Нинішня поїздка патріарха Московського і всієї Русі Кирила до України, його висловлювання перед подорожжю і в перебігу перебування в Одесі, Дніпропетровську і Києві викликали, мабуть, більший інтерес, ніж попередні приїзди глави Російської православної церкви. І справа тут не в літньому сезоні, не дуже багатому на події. Стало очевидно, що стосовно України новий патріарх дотримується чіткої політичної лінії, яка потребує регулярних і тривалих поїздок – а може, і поділу часу перебування патріарха між Москвою і Києвом.
Для того, щоб зрозуміти, чому патріарх виявляє до Україні інтерес, який навряд чи можна порівняти з увагою попереднього глави РПЦ Алексія II, слід звернутися до біографії самого Кирила. Сьогодні це, мабуть, найавторитетніший ієрарх в російській церкві. У Священному синоді РПЦ з ієрархів його покоління практично ніхто не може конкурувати з новим патріархом з точки зору освіченості, «медійності» та адміністративної вправності.
До того ж велика частина нинішніх керівників провідних церковних єпархій – включаючи і митрополита Київського і всієї України Володимира – вельми похилого віку. А кадрове оновлення церкви залежить вже від нового патріарха – отже, більш молоді митрополити і архієпископи будуть вже з «кола Кирила».
Але патріарх – не священик-одинак, що сформувався самостійно та отримав вплив, який дозволив йому очолити РПЦ без будь-якої серйозної конкуренції. Кирило вважається улюбленим учнем одного з найавторитетніших діячів Російської православної церкви радянського періоду – ленінградського митрополита Никодима.
Никодим навіть претендував на патріаршество, але у ЦК КПРС фігура надто самостійного і харизматичного митрополита викликала зрозуміле побоювання. Зате Никодима – людину дуже освічену і авторитетну в церкві – із задоволенням використовували в прорадянському миротворчому русі та Всесвітній раді церков.
Інші ієрархи – а серед них і приятель Никодима київський митрополит Філарет – побоювалися його захоплення католицькою церквою. Але, судячи з усього, Никодима приваблювала не стільки сама церква, скільки вибудувана Ватиканом адміністративна машина.
Можна сказати, що митрополит, який в останні роки життя здійснював фактичне керівництво РПЦ, і помер символічно – під час поїздки до Ватикану з привітаннями для нового папи Івана Павла І, прямо в соборі святого Петра, в папському кабінеті. Кирило на той час був уже – незважаючи на молодість – ректором духовної академії в Ленінграді і сприймався як своєрідний «наступник» Никодима. Тому його недавні вислови в інтерв'ю українським журналістам про підтримку моральних позицій, зайнятих папою Бенедиктом XVI, мало кого здивували.
Але потрібно розуміти, що всі десятиліття після смерті митрополита Никодима Кирило, який незабаром успадкував від учителя пост церковного міністра закордонних справ – глави Відділу зовнішніх церковних відносин – прожив в атмосфері постійних побоювань. Його підозрювали в прагненні стати патріархом, у таємних симпатіях до католицизму, в пріоритеті бізнес-інтересів над церковними і – найголовніше – у реформаторських настроях. Причому, судячи з того, що відбувається, всі ці підозри не були безпідставні.
Те, що Кирило хотів стати патріархом – думаю, доводити вже не треба. Причому, незважаючи на обережність, яку виявляв щодо нього покійний Алексій II, він зміг стати саме безальтернативним патріархом.
Про бізнес-проекти, пов'язані з митрополитом Смоленським і Калінінградським, досить багато писали у ЗМІ, але церква – організація закрита, залишається тільки гадати, що тут правда, а що – вигадки церковних і світських недоброзичливців Кирила (про світських тут можна говорити окремо, адже в Кремлі були і власні кандидати на патріарший престол, проте політичне керівництво Росії зазнало на соборі нищівної поразки). Симпатії до католицизму і реформаторські настрої – це страх перед адміністратором.
Кирило дійсно хоче – і може – реформувати РПЦ як організацію, можливо, навіть за ватиканським зразком. Хоче зробити церкву «телевізійною» і інтернетизувати її, що є неминучим, якщо РПЦ дійсно хоче стати в Росії не тільки обкладинкою і другом влади, а справжньою церквою, яка конкурує з численними протестанськими церквами.
Але з теологічної та суспільної точки зору цей реформатор залишається найсправжнісіньким консерватором – і тут я порівняв би його з Іваном Павлом ІІ. Так і є – то Іван Павло ІІ російської церкви, людина, що не боїться телевізійної камери і стадіонів, активно висловлюється не тільки на релігійні, а й на політичні та історичні теми.
З тією тільки різницею, що патріарх – не папа. Тільки Кирило зовсім не хоче помічати цього. І намагається вибудувати під себе всю адміністративну машину РПЦ.
Основна боротьба за УПЦ попереду
З цієї точки зору його часті поїздки до України цілком виправдані. За роки патріаршества Алексія ІІ Українська православна церква Московського патріархату перетворилася на цілком самостійну організацію, до того ж очолювану одним із найавторитетніших ієрархів всієї РПЦ, членом її Священного Синоду та претендентом на патріаршество митрополитом Володимиром.
Додамо до цього, що церкву, що відкололася від РПЦ – УПЦ Київського патріархату – очолює інший претендент на російське патріаршество, колишній місцеблюститель престолу патріарха і фактичний глава церкви часів патріарха Пимена – Філарет. І побачимо, з якими серйозними і – що важливо – інформованими людьми, молодшими ровесниками свого вчителя митрополита Никодима – доводиться мати справу патріарху Кирилу. Отож поки що він чекає.
Справжня боротьба за Українську православну церкву розгорнеться вже після відходу обох престарілих ієрархів. Кирило не стане вступати у відкрите протистояння з митрополитом Володимиром – хоча його рішення самостійно проповідувати з кафедри святої Софії, традиційної кафедри київських митрополитів – це вже жест, що показує священикам, що наступником митрополита Володимира буде ... Московський патріарх.
І він не стане помічати патріарха Філарета, прекрасно розуміючи, наскільки важливо для одного з найамбітніших ієрархів у російській церкві кінця минулого століття хоча б умовне визнання його колишніх соратників. Більше того, Кирило, на відміну від попередника, став вибудовувати ефективний діалог із константинопольським патріархом Варфоломієм I – і почав він це робити, коли ще був головою Відділу зовнішніх відносин.
Саме Кирило організував поїздку Алексія II на святкування ювілею хрещення Русі в Києві і перетворив візит Вселенського патріарха в спільний приїзд двох патріархів. Шанс можливої легітимації частини Української церкви під омофором патріарха Константинополя був упущений.
Мета – побудова «Русского мира»
Мета всіх цих зусиль патріарха Кирила зрозуміла – він називає її «Русский мир», але, враховуючи те, що в межі цього світу патріарх включає не тільки Росію, Україну і Білорусь, а й неслов'янську Молдавію, в якій триває єпархіальна суперечка між російською і румунською церквами, зрозуміло, що мова йде скоріше про «церковну імперію» з патріархом на чолі. Це велика спокуса.
Патріарх усвідомлює, що на відміну від російських керівників, не скутий державними кордонами і може ставити біля свого трону прапори колишніх радянських республік. Він бачить справжній – а не телевізійний – інтелектуальний рівень тих пострадянських лідерів, із якими йому доводиться спілкуватися.
І, на відміну від багатьох із них, перед ним не стоїть проблема «третього терміну». Тому він може просто чекати збігу сприятливих обставин і працювати над їхнім наближенням.
Що це за сприятливі обставини та їхнє наближення? По-перше, посилення контролю Чистого провулка над УПЦ МП і деморалізація УПЦ КП – для цього потрібно дочекатися зміни предстоятелів в обох церквах. По-друге, діалог із Ватиканом, наслідком якого стане обмеження територіального просування греко-католицтва і заморожування питання греко-католицького патріархату – знову-таки, цей діалог може відбуватися як із нинішнім Папою Бенедиктом, так і з його наступником. По-третє, політична й економічна нестабільність Росії – коли її громадяни переконаються в примарності фігур своїх політичних кумирів, – можуть звернути куди більшу увагу на патріарха.
У суспільстві, позбавленому моральних авторитетів, він може зіграти важливу роль тому, що вже зараз не боїться засуджувати більшовизм і протиставляти церкву радянському періоду історії. При цьому патріарх буде виглядати таким собі «православним папою», символом єдності деморалізованих пострадянських жителів...
Перешкодити цим намірам може, як це не парадоксально звучить, тільки політична й економічна модернізація Росії, України і Білорусі. Якщо ці країни підуть шляхом реформ, якщо з'явиться відповідальна еліта і середній клас, то й церква стане церквою, а патріарх Кирило змушений буде вжити свої здібності не на побудову Ватикану в Чистому провулку, а на моральну допомогу співгромадянам. І абсолютно в іншому ключі будуть сприйматися і питання майбутнього українського православ'я, і патріарші поїздки, і стосунки влади і церкви.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Для того, щоб зрозуміти, чому патріарх виявляє до Україні інтерес, який навряд чи можна порівняти з увагою попереднього глави РПЦ Алексія II, слід звернутися до біографії самого Кирила. Сьогодні це, мабуть, найавторитетніший ієрарх в російській церкві. У Священному синоді РПЦ з ієрархів його покоління практично ніхто не може конкурувати з новим патріархом з точки зору освіченості, «медійності» та адміністративної вправності.
До того ж велика частина нинішніх керівників провідних церковних єпархій – включаючи і митрополита Київського і всієї України Володимира – вельми похилого віку. А кадрове оновлення церкви залежить вже від нового патріарха – отже, більш молоді митрополити і архієпископи будуть вже з «кола Кирила».
Але патріарх – не священик-одинак, що сформувався самостійно та отримав вплив, який дозволив йому очолити РПЦ без будь-якої серйозної конкуренції. Кирило вважається улюбленим учнем одного з найавторитетніших діячів Російської православної церкви радянського періоду – ленінградського митрополита Никодима.
Никодим навіть претендував на патріаршество, але у ЦК КПРС фігура надто самостійного і харизматичного митрополита викликала зрозуміле побоювання. Зате Никодима – людину дуже освічену і авторитетну в церкві – із задоволенням використовували в прорадянському миротворчому русі та Всесвітній раді церков.
Інші ієрархи – а серед них і приятель Никодима київський митрополит Філарет – побоювалися його захоплення католицькою церквою. Але, судячи з усього, Никодима приваблювала не стільки сама церква, скільки вибудувана Ватиканом адміністративна машина.
Можна сказати, що митрополит, який в останні роки життя здійснював фактичне керівництво РПЦ, і помер символічно – під час поїздки до Ватикану з привітаннями для нового папи Івана Павла І, прямо в соборі святого Петра, в папському кабінеті. Кирило на той час був уже – незважаючи на молодість – ректором духовної академії в Ленінграді і сприймався як своєрідний «наступник» Никодима. Тому його недавні вислови в інтерв'ю українським журналістам про підтримку моральних позицій, зайнятих папою Бенедиктом XVI, мало кого здивували.
Але потрібно розуміти, що всі десятиліття після смерті митрополита Никодима Кирило, який незабаром успадкував від учителя пост церковного міністра закордонних справ – глави Відділу зовнішніх церковних відносин – прожив в атмосфері постійних побоювань. Його підозрювали в прагненні стати патріархом, у таємних симпатіях до католицизму, в пріоритеті бізнес-інтересів над церковними і – найголовніше – у реформаторських настроях. Причому, судячи з того, що відбувається, всі ці підозри не були безпідставні.
Те, що Кирило хотів стати патріархом – думаю, доводити вже не треба. Причому, незважаючи на обережність, яку виявляв щодо нього покійний Алексій II, він зміг стати саме безальтернативним патріархом.
Про бізнес-проекти, пов'язані з митрополитом Смоленським і Калінінградським, досить багато писали у ЗМІ, але церква – організація закрита, залишається тільки гадати, що тут правда, а що – вигадки церковних і світських недоброзичливців Кирила (про світських тут можна говорити окремо, адже в Кремлі були і власні кандидати на патріарший престол, проте політичне керівництво Росії зазнало на соборі нищівної поразки). Симпатії до католицизму і реформаторські настрої – це страх перед адміністратором.
Кирило дійсно хоче – і може – реформувати РПЦ як організацію, можливо, навіть за ватиканським зразком. Хоче зробити церкву «телевізійною» і інтернетизувати її, що є неминучим, якщо РПЦ дійсно хоче стати в Росії не тільки обкладинкою і другом влади, а справжньою церквою, яка конкурує з численними протестанськими церквами.
Але з теологічної та суспільної точки зору цей реформатор залишається найсправжнісіньким консерватором – і тут я порівняв би його з Іваном Павлом ІІ. Так і є – то Іван Павло ІІ російської церкви, людина, що не боїться телевізійної камери і стадіонів, активно висловлюється не тільки на релігійні, а й на політичні та історичні теми.
З тією тільки різницею, що патріарх – не папа. Тільки Кирило зовсім не хоче помічати цього. І намагається вибудувати під себе всю адміністративну машину РПЦ.
Основна боротьба за УПЦ попереду
З цієї точки зору його часті поїздки до України цілком виправдані. За роки патріаршества Алексія ІІ Українська православна церква Московського патріархату перетворилася на цілком самостійну організацію, до того ж очолювану одним із найавторитетніших ієрархів всієї РПЦ, членом її Священного Синоду та претендентом на патріаршество митрополитом Володимиром.
Додамо до цього, що церкву, що відкололася від РПЦ – УПЦ Київського патріархату – очолює інший претендент на російське патріаршество, колишній місцеблюститель престолу патріарха і фактичний глава церкви часів патріарха Пимена – Філарет. І побачимо, з якими серйозними і – що важливо – інформованими людьми, молодшими ровесниками свого вчителя митрополита Никодима – доводиться мати справу патріарху Кирилу. Отож поки що він чекає.
Справжня боротьба за Українську православну церкву розгорнеться вже після відходу обох престарілих ієрархів. Кирило не стане вступати у відкрите протистояння з митрополитом Володимиром – хоча його рішення самостійно проповідувати з кафедри святої Софії, традиційної кафедри київських митрополитів – це вже жест, що показує священикам, що наступником митрополита Володимира буде ... Московський патріарх.
І він не стане помічати патріарха Філарета, прекрасно розуміючи, наскільки важливо для одного з найамбітніших ієрархів у російській церкві кінця минулого століття хоча б умовне визнання його колишніх соратників. Більше того, Кирило, на відміну від попередника, став вибудовувати ефективний діалог із константинопольським патріархом Варфоломієм I – і почав він це робити, коли ще був головою Відділу зовнішніх відносин.
Саме Кирило організував поїздку Алексія II на святкування ювілею хрещення Русі в Києві і перетворив візит Вселенського патріарха в спільний приїзд двох патріархів. Шанс можливої легітимації частини Української церкви під омофором патріарха Константинополя був упущений.
Мета – побудова «Русского мира»
Мета всіх цих зусиль патріарха Кирила зрозуміла – він називає її «Русский мир», але, враховуючи те, що в межі цього світу патріарх включає не тільки Росію, Україну і Білорусь, а й неслов'янську Молдавію, в якій триває єпархіальна суперечка між російською і румунською церквами, зрозуміло, що мова йде скоріше про «церковну імперію» з патріархом на чолі. Це велика спокуса.
Патріарх усвідомлює, що на відміну від російських керівників, не скутий державними кордонами і може ставити біля свого трону прапори колишніх радянських республік. Він бачить справжній – а не телевізійний – інтелектуальний рівень тих пострадянських лідерів, із якими йому доводиться спілкуватися.
І, на відміну від багатьох із них, перед ним не стоїть проблема «третього терміну». Тому він може просто чекати збігу сприятливих обставин і працювати над їхнім наближенням.
Що це за сприятливі обставини та їхнє наближення? По-перше, посилення контролю Чистого провулка над УПЦ МП і деморалізація УПЦ КП – для цього потрібно дочекатися зміни предстоятелів в обох церквах. По-друге, діалог із Ватиканом, наслідком якого стане обмеження територіального просування греко-католицтва і заморожування питання греко-католицького патріархату – знову-таки, цей діалог може відбуватися як із нинішнім Папою Бенедиктом, так і з його наступником. По-третє, політична й економічна нестабільність Росії – коли її громадяни переконаються в примарності фігур своїх політичних кумирів, – можуть звернути куди більшу увагу на патріарха.
У суспільстві, позбавленому моральних авторитетів, він може зіграти важливу роль тому, що вже зараз не боїться засуджувати більшовизм і протиставляти церкву радянському періоду історії. При цьому патріарх буде виглядати таким собі «православним папою», символом єдності деморалізованих пострадянських жителів...
Перешкодити цим намірам може, як це не парадоксально звучить, тільки політична й економічна модернізація Росії, України і Білорусі. Якщо ці країни підуть шляхом реформ, якщо з'явиться відповідальна еліта і середній клас, то й церква стане церквою, а патріарх Кирило змушений буде вжити свої здібності не на побудову Ватикану в Чистому провулку, а на моральну допомогу співгромадянам. І абсолютно в іншому ключі будуть сприйматися і питання майбутнього українського православ'я, і патріарші поїздки, і стосунки влади і церкви.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
