Доступність посилання

ТОП новини

Комплекс велико-вітчизняної неповноцінності


Не таємниця, що українські «високі» політики й управлінці (якось не повертається язик назвати їх українською елітою) були і є людьми з яскраво вираженими плямами совковості. І що б не говорили про те, ніби за часів незалежності в нас при владі були демократи, це не більше, ніж міф. На командних висотах у будь-якій сфері в Україні залишаються радянські люди або їхні дітки. Управлінців з іншою ментальністю наша політична система просто «виштовхує».

Особливо совєтськість виходить на поверхню під час відзначення різних радянських свят – особливо 9 травня, так званого дня перемоги над фашистською Німеччиною. Не буду говорити, що це суто радянське свято, вигадане батьком Сталіним. На просторі, який не належить до пострадянського, цей день ніким не святкується – хоча б через те, що капітуляція Німеччини відбулася не 9, а 8 травня 1945 року.

Однак у цей день Україна за підтримки чинної влади стає суцільно совєтською з колонами ветеранів «великої вітчизняної», добра частина яких навіть не нюхала пороху, з різного роду бутафорсько-ветеранськими гуляннями, де обов’язковим атрибутом є «наркомівські сто грам», численними радянськими чи російськими фільмами про «війну з німцями» на українському телебаченні… Цього року додався ще червоний прапор з відповідними червонопрапорними провокаціями у Львові та політичними іграми у вищих ешелонах влади.

Мені ж запам’яталися «пєсні і пляскі» на вулицях великих українських міст під радянські попсові мелодії. А особливо врізалася в пам’ять пісня про смуглянку-молдаванку, яка «собірала віноград», а заодно ще й «партізанскій отряд». Ви щось чули про молдавських партизанів?!. Уявляєте їх?!. Словом, не країна, а суцільний соц-сюр-реалізм.

Проте на цьому цей специфічний сюрреалізм не закінчується. Саме в незалежній Україні почали активно відзначати дати «визволення» міст і територій від німців. Навіть за радянських часів такої активності не помічалося.

А тепер, схоже, почнемо ще відзначати «22 іюня», сиріч початок «вєлікой отєчєствєнной». І це відзначення воїстину набирає суперабсурдних форм. Бо, власне, що відзначати? Безславні поразки, масові енкаведистські розстріли, здачу сотень тисяч червоноармійців у полон?..

Минулого року розповідали мені таке. В одному з районів на Західній Україні дали директиву: зібрати всіх священиків і наказати їм 22 червня вдарити в дзвони. Цікаво, який стосунок мали православні батюшки, гнані радянською владою, до поразок «нєсокрушімой і легендарной»? І ця цінна директива «гуляла» не в одному районі і не в одній області.

А цьогоріч маємо на «22 іюня» ще й державні прапори приспустити. Певно, синьо-жовтий прапор, котрий в СРСР був під забороною, мав стосунок до початку «вєлікой отєчєствєнной войни совєтского народа»? Не знаю, до яких ще абсурдів у нас додумаються. Українці ж – люди креативні.

Можна було б посміятися з цього всього, якби не було так сумно. Однак задумаймося, для чого нинішньому українському політичному бомондові, українським мас-медіа розкручувати тему «великої вітчизняної», перемог радянського народу над нацистською Німеччиною та інший ідеологічний секонд-генд? Невипадково ж це робиться!

Певно, в даному випадку є комплекс причин – ідеологічних, ментальних, навіть соціально-економічних. Бо якими досягненнями може похвалитися українська влада? Одним з останніх місць України серед європейських держав за рівнем життя? Політичними й економічними кризами? Деіндустріалізацією? Корумпованістю? Високим рівнем захворюваності, низьким віком життя, скороченням населення?.. Перелік таких заслуг можна продовжувати. Куди нам, приміром, до «переможеної» Німеччини!

Але ж треба чимось «тішити» людей! Ось тішать нас, розповідаючи, що ми колись були переможцями, «визволяли Європу». Можна тут і на радянській ностальгії спекульнути, «пригадати», як добре було за часів «союзу нєрушімого», порадувати душу гомо совєтікуса, який живе в багатьох українцях.

Словом, як у відомому прислів’ї: дурень думкою радіє.

Правда, пригадується ще одне прислів’я: бідний – бо дурний, дурний – бо бідний.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • Зображення 16x9

    Петро Кралюк

    Український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор,​ голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG