Доступність посилання

ТОП новини

Українська людина й російський тоталітаризм


Фрагмент із ненадрукованих спогадів і роздумів українського дисидента, політв’язня, філософа Василя Лісового, який помер у п’ятницю, 20 липня.
Василь Лісовий (фото з сайту: http://archive.khpg.org)
Василь Лісовий (фото з сайту: http://archive.khpg.org)

Василь Лісовий

Зламати людину морально, щоб підважити її волю, – випробуваний спосіб дії «чекістів» від початку захоплення більшовиками влади. У цій ситуації певну підтримку знаходив у філософії стоїцизму (раніше згадував, що читав стоїків незадовго перед арештом). Наголос стоїцизму на більшій важливості самооцінки у порівнянні з зовнішньою оцінкою служив мені підтримкою у багатьох ситуаціях також пізніше, під час перебування в таборах. Зважаючи на перспективу перетворення дисидентського руху в масовий, ще до ув’язнення схилявся до погляду, щоб якомога більше людей набувало досвіду протистояння, хай навіть ціною поразок. Якщо вважати дисидентський рух лише справою особливих людей, з особливими нервами і психікою (одинаків, героїв), то такий рух, за наявних умов, буде залишатися справою невеликої кількості осіб. Адже кожен, перш ніж приєднатися до руху, буде ставити до себе настільки високі вимоги, що страх не встояти паралізує рішучість. Я раніше вже згадував, що оцінка своєї здатності чинити опір була важливим мотивом для багатьох, щоб уникати своєї участі у русі хоча б шляхом розповсюдження самвидаву.

Існувала суттєва відмінність між ідеологією національно-визвольної війни УПА, з одного боку, і дисидентським рухом, з іншого. Ідеологія та етика, зорієнтовані на стан війни, неминуче містить чітке розмежування добра і зла: це виключає вагання, наявність простору для тих, хто стоїть між фронтами. Досить згадати філософію та ідеологію руху опору проти фашизму. Перехід на бік зла, зрада, суворо карається. Але після поразки УНР, диктатура, поєднуючи терор із нав’язуванням ідеології, досягла значних успіхів у культивуванні людини зі світоглядом і психікою «гомо совєтікуса». Після поразки національно визвольної війни УПА культивування такого типу людини було перенесене на терен Західної України.

Ідеологія дисидентського руху була націлена на суспільне середовище, що вже зазнало впливу офіційної ідеології. Метою руху було не тільки розумове усвідомлення природи влади та її ідеології, а й перетворення на рівні підсвідомості, психіки. Оскільки вплив ідеології, поєднувався з терором і геноцидом, то потрібне було подолання страху перед владою, закарбованого на рівні підсвідомості. Маємо справу з радикальними перетвореннями масової свідомості і психіки у процесі переходу від держави тоталітарної та імперської до демократичної та національної.

Ідеологія дисидентського руху була зорієнтована на становлення громадянської і національної свідомості: він був ненасильницьким, містив спробу відкритого діалогу зі владою. Адресатом значної кількості текстів, створених дисидентами, були офіційні особи і установи. Оскільки ж влада не реагувала на ці звернення, відкидаючи шлях публічного діалогу та репресуючи його ініціаторів, то метою руху стала просвіта. Основним засобом її здійснення стало поширення самвидаву. Але коло осіб, здатних долати психічну інерцію покори й страху, було вузьким, а це означало, що перетворення в масовій свідомості потребують тривалого часу.

Навіть ретроспективно оцінка дисидентського і гельсінського руху залишається високою – як виклик інерції покори і страху, як приклад громадянської поведінки. Така оцінка навіть важливіша від фактичних наслідків дисидентського руху – його ролі у політичних процесах, що завершуються крахом тоталітаризму та розпадом СРСР. Але реальний вплив цього руху на масову свідомість залишався обмеженим. Ширший вплив мала діяльність багатьох осіб, які діяли в тому ж напрямку, але уникали прямого конфлікту зі владою та її ідеологією. Вони були змушені іти на різного роду компроміси. Це ціла низка різноманітних стратегій та напрямків діяльності: реабілітація певних спрямувань та цілих розділів природничих наук і гуманітарних наук (генетика, кібернетика, соціологія, семантика і т.д.), прихована критика офіційної версії діалектичного та історичного матеріалізму, розширення стилів мистецької творчості та підважування канонів «соціалістичного реалізму», публікація творів заборонених авторів, наголос на поцінуванні суверенної особистості і національної самобутності тощо. Цей інтелектуально-культурний рух, започаткований «відлигою» був тим середовищем, в якому власне і з’явився дисидентський рух.

Про ці тепер добре відомі історичні обставини згадую тут тільки у зв’язку зі ставленням до етики жертовності і героїзму – важливої настанови українського дисидентського руху. Залишаючи осторонь багатоаспектне питання про джерела такої етики, згоден з тими, які вказують, що одним із її інтелектуальних джерел була філософія екзистенціалізму, яка (у варіанті Сартра) була націлена на ідейне обґрунтування руху Опору проти фашизму. Але були і власні джерела цієї етики, про які я вже згадував раніше. Готовність до жертовної дії є етикою націленою на дії в надзвичайних ситуаціях: війна, порятунок людей від смертельної небезпеки тощо. Але вона може бути розрахована і на історичну перспективу, коли особа чи рух наголошують, що суспільство перебуває в небезпечній ситуації і що жертовна і героїчна дія є необхідною для відвернення неминучої деградації чи лиха. Прикладом такої зорієнтованості на довготривалу історичну перспективу є раннє («катакомбне») християнство.

Основою цієї безкомпромісної етики жертовності і героїзму є наголошення цінностей і принципів як мотивів поведінки та обов’язків, що ґрунтуються на них. Дискусійним є питання про те, як має співвідноситись така етика з практичною мудрістю – зважуванням доречності та ефективності вибраних способів спосіб дії у певній ситуації. Без етичних принципів і пов’язаних з ними цінностей зникає критерій, який дозволяє оцінювати характер та міру поступок, на які, задля успішності своєї дії, особи та рухи змушені іти у реальній ситуації. Діалог між етичним ідеалізмом і практичною мудрістю (реалізмом) проходить крізь усю західну інтелектуальну й духовну історію. Складність співвідношення між суворим дотриманням принципів і практичною мудрістю полягає в тому, що неможливе часто ставало можливим внаслідок готовності певного руху на довготривалі переслідування, страждання і самопожертву.

Та оскільки етичний ідеалізм у своїх крайніх формах нехтує практичною мудрістю, то він здатний підштовхувати до невиправданих жертв. Суворе дотримання принципів – без урахування того, у який спосіб і до якої міри у даній ситуації можливе здійснення цих принципів – часто виявляється безуспішним способом дії. Найважливішим є питання про те, коли вибір кращих способів дії і уникнення марних жертв перетинає лінію, за якою практична мудрість уже означає виправдання поступок, які підважують засадничі цінності й принципи. Адже вимога бути реалістом у здійсненні етичних цілей здатна схиляти до крайніх форм пристосовництва. У політичній діяльності практичну мудрість (як противагу наголосу на принципах і цінностях) позначають терміном «політичний реалізм» (Realpolitik). Мовиться не про нехтування принципами й цінностями, а про вибір кращих стратегій, націлених на здійснення принципів. У багатьох реальних ситуаціях задля здійснення певних цінностей і принципів доводиться рухатись крок за кроком, ураховуючи наявні можливості. У кінці 40-х на початку 50-х років, коли національно-визвольна війна УПА звелась до опору малих груп, етика жертовності й героїзму ( відповідно з настановою «Батьківщина або смерть») стала суперечити практичній мудрості. І з цього погляду звернення Василя Кука, націлене на уникнення марних жертв, стає виправданим. Але жертовне протистояння злу, здійснення принципів, захист засадничих моральних цінностей утворює той полюс, що протистоїть практичній мудрості, націленій на рахування реальності задля забезпечення успішності дії. Найкраще, коли ці два полюси є у постійній взаємодії, взаємній корекції і співдружності.

У випадку інтелектуально-культурного руху шістдесятників маємо, отже, справу з дискусіями щодо виправданості певних компромісів у протистоянні явному злу. Для тих, які не перебували в полоні ілюзій, впроваджених офіційною ідеологією, усвідомлення того, що вони йдуть на морально неприйнятні поступки, було джерелом моральних страждань. Звідси вагання між відкритим викликом диктатурі та згодою іти поступки, хай і ціною відступу від принципів. Далі у цих спогадах доведеться принагідно ще говорити про проблема вибору між безкомпромісною етикою жертовності і героїзму, з одного боку, і практичною мудрістю з іншого. Якщо обмежитися постатями з молодшої генерації, то приклади вагань між цими двома полюсами наявне в поведінці цілої низки інтелектуально-культурних діячів 60-80-х років (Дмитро Павличко, Іван Драч, Іван Дзюба та ін.). Найбільш невинним компромісом, який свідчить про небажання особи іти на морально неприйнятні поступки, була позиція мовчання (наприклад, поведінка Ліни Костенко після арештів 72-го року). У моєму Листі до ЦК явними ознаками компромісної риторики, розрахованої на адресата, є посилання на авторитет Леніна та наголос на потребі протистояти реставрації сталінізму тощо. З цілком виправданим протестом проти «неосталінізму» поєднується ілюзія його протиставлення «ленінізму», який насправді і став джерелом сталінізму.

Фактично крах тоталітаризму і розпад СРСР, якщо залишити осторонь геополітичний контекст, став наслідком поєднання дисидентського руху, учасники якого були зорієнтовані на етику жертовності й героїзму, і названого ширшого інтелектуально-культурного та ідеологічного руху. Ці взаємно пов’язані рухи впливали також на осіб з комуністичної номенклатури: це, зрештою, приводить до «перебудови» Горбачова.

(Повністю текст спогадів і роздумів Василя Лісового буде надрукований в одному з найближчих номерів журналу «Сучасність»)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG