш м’яка з форм реакції на подібні вихиляси. Більш серйозна і небезпечна для влади, яка уникає відповідальності, – це ґрунтовний концептуальний аналіз її пропозицій та дій, після чого йдуть практично-політичні висновки.
Такий аналіз послання Віктора Януковича до українського народу, думаю, ще попереду, але й зараз уже можна відзначити істотні розходження між положеннями виступу та Програмою економічних реформ на 2010–2014 роки, про реалізацію якої йдеться у цьому виступі. Як справедливо зауважив
Дмитро Шурхало, у виступі українцям обіцяні лагідні реформи: «одразу (а не в перспективі) позитивно відіб’ються на добробуті; всі, як то кажуть, хороші люди будуть цими реформами задоволені і довкола них об’єднаються». А от
програма реформ містить речі не надто приємні: істотне підвищення пенсійного віку та зростання обсягу трудового стажу для отримання пенсії; встановлення п’ятирічного мораторію на запровадження нових видів соціальної підтримки населення й на розширення наявних видів підтримки на нові категорії населення; приведення комунальних тарифів для населення до економічно обґрунтованого рівня (реально – їхнє підвищення); оптимізація (реально – скорочення) кількості бюджетних програм у сфері освіти тощо.
Звичайно, неможливо побудувати більш ефективну, ніж сьогодні, економіку, без певних болісних для тих чи інших груп населення трансформацій у соціальній сфері. Але навіщо приховувати необхідність таких змін? Чи чесно це, зважаючи на адресата президентського послання – український народ?
Я вже не кажу про те, що теоретично вірні тези Програми реформ, скажімо, про економічно обґрунтований рівень тарифів, за умов ледь не тотально корумпованої і некваліфікованої місцевої влади викликають лише усмішку.
Ну, а майже тотальна приватизація, про яку йдеться й у Програмі розвитку, й у посланні Президента, в постколоніальній країні призводить до скупівлі потужним капіталом колишньої метрополії всіх ключових галузей економіки – з відповідними політичними наслідками.
І взагалі – для кожної людини мого віку, яка пам’ятає клятву Хрущова за двадцять років побудувати комунізм й обіцянку Горбачова дати кожній сім’ї до 2000 року державну квартиру, патетика стосовно неодмінного входження України через 10 років до G-20 звучить щонайменше непереконливо.
Демократія на ґрунті неосталінізму?
Та, власне, всі ці подробиці щодо плану реформ не мають значення. Адже гучні слова Віктора Януковича про конечну необхідність розвитку ринку, демократії та громадянського суспільства спростовуються ним самим, у тому самому посланні. Президент наголошує: «Подивіться на українську політику очами простого громадянина: війни за пам’ятники, постійний пошук ворогів, переписування історії, звинувачення цілих поколінь у тому, що вони якось не так прожили своє життя, приниження по мовному питанню і так далі».
Курсові минулої влади Президент
протиставляє свій: «Цей курс гарантує суверенність вибору українським народом власного шляху розвитку, зміцнення ідентичності української політичної нації як консолідованої багатокультурної спільноти, розвиток суспільства на засадах внутрішнього діалогу, гуманістичних цінностей та толерантності. Під гуманістичними цінностями я розумію систему найвищих цінностей для співвітчизників, незалежно від віросповідання чи політичних поглядів».
Звучить все це наче й гарно. Але ж хіба можливо змінити постколоніальне і посттоталітарне суспільство на засадах демократії, не сказавши самим собі гірку правду про своє минуле? Не переписавши вщент брехливу оповідку про «єдність партії та народу», звану «історією СРСР»?
І як бути з радянською тоталітарною культурою, якою живуть мільйони українців? Як бути із тими, для кого Сталін є найвищою цінністю, альфою й омегою їхнього буття?
Хіба б демократична Німеччина ствердилася без денацифікації, а Чехія і Польща – без декомунізації? А, пробачте, забув, що Президент Янукович проводитиме грандіозні демократичні та ринкові реформи у міцному політичному союзі з неосталіністською Компартією України...
Ну, і на закінчення – про стилістику послання. «Я забезпечу повноцінну реалізацію прав громадян на формування та контроль за роботою представницьких органів влади... Анархії в правовій системі я більше не допущу», – і таке інше.
Взагалі-то йдеться про речі хороші та правильні, але ж зобов’язання такого рівня (скажімо, керувати конституційно незалежною від Президента правовою системою) може брати на себе тільки самодержець. Яким Віктор Янукович (принаймні, поки що) не є.
І хоча б це вже добре.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода