Доступність посилання

ТОП новини

Український консенсус по-російськи


Наступ на український суверенітет триває
Наступ на український суверенітет триває
Так склалося, що український телевізійний ефір вже років сім надає телетрибуну російським опозиційним політикам, якої їх позбавлено на Батьківщині. Минулої п’ятниці у ток-шоу «Велика політика» на «Інтері» з Євгеном Кисельовим дебютував один із лідерів думки у середовищі російських демократів, блогер, який стрімко перетворився на популярного політика, Олексій Навальний. У прямому ефірі йому довелося відповідати на питання головних редакторів кількох українських видань, що, зокрема, стосувалися бачення перспектив українсько-російських відносин. Виявилося, що «бачення» цілком архаїчне у дусі одіозного «Росія, Україна, Білорусь – це усе святая Русь». Олексій Навальний цілком серйозно твердив, що населення цих країн становить єдину націю, і їхнє майбутнє у подальшій інтеграції.

Позиція київських співрозмовників Олексія Навального, які говорили про засадничу окремішність України і Росії, виявилася для нього несподіваною. Прямий ефір дуже корисний тим, що дає можливість бачити першу, найщирішу реакцію учасників розмови.

Політичний дебют Навального на українському телебаченні продемонстрував ставлення «широких верств російських демократів» до споконвічного для них «українського питання». Точніше, підтвердив незмінність того ставлення протягом вже понад сотню років.

Запрограмована експансія

Офіціозні російські опозиціонери у цьому не відстають від «несистемних» на кшталт Олексія Навального. У програмі кандидата на президента Росії, лідера фракції «Справедлива Росія» Держдуми Російської Федерації Сергія Миронова зазначено, що у разі обрання він спрямує свої зусилля на створення конфедерації слов’янських держав – Росії, України та Білорусі. Традиційно, думки білорусів та українців про їхнє бажання увійти до проектованого нового наддержавного об’єднання ніхто не питає. У Росії прийнято вважати, що вони завжди і радо готові до цього. От би ще й Сергія Миронова на українське телебачення.

Зрозуміло, що ідея конфедерації призначена для внутрішньополітичного ринку Росії, але те, що такий «продукт» має там попит, свідчить, що вона не є забаганкою прожектерів-політиків, чи то від влади, чи опозиції, – так налаштоване російське суспільство.

Сергій Миронов у своєму експансіонізмі має бути «святішим за папу», себто головного претендента на російський трон Володимира Путіна, який у своїй офіційній передвиборчій програмі уникає називати конкретні країни, які становлять реінтеграційний інтерес. Він солідно і просто, без зайвої деталізації, обіцяє створити на пострадянському просторі Євразійський Союз.

Наступним кандидатом у російські самодержці, хто прямо згадує Україну в своїй виборчій програмі, є вічний дублер російських президентських виборів Геннадій Зюганов. Його ідея така само вторинна, як і усі спроби стати президентом. Він прагне загнати Україну у Єдиний економічний простір, чого досі не вдається зробити навіть із Білоруссю.

Незважаючи на підписання угод про створення союзної держави і практично цілковите поглинання білоруської інфраструктури російськими державними і квазіприватними підприємствами, Росії досі не вдалося домогтися запровадження з нею єдиної валюти, бо Олександр Лукашенко наполягає, щоб російсько-білоруський рубль запроваджувався на засадах подвійного інвестиційного центру. Простіше кажучи, Лукашенко бажає мати у своїх руках важіль від друкарського верстата і за потреби самому друкувати необхідну кількість грошенят, забезпечених російською сировинною економікою, на зарплати своїм підданим. Росія цю ідею відкидає, натомість пропонуючи, щоб білоруси інтегрувалися у новий союз не єдиним суб’єктом, а шістьма своїми областями поодинці. На таких позиціях обидві країни стоять вже понад десяток років.

Нова зоря лібералізму по-російськи, яка стрімко сходить, Михайло Прохоров заявляє у своїй програмі, що буде розвивати безвізові стосунки з Європейським Союзом, водночас запровадивши візи для громадян із Середньої Азії, чиї країни не увійдуть цього року до Митного союзу, та обмежить виборчі права мешканців російських республік Північного Кавказу стосовно обрання місцевих керівників. В такому разі їм, мабуть, призначатимуть колоніальну адміністрацію.

У жодній програмі кандидатів на президента бодай формально не йдеться про рівноправні і обопільно вигідні та шанобливі стосунки з країнами колишнього СРСР.

Провокативна самоізоляція

Тим часом 14 лютого відзначається 20-а річниця встановлення дипломатичних взаємин між Україною і Росією. Формально головним документом, який регламентує систему відносин між двома країнами, є так звана «Велика угода», підписана у 1997 році. Завдяки тому, що вона набула чинності, на сьогодні Україну, зокрема, убезпечено від територіальних зазіхань, але практика виконання цього документа свідчить, що зона його дії дедалі зменшується.

Наступ на український суверенітет ведеться у першу чергу в економічній, гуманітарній та військовій сфері. Наївно-романтичні сподівання нинішньої української влади на те, що, підписавши Харківські угоди, вона отримає прийнятну ціну на газ для своїх виробництв та доступ до російських ринків, було цинічно та жорстоко зневажено. У цій справі українська влада продемонструвала нашому суспільству і світові свою стратегічну некомпетентність.

Вигравши цей надважливий раунд, Росія перейде до поглинання головних надбань України: транспортної інфраструктури – «труба», залізниці, порти; родючих земель та родовищ корисних копалин; залишків ліквідних виробництв та курортів. Головним сприятливим чинником, який системно забезпечує успіх російській експансії, є міжнародна самоізоляція України, її суспільна відсталість і низький рівень культури. Крім хворої на те саме Росії, наша країна нікому не потрібна. Хіба як спосіб подразнення тієї ж Росії або місце її стримування.

Новообраний голова Державної думи Російської Федерації Сергій Наришкін, який до цього багато років очолював кремлівську адміністрацію, свій перший офіційний візит здійснить в Україну. (В офіційних російських документах вперто пишуть «на Україну». В них і посол не «в», а «на». Нібито він посол не у державі, а «на державі».)

Такий вибір спікера для початку своєї дипломатичної діяльності свідчить про зростання пріоритетності України у зовнішньополітичних інтересах Росії. Якщо на березневих виборах Володимира Путіна буде стабілізовано російський владний режим, тоді споживання України буде його головною метою. Опозиція, системна та несистемна, у цьому підставить йому плече. Обидва плеча.

Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG