Київ – Як відомо, в Україні існує багатопартійна система. Як відомо, парламентські вибори в Україні проходять за партійно-пропорційним принципом, а вибори місцеві – віднедавна – за принципом змішаним, коли половина депутатів обласних, районних, міських, селищних і сільських рад обирається від партій. Як відомо, два останні за ліком Президенти України на момент обрання були лідерами провідних політичних партій, а Кабмін із 2006 року формує та чи інша парламентська коаліція, яка виникає на основі партійних фракцій у Верховній Раді.
Одне слово, партії ведуть і покликані вести за собою народні маси, а водночас – висловлювати їх, цих мас, докорінні інтереси і бути плоть від плоті та кров від крові українського народу.
А водночас в Україні сьогодні відсутні чи, принаймні, практично відсутні реальні, дієві, чинні, структуровані політичні партії. Попри те, що вони зазвичай мають гучні (або дуже гучні) назви, щонайменше кілька тисяч, а інколи більшу або значно більшу кількість членства, балакучих лідерів, гарні офіси у столиці і таке інше. Одним словом, наявний начебто весь «джентльменський обладунок» європейської політичної організації. Але...
Візьмімо як модель скандальну ситуацію, яка склалася у Харкові навколо масової вирубки дерев начебто для прокладання автодороги через парк імені Горького, – ситуацію, яка набула вже міжнародного розголосу. Хіба могла вона скластися у разі, якби існували реальні партії з реальними місцевими організаціями? Ні. І справа не тільки у вирубці дерев та побитті невідомими «особами в чорному» захисників парку. Справа в антуражі цих акцій.
Ось що
пише очевидець подій: «Один з перших побитих громадян – літня людина, лідер однієї з ветеранських організацій Партії регіонів, котрого стукнули так, що він перелетів через шлагбаум. Один з альпіністів, що захищали парк, був на виборах активістом Партії регіонів і перебував на дереві в куртці агітатора цієї партії. Дерево з ним почали зносити одним з перших уранці 2 червня... Це робилося підкреслено грубо, брутально, навіть єхидно, мовляв, що, захистить тебе твоя партія?»
Пікантності ситуації додає, що йдеться про активістів правлячої партії, а дорогу через парк імені Горького тягнуть за розпорядженням очолюваної представниками цієї ж партії мерії та облдержадміністрації. Нагадаю, що під час недавньої виборчої кампанії у Великій Британії нечемні слова лідера лейбористів Гордона Брауна на адресу прихильниці цієї партії Джиліан Даффі, зафіксовані невимкненим мікрофоном прямого ефіру, коштували лейбористам багатьох голосів їхніх недавніх прихильників, а самому Брауну – посад прем’єра і партійного лідера.
Партія – це річ дуже потрібна, якщо це справді партіяЗвичайно, брутальне поводження з однопартійцями мало б привести до парку імені Горького якщо не десятки тисяч, то хоча б декілька десятків чи сотень членів Партії регіонів (з одного мільйона 150 тисяч партійців). Це вони мали б зробити навіть у разі, якби місцева влада мала рацію, а екологічні активісти – ні, бо ж усе одно брутально поводитися з людьми не можна.
Звичайно, там би мали діяти не тільки місцеві активісти Партії зелених, а й представники інших міських організацій, і, що головне, лідери цієї колись потужної та реальної партії. Не як партійні діячі – як фахівці з екології та небайдужі до природоохоронних проблем громадяни.
Звичайно, серед захисників парку мали б перебувати не лише Арсен Аваков і ще декілька депутатів місцевих рад від БЮТ, а парламентарії від цієї провідної опозиційної сили (при цьому зовсім не як очільники спротиву – а як його пересічні активні учасники). І, нарешті, неприємні для влади питання мали б ледь не щодня ставитися у парламенті, а депутатські запити йти один за одним до виконавчих структур.
Бо партійна діяльність – це не тільки регулярні виступи речників політичних сил у телешоу Савіка Шустера та Євгенія Кисельова, хай навіть ті виступи будуть найрозумнішими і найдотепнішими. Політична партія – це ефективний комунікатор між владними інституціями держави і суспільством. А ця комунікація здійснюється далеко не тільки на рівні чи то балачок з розрахунку на публіку, чи то розмов у вузькому колі «тих, хто приймає рішення». Це постійна робота на місцях, це участь осередків у житті населених пунктів, це масові акції спільно з громадськими організаціями та «точкові» удари у ЗМІ партійних інтелектуалів, це співпраця із ідейно близькими закордонними структурами тощо.
Як пишуть у наукових довідниках, політична партія у Європі є суспільним практичним засобом, що відкриває канали зв’язку, комунікації серед різних соціальних груп, виявляючи і представляючи їхні інтереси; інструментом, який виражає під спільним знаменником об’єднаний політичний вибір її членів і прихильників. До цього додають головні функції партій (просто перерахую їх за браком місця): 1) представництво інтересів; 2) комунікативна функція; 3) формування і підбір політичних еліт та їхня соціалізація; 4) розробка різних сфер політики та здійснення політичного курсу; 5) функції соціальної інтеграції, об’єднання суспільних груп у національну цілість.
А при тому треба мати й певну ідеологію, щоб реалізувати всі ці функції...
Годі й казати, що з цим усім в українських партій, за винятком буквально кількох, дуже складно. Тож не дивно, що депутати цілими табунами перебігають із фракції до фракції (2005 року бігли до помаранчевого табору, 2010 року – до біло-блакитного), що періодично з’являються повідомлення щодо продажу вже скомплектованих «під ключ» партій, що дотримання партіями обіцянок виборцям є радше винятком, ніж правилом в Україні.
Фантоми й симулякриНу, а відповідність партій власним назвам – це окремий сюжет. От, скажімо, «Фронт змін» на чолі з Арсенієм Яценюком. Чисельністю аж у 206 тисяч осіб. Усі добре пам’ятають напіввійськову стилістику, яку використовував лідер «Фронту» під час президентської виборчої кампанії. Рішучість, енергія, сила, наступ – це вже, принаймні, на словах, було тоді продемонстроване. Але де вони сьогодні, ці «фронтовики»? Де їхні дії проти незаконної забудови – лиха всіх великих міст України? Де масова кампанія проти урядових розробок податкових змін, які різко засуджені Яценюком? Чи він вважає, що вистачить слів для убезпечення країни від неефективного податкового законодавства?
А в чому, цікаво, сила «Сильної України», приєднатися до якої українців закликає потужна політична реклама? У фізичних здатностях Сергія Тигіпка? Хто назве хоч якусь публічну дію цієї партії на загальноукраїнському рівні?
Ну, а як УДАР Віталія Кличка? Чому партійців на чолі з лідером не було в харківській зеленій зоні – адже сама лише їхня поява могла зупинити «людей у чорному»? Де завдані публічно удари (ясна річ, не фізичні, а символічні) УДАРу по тих чи тих нехлюйських держадміністраціях, по ошалілих від власної безкарності податківцях та міліціонерах? Бо ж назва зобов’язує – як енергійна абревіатура УДАР, так і повна назва, розрахована на ліберальну інтелігенцію – Український демократичний альянс за реформи.
Зі «Свободою» Олега Тягнибока теж не все гаразд, хоча це одна із небагатьох справді ідеологічних партій з реальною регіональною структурою. Але ж, якщо ви позиціонуєте себе як прямі спадкоємці Степана Бандери та його, говорячи сучасною мовою, «команди», то чому ж ваш чин такий обережно-непослідовний? Я не закликаю, звісна річ, до атентатів, але в центрі Києва – всупереч ніким не скасованому указу президента Леоніда Кравчука про ліквідацію тоталітарної символіки ще від 1992 року – досі височить пам’ятник Леніну. Ліберал домагатиметься його демонтажу через парламентські та муніципальні механізми, а що має робити чинний націоналіст? Вкотре йти на телебачення, щоб у затишній студії без жодного ризику для свого здоров’я дискутувати з типовими представниками «п’ятої колони»?
Про соціалістів-комуністів промовчимо – в Україні немає справжньої лівиці.
Про партію «Батьківщина», яка в 2000-2005 роках була реальною силою і на вулицях, і в парламенті, і у ЗМІ, попри свою значно меншу чисельність, аніж тепер, також краще промовчати. Бо сумно. А назва ж яка – «Батьківщина»! І потенціал був реальний, поки його невдало не розміняли на владу.
Утім, з «Нашою Україною» ще гірше. У сенсі перспектив майбутнього тут просто немає про що говорити.
Ну, а про владну Партію регіонів до сказаного раніше можна додати хіба те, що «унизу», на місцях вона являє собою поєднання профспілки часів СРСР та спортивного товариства «Колос». Ось, скажімо,
чим займається Кримська організація партії: суботники з наведення порядку у містечках півострову; фестивалі народної та сучасної музики у тих самих містечках; спортивні змагання – дорослі та дитячі тощо. А де політична діяльність? Вона, схоже, передана «нагору». Та на такі верхи, що цю партію деякі недавні кримські симпатики Януковича називають «Партією одного регіону» – ясна річ, донецького: надто вже багато керівників усіх рівнів прибуло на півострів, включно з прем’єром автономії. То ж і тут гучна назва і політична реальність розходяться...
Отож і виходить: у Європі ті чи інші варіації діючої багатопартійної системи, а в Україні – «політичні проекти», що більше скидаються на типові симулякри, тобто імітаційні структури, які «нагорі» репрезентують неіснуючі об’єкти, простіше кажучи, файна локшина для прикрашання вух виборців.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.