Доступність посилання

ТОП новини

Симулякри українства


Не так давно заїхав зі своїми знайомими в один етноресторан під Києвом. Нас зустрів здоровань у козацьких шароварах, сорочці-вишиванці і сказав: «Здрастє». Коли ми звернулися до нього українською, він з великими зусиллями почав спілкуватися з нами цією мовою. Загалом же ресторан був оформлений у кращих традиціях хлопоманії – під хату-зруб, з різного роду сільським антикваріатом; офіціанти й офіціантки ходили в українських строях, пропонували «щирі» українські страви. Правда, коли принесли рахунок, то виявилося, що надрукований він на «общепонятном».

Що тут скажеш? Мимоволі на думку прийшло «модне» слово симулякр. Ввійшло воно в мову і набуло поширення завдяки французькому філософу Жану Бодріяру. Зараз не будемо вдаватися до розгляду поглядів цього мислителя, які відображають ускладнення і символізацію нашої реальності. Процитую хіба що таке із Бодріярових міркувань: «Симуляція… виходить з утопії принципу еквівалентності, з рішучого заперечення знака як цінності, із знака як реверсії та омертвлення будь-якої референції».

Ми не дуже усвідомлюємо, що українство, українську ідентичність успішно перетворюють у симулякри. І ці симулякри здатні «повести» не одного «свідомого» українця, завівши в нікуди. Що й успішно робилося та робиться.

Звісно, симулякри українства – не лише явище дня сьогоднішнього. Вони творилися за часів радянських. Комуністам необхідно було створити видимість існування «суверенної» України – хоча б для доволі чисельної української діаспори. Українська Радянська Соціалістична Республіка – це якраз і є великий симулякр. Симулякрами були і її інституції, і українська «соціалістична культура», котра, як відомо, вважалася національною за формою і соціалістичною за змістом.

Власне, до чого зводилася національна форма? Переважно до шароварщини, примітивного козакофільства, селянськості – того, що не могло конкурувати з культурою «старшого брата», котра, зі свого боку, подавалася як культура елітарна. Така національна форма більше відвертала від українства, ніж привертала до нього.

Чи змінилося щось за часів незалежності? На жаль, доводиться констатувати: принципових змін не відбулося. Поширений образ українства, за великим рахунком, і далі лишається симулякром, який не просто далекий від відображення реального стану речей, а паразитує на міфах сумнівної цінності. У нас і далі культивується лубковий етнографізм, «народництво». Фальшивість цього всього настільки очевидна, що мало хто сприймає це симулякризоване українство, в ліпшому випадку – сприймає як гру. Бо хто повірить, ніби навіть у «автентичних» українських селах хлопці та дівчата ходять у сорочках-вишиванках, збираються на вечорниці й співають українських пісень. Насправді, ці хлопці та дівчата, здебільшого, носять секонд-гендівські джинси, ходять на дискотеки, уже нічого не співають, а слухають переважно російську попсу. Адже сучасна українська пісня та й культура загалом – це андеграунд.

Політичні партії-симулякри і політики у брилях…

Правда, все таки деякі зміни за часів незалежності відбулися. Симулякризоване українство почалося активно використовуватися політиками. Взагалі симулякризація українського політичного життя – це окрема тема. Напевно, навіть «тверді» прихильники тих чи інших політичних сил мало вірять у те, що проголошують їхні лідери. Але вернемося до нашої теми.

Різні соціологічні дослідження показують: близько половини населення України виявляють «свідоме українство», ці люди ладні відстоювати права української мови, виявляють інтерес до української культури тощо. Це – великий електоральний потенціал. І політикам, звісно, гріх ним не скористатися. Тому маємо чимало ніби україноцентричних партій, які, насправді, є симулякрами. Їхні лідери носяться з «українською ідеєю» як з писаною торбою, ладні з’являтися перед електоратом у вишиванках, солом’яних брилях, розповідати, як вони люблять Україну та її мову солов’їну і т.д. і т.п. Але часто-густо ці політики далекі від розуміння потреб «реального українця». Живуть зовсім іншим життям, ніж цей українець; та і спілкуються у побуті не завжди українською мовою. Їхнє українство – це такий собі етнографічний симулякр.

Не дивно, що коли зазначені політики отримують владу, то нічого чи майже нічого не роблять заради «реального українця». Чимось вони мені нагадують того козачка з етноресторану, який вітається з відвідувачами «Здрастє». Його український антураж – це лише симулякр, який допомагає йому заробляти на хліб. Що ж, кожен заробляє як може.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • Зображення 16x9

    Петро Кралюк

    Український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор,​ голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG