Київ – Одним із найефективніших та політично резонансних кроків Президента щодо «відновлення вертикальної керованості країною» стала зміна влади у Києві. Втеча у практично неперервну закордонну відпустку міського голови Леоніда Черновецького, розгром його «молодої команди», призначення на ключові адміністративні посади у столичній державній адміністрації кількох компетентних у комунальних справах управлінців на чолі з Олександром Поповим дали обережні підстави сподіватися на припинення стагнації міського господарства.
Втім, спадщина залишена ще Олександром Омельченком та Леонідом Черновецьким, є настільки важкою, що очікувати швидкого поліпшення роботи міської влади та підвищення якості життя киян не доводиться.
Будучи найбільшим містом України з високим рівнем соціально-економічної активності населення, Київ вимагає термінової модернізації управління та впровадження нових форм територіальної організації влади. Сьогодні в столиці існує понад мільйон домогосподарств, близько 10 тисяч 400 багатоквартирних житлових будинків, офіційно проживають близько двох мільйонів осіб і ще майже стільки ж приїжджають на роботу або навчання. Така концентрація цілком відповідає світовим тенденціям урбаністичного розвитку, які обумовлюють необхідність інфраструктурного забезпечення життєдіяльності великих мас людей на порівняно невеликих територіях.
При цьому київська міська інфраструктура життєзабезпечення (транспорт, енергозабезпечення, водопостачання і водовідведення, утилізація і зберігання відходів, медичні освітні та дошкільні установи) втрачає можливості задовольняти потреби зростаючого населення на рівні, прийнятному для європейського міста. Додаткові навантаження на інфраструктуру, без вкладення достатніх коштів у її підтримку, не згадуючи вже про розвиток, ведуть до того, що вона стрімко деградує.
Сьогодні міське господарство Києва як сукупність інфраструктур продовжує функціонувати переважно за рахунок експлуатації радянської спадщини: метрополітену, мостів, каналізації та водогонів, сміттєзвалищ, переважної більшості шкіл, лікарень, поліклінік, дитячих садків. Саме місто і прилеглі до нього заміські території розвиваються стихійно у ситуації конфліктів загальнодержавних і місцевих влад різних рівнів, які обстоюють інтереси різних підприємницьких угруповань.
Планування та здійснення соціально-економічного розвитку столиці дуже ускладнюється процесами привласнення об’єктів інфраструктури, земельних ділянок, забудовою інженерних коридорів, які проектувалися свого часу спеціально, щоб розвивати міську інфраструктуру, так би мовити, на виріст.
Відсутність чітких планів соціально-економічного розвитку Києва, разом з низьким рівнем культури влади і населення, агресивного корупційного середовища, хаотичної, «клаптикової» приватизації, веде до втрати містом інвестиційної конкурентоспроможності в порівнянні з іншими столицями Східної Європи. Київ малопривабливий для довгострокових інвестицій у силу відсутності виконуваного Генерального плану.
Хоча формально цей документ на період до 2020 року був затверджений Київрадою у березні 1998 року, але він залишається недосяжним для ознайомлення з ним зацікавленими суб’єктами підприємництва та компетентною громадськістю. Будівництво та інші види господарської діяльності в місті здійснюється без урахування вимог Генплану. Це призвело до його безнадійного морального відставання.
Подібні волюнтаристські тенденції були закладені ще в період десятирічного панування в Києві попереднього міського голови Олександра Омельченка і катастрофічно посилилися з приходом на цю посаду Леоніда Черновецького. Зараз ці негативні явища уповільнені в силу світової фінансової кризи, яка в Україні відчувається набагато гостріше, ніж у сусідніх із нею країнах.
Стати «світовим містом»
Певне послаблення корупційного тиску на місто великих грошей, що забезпечують сьогочасні інтереси бізнесу, дають невеликий часовий проміжок для ревізії урбаністичної політики в Києві загалом. Починати слід з кардинального реформування структури міської влади, відмовившись від такої архаїчної її ланки, як районні ради і районні державні адміністрації.
За сучасного розвитку засобів комунікації необхідність у районах як у самодостатніх адміністративних одиницях зникає. Основні функції, заради виконання яких створювалися райони за радянської влади – управління медичними та середніми освітніми установами, ЖЕКами, ринками і магазинами, – сьогодні або з успіхом виконуються приватними суб’єктами, або можуть ефективно адмініструватися з міського рівня.
Уже зараз головним джерелом надходжень до районних бюджетів є міський бюджет. У районів відсутня як достатня майнова база, так і повноваження у сфері земельних відносин, благоустрою, не кажучи вже про місцеве оподаткування та тарифоутворення. Таким чином, ліквідація районної представницького ланки може пройти не поміченою киянами.
Водночас із цим слід стимулювати громадську активність у створенні органів самоорганізації населення – рад мікрорайонів, передаючи їм частину повноважень і коштів для організації робіт із благоустрою, озеленення, а також узгодження землевідведень. Нормативна база для наділення органів самоорганізації відповідними повноваженнями і засобами може бути закладена в Статуті територіальної громади Києва, ухваленому в 2005 році. Втім, він, так само як і Генплан, виконується фрагментарно.
Ще одним напрямком нової урбаністичної політики щодо Києва має стати проектування і створення нової адміністративної одиниці – Київської агломерації або «Великого Києва».Уже зараз жителі населених пунктів, що проживають у годинній транспортній доступності до столиці, переважно працюють і навчаються у Києві. Тут же вони й платять податки з легалізованої частини заробітних плат.
При цьому навантаження на інфраструктуру вони створюють у своїх населених пунктах, виснажуючи її. Києву ж потрібні нові території. Тому розробка нового Генерального плану повинна вестися з урахуванням того, що він стане Генпланом Київської агломерації. Її доречно сформувати за принципом: «землі в обмін на міські інфраструктурні послуги».
Близько сотні років тому, із зародженням глобалізаційних процесів, виникло поняття «світового міста». Відомий російський урбаніст В’ячеслав Глазичев вважає це таким містом, де розташовані штаб-квартири хоча б десятка світових корпорацій і регулярно відбуваються події світового рівня: виставки, наукові симпозіуми і конференції, фестивалі. Причому місто саме піклується про їхнє залучення, створюючи відповідні умови, розвиваючи інфраструктуру та рекламуючи себе.
У цьому розумінні Давос і Канни ближчі до входження у перелік світових міст, ніж Київ. Наразі заплановане на 2012 рік проведення в Україні кількох матчів європейської футбольної першості є ідеальним приводом для такої реклами, але з огляду на реальний стан міського господарства ми близькі до втрати цього шансу.
Костянтин Матвієнко, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Втім, спадщина залишена ще Олександром Омельченком та Леонідом Черновецьким, є настільки важкою, що очікувати швидкого поліпшення роботи міської влади та підвищення якості життя киян не доводиться.
Будучи найбільшим містом України з високим рівнем соціально-економічної активності населення, Київ вимагає термінової модернізації управління та впровадження нових форм територіальної організації влади. Сьогодні в столиці існує понад мільйон домогосподарств, близько 10 тисяч 400 багатоквартирних житлових будинків, офіційно проживають близько двох мільйонів осіб і ще майже стільки ж приїжджають на роботу або навчання. Така концентрація цілком відповідає світовим тенденціям урбаністичного розвитку, які обумовлюють необхідність інфраструктурного забезпечення життєдіяльності великих мас людей на порівняно невеликих територіях.
При цьому київська міська інфраструктура життєзабезпечення (транспорт, енергозабезпечення, водопостачання і водовідведення, утилізація і зберігання відходів, медичні освітні та дошкільні установи) втрачає можливості задовольняти потреби зростаючого населення на рівні, прийнятному для європейського міста. Додаткові навантаження на інфраструктуру, без вкладення достатніх коштів у її підтримку, не згадуючи вже про розвиток, ведуть до того, що вона стрімко деградує.
Сьогодні міське господарство Києва як сукупність інфраструктур продовжує функціонувати переважно за рахунок експлуатації радянської спадщини: метрополітену, мостів, каналізації та водогонів, сміттєзвалищ, переважної більшості шкіл, лікарень, поліклінік, дитячих садків. Саме місто і прилеглі до нього заміські території розвиваються стихійно у ситуації конфліктів загальнодержавних і місцевих влад різних рівнів, які обстоюють інтереси різних підприємницьких угруповань.
Планування та здійснення соціально-економічного розвитку столиці дуже ускладнюється процесами привласнення об’єктів інфраструктури, земельних ділянок, забудовою інженерних коридорів, які проектувалися свого часу спеціально, щоб розвивати міську інфраструктуру, так би мовити, на виріст.
Відсутність чітких планів соціально-економічного розвитку Києва, разом з низьким рівнем культури влади і населення, агресивного корупційного середовища, хаотичної, «клаптикової» приватизації, веде до втрати містом інвестиційної конкурентоспроможності в порівнянні з іншими столицями Східної Європи. Київ малопривабливий для довгострокових інвестицій у силу відсутності виконуваного Генерального плану.
Хоча формально цей документ на період до 2020 року був затверджений Київрадою у березні 1998 року, але він залишається недосяжним для ознайомлення з ним зацікавленими суб’єктами підприємництва та компетентною громадськістю. Будівництво та інші види господарської діяльності в місті здійснюється без урахування вимог Генплану. Це призвело до його безнадійного морального відставання.
Подібні волюнтаристські тенденції були закладені ще в період десятирічного панування в Києві попереднього міського голови Олександра Омельченка і катастрофічно посилилися з приходом на цю посаду Леоніда Черновецького. Зараз ці негативні явища уповільнені в силу світової фінансової кризи, яка в Україні відчувається набагато гостріше, ніж у сусідніх із нею країнах.
Стати «світовим містом»
Певне послаблення корупційного тиску на місто великих грошей, що забезпечують сьогочасні інтереси бізнесу, дають невеликий часовий проміжок для ревізії урбаністичної політики в Києві загалом. Починати слід з кардинального реформування структури міської влади, відмовившись від такої архаїчної її ланки, як районні ради і районні державні адміністрації.
За сучасного розвитку засобів комунікації необхідність у районах як у самодостатніх адміністративних одиницях зникає. Основні функції, заради виконання яких створювалися райони за радянської влади – управління медичними та середніми освітніми установами, ЖЕКами, ринками і магазинами, – сьогодні або з успіхом виконуються приватними суб’єктами, або можуть ефективно адмініструватися з міського рівня.
Уже зараз головним джерелом надходжень до районних бюджетів є міський бюджет. У районів відсутня як достатня майнова база, так і повноваження у сфері земельних відносин, благоустрою, не кажучи вже про місцеве оподаткування та тарифоутворення. Таким чином, ліквідація районної представницького ланки може пройти не поміченою киянами.
Водночас із цим слід стимулювати громадську активність у створенні органів самоорганізації населення – рад мікрорайонів, передаючи їм частину повноважень і коштів для організації робіт із благоустрою, озеленення, а також узгодження землевідведень. Нормативна база для наділення органів самоорганізації відповідними повноваженнями і засобами може бути закладена в Статуті територіальної громади Києва, ухваленому в 2005 році. Втім, він, так само як і Генплан, виконується фрагментарно.
Ще одним напрямком нової урбаністичної політики щодо Києва має стати проектування і створення нової адміністративної одиниці – Київської агломерації або «Великого Києва».Уже зараз жителі населених пунктів, що проживають у годинній транспортній доступності до столиці, переважно працюють і навчаються у Києві. Тут же вони й платять податки з легалізованої частини заробітних плат.
При цьому навантаження на інфраструктуру вони створюють у своїх населених пунктах, виснажуючи її. Києву ж потрібні нові території. Тому розробка нового Генерального плану повинна вестися з урахуванням того, що він стане Генпланом Київської агломерації. Її доречно сформувати за принципом: «землі в обмін на міські інфраструктурні послуги».
Близько сотні років тому, із зародженням глобалізаційних процесів, виникло поняття «світового міста». Відомий російський урбаніст В’ячеслав Глазичев вважає це таким містом, де розташовані штаб-квартири хоча б десятка світових корпорацій і регулярно відбуваються події світового рівня: виставки, наукові симпозіуми і конференції, фестивалі. Причому місто саме піклується про їхнє залучення, створюючи відповідні умови, розвиваючи інфраструктуру та рекламуючи себе.
У цьому розумінні Давос і Канни ближчі до входження у перелік світових міст, ніж Київ. Наразі заплановане на 2012 рік проведення в Україні кількох матчів європейської футбольної першості є ідеальним приводом для такої реклами, але з огляду на реальний стан міського господарства ми близькі до втрати цього шансу.
Костянтин Матвієнко, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
