Одним із головних результатів перших 100 днів нового Президента став фактичний крах однієї з головних засад стабільного існування новітньої української держави. Адже протягом майже 19 років у ній діяв мовчазний компроміс: російськомовна спільнота (32% населення України) визнає державний статус української мови, закріплений у Конституції, а українськомовна більшість не перешкоджає вільному розвиткові й функціонуванню російської мови на всій території України.
Леонід Кучма, який прийшов до влади під гаслом надання російській мові статусу державної, ставши Президентом, відмовився від того гасла, вважаючи за краще зберігати компромісну ситуацію, що більш-менш влаштовувала обидві сторони. Українськомовні могли задовольнятися формальним пануванням української як запорукою майбутньої фактичної перемоги в лінгвістичній царині, а російськомовні – фактичним домінуванням російської, розраховуючи зберігати такий стан якнайдовше.
Отже, кожна частина населення мала свої визначені й захищені позиції, що надавало можливість не вважати себе переможеними. Дуже повільно і мало помітно час усе ж таки працював на українофонів та українську культуру, бо навіть формальна державність мови в незалежній Україні надала їй певні шанси відтворення і поступового поширення на нові сфери функціонування. В той же час російськомовна спільнота не мала реальних підстав побоюватися брутальних змін статус-кво.
Усе докорінно змінилося після перемоги на президентських виборах 2010 року кандидата від Партії регіонів. Російська мова через тенденційно перекладену Європейську хартію мов, а ще більше через її шахрайське тлумачення почала блискавично набувати де-факто державного статусу за допомогою надання їй прав так званої регіональної мови.
А регіональну мову чиновництво півдня й сходу сприймає як замінник державної української, а не як додаток до неї. Тепер вони вважають, що державність української мови їх ні до чого не зобов’язує і цією мовою можна сміливо і безкарно знехтувати.
Приклад тут показують очільники уряду, включно з самим прем’єром, та керівники депутатської фракції Партії регіонів. Таким чином, 10-у статтю Конституції України про державність української мови фактично скасовано без будь-яких голосувань у парламенті, без референдумів, без ухвалення нових законів тощо.
А російська вже стала де-факто офіційною мовою на більшості територій української держави, що матиме наслідком остаточну русифікацію значної частини місцевого населення. Суто паперові права української мови, що ще не скасовані, нікого і нічого не врятують.
Що залишилося від компромісу?
Нині російська мова в Україні, крім традиційного фактичного панування, може набути ще й панування формально-юридичного. Українська мова, що через відомі історичні й політичні причини не спромоглася на фактичне панування, втрачає панування формально-юридичне.
Відповідні законопроекти вже підготовлені і внесені у Верховну Раду. Отже, меншість населення (32% за переписом 2001 року назвали рідною російську мову) отримала все, а більшість (67% населення за тим же переписом) ризикує все втратити.
Однак велика національна поразка українців вимагатиме не менш масштабного реваншу. Переможені не мають ніякого іншого вибору.
Сьогодні в Україні оголошено мовну війну проти української мови з метою позбавити її всіх питомо державних функцій та відкинути на політичний, адміністративний, освітній, культурний та інформаційний маргінес. В Автономній Республіці Крим уже вирішено видавати населенню паспорти громадян України та інші офіційні документи, що оформлені неукраїнською мовою.
Все, що можна перевести на російську мову, масово на неї переводять, зводячи сферу функціонування української до абсолютного мінімуму. Все це здійснюється місцевими радами, де більшість депутатських мандатів належить Партії регіонів та її союзникам, литвинівцям і комуністам.
Відбувається справжня мовна реставрація російсько-радянського режиму часів навіть не Хрущова-Шелеста, а Брежнєва-Щербицького. Ведеться широка агітація в багатьох регіонах, що тепер українська мова більше не потрібна і треба повертатися до мовної політики Радянського Союзу.
Місцеві керівники наввипередки демонструють неволодіння державною українською і добре володіння «регіональною» російською мовою. Антиукраїнський ентузіазм креатури Партії регіонів набуває характеру вакханалії.
Здобутки величезних зусиль із прищеплення інтересу і поваги до українського, що докладалися окремими ентузіастами та громадськими організаціями в найбільш зросійщених регіонах, змітаються геть. Все це справляє враження мало не навали сарани.
Цікаво, чи передбачав такі наслідки Віктор Ющенко, коли фактично допомагав Вікторові Януковичу прийти до влади? Чи передбачала такі наслідки та частина української інтелігенції, що також об’єктивно сприяла перемозі Партії регіонів, навіюючи виборцям переконання, що між Партією регіонів і Блоком Юлії Тимошенко немає жодних відмінностей?
А поки що можна сказати, що українська нація сьогодні в мовно-культурному розумінні переживає жахливий антиукраїнський погром. Країну відкинуто на 30 років у минуле. Майже все треба розпочинати з самого початку.
Вибору немає
Усе те, що відбувається сьогодні, змушує зробити висновки з досвіду попередніх років. А саме: Президенти Кравчук, Кучма і Ющенко припустилися стратегічної помилки, коли взяли в мовній сфері курс на лінгвістичний компроміс.
Цей компроміс за своєю природою та з урахуванням реальних обставин України не міг бути тривалим. Найбільш проникливі українські теоретики розуміли, що рано чи пізно цей компроміс завершиться. Питання полягало лише в тому, на чию саме користь він закінчиться.
Нині імперська мова, спираючись на проросійську адміністрацію Президента Віктора Януковича та на всебічну підтримку Кремля, перейшла в рішучий і безжальний наступ на мову титульного народу в Україні задля «остаточного вирішення» українського мовного питання. Цей наступ є розплатою за відмову всіх Президентів незалежної України від неухильної, послідовної та ефективної деколонізації.
Усі ці Президенти страшенно боялися звинувачень у «насильницькій українізації», як Москва та її агентура в Україні називали обмежені несміливі кроки української влади в напрямку відродження української мови та культури. Треба було не тільки спростувати ці звинувачення, але й докласти зусиль до політичної і моральної легітимізації поняття і практики українізації як абсолютно нормального і позитивного для України процесу, адже без українізації Україна як держава і нація не має жодних перспектив.
І тут треба було діяти рішуче, системно і послідовно, долаючи спротив, провокації та політичні істерики. Є речі, яких у державотворенні й націєтворенні неможливо уникнути.
А українські лідери хотіли в цій сфері досягнень без боротьби. Так не вийде. Як казав один мудрий «політолог» часів Київської Русі київському князеві: «Княже, не розігнавши бджіл, меду не їсти».
У реальних умовах України вибору не було і нема: або ефективна, потужна, всеосяжна українізація, або тотальна, цинічна і безжальна русифікація за імперськими стандартами. Tertium non datur. Третього не дано.
Як показують останні події, русифікатори в Україні абсолютно не схильні до «китайських церемоній» у ставленні до української мови та українськомовних людей. Адже перемога над українською мовою і культурою – це надійний засіб денаціоналізації краю, засіб перетворення потенційно вільних громадян на нездатне до усвідомлення власних національних інтересів і їхнього захисту «мєстноє населеніє». Що ж, діє невблаганний закон: хто не хоче бути молотом, той стане ковадлом.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода