Київ – 155 паралімпійців представлятимуть Україну на Паралімпійських іграх у Лондоні. А поки Радіо Свобода вирішило поцікавитися, як живуть українські спортсмени, котрі завершили свою кар’єру. Про життя без спорту розповіла 42-річна плавчиня, паралімпійська чемпіонка Олена Акопян. Вона з донецького Єнакієвого, однак мешкає у Броварах, що на Київщині. Її часто називають «срібною леді», адже срібних медалей серед нагород спортсменки – найбільше. Втім, у скарбничці плавчині є і одне паралімпійське золото.
Великому спорту плавчиня Олена Акопян присвятила понад 10 років життя. За цей час вона була учасницею чималої кількості паралімпійських змагань із різних рівнів. Зокрема, представляла Україну на чотирьох паралімпіадах.
Спортсменка зауважує, що завжди намагалася виступати гідно, прагнучи досягти максимально можливих результатів. Однак у 2008 році заради давньої мрії спортивну кар’єру довелося завершити, каже вона.
«Дуже давно хотілося вийти заміж і народити дітей. Я проплила своє, отримала задоволення від тренувань. Зараз я виховую двох дітей і ні про що не шкодую. Гадаю, зараз я можу зробити більше і для дітей, і для організації своїх колег по спорту», – розповідає плавчиня.
Спочатку тренуватися було важко
У паралімпійський спорт Олена Акопян потрапила після нещасного випадку, який посадив її до інвалідного візка. На початок спортивної кар’єри її надихнув досвід канадського паралімпійця Ріка Хансена. Тож після захоплення кількома паралімпійськими видами спорту вона обрала плавання.
Олена згадує, що спочатку тренуватися було важко: умов бракувало, хоча басейни для плавців-паралімпійців нічим не відрізнялися від басейнів для звичайних спортсменів.
Тож своїми перемогами спортсменка завдячує чималій кількості людей: від тренерів до лікарів чи прибиральниць в басейні. Каже, всі вони були поряд, завжди допомагали та підтримували.
Нині ж як колишня паралімпійка Олена Акопян отримує довічну стипендію. За її словами, для «нормально життя» цих коштів їй майже вистачає.
«Не можу сказати, що її достатньо, але якби я не заробила цієї стипендії, було би набагато гірше», – зауважує Олена.
Плавчиня наголошує: фінансова підтримка завжди була вагомим стимулом для українських паралімпійців. Кошти спортсмени отримують за тренування і змагання, а за перемоги держава гарантує їм спеціальні винагороди.
Щастить далеко не всім
Свого часу за досягнення у спорті Олені Акопян дістались автомобіль, квартира та земельна ділянка. Втім так щастить далеко не всім, наголошує спортсменка.
«Від колег чула, що одному спортсмену дали будинок, але напівзруйнований, без газу, без світла. Але принаймні є дах над головою. Сама людина вже вирішує чи відмовлятися чи ні. Все залежить від адміністрації міста, в якому ти живеш», – розповідає вона.
За словами Олени Акопян, в Україні нині недостатньо умов для тренувань паралімпійців. Попри існування Центру параолімпійської підготовки та реабілітації, подібні структури є не у всіх регіонах. Тож чимало людей з особливими потребами, які бажають пов’язати своє життя зі спортом, не можуть дозволити собі такий крок, зауважує вона.
Бар’єр для людей з особливими потребами
Водночас своєрідним бар’єром для людей з особливими потребами є також ворожо налаштоване українське суспільство, каже спортсменка. За її словами, українці донині не сприймають людей з інвалідністю як рівних собі.
«Наприклад, заїжджаєш в якийсь ресторан, а тобі кажуть, що немає місць. Насправді охоронцям заборонили пускати інвалідів, тому що вони жебракують. І вони в усіх інвалідах бачать жебраків. Але ж треба дивитися, як людина поводить себе, як вона вдягнена врешті-решт», – говорить вона.
Попри це Олена Акопян наголошує: необхідна інфраструктура для людей з особливими потребами в українських містах нині розвивається.
«Не завжди виходить, бо в архітектура не завжди дозволяє. Біля Нацкомспорту пандуси побудували і ними із задоволенням користуються навіть нормальні, здорові люди . Невідомо тепер навіть кому ці пандуси більше потрібні», – каже вона.
Наразі ж Олена Акопян сподівається, що її власний приклад та приклад інших паралімпійців навчить і звичайних українців долати перешкоди та вірити у свої сили.
Великому спорту плавчиня Олена Акопян присвятила понад 10 років життя. За цей час вона була учасницею чималої кількості паралімпійських змагань із різних рівнів. Зокрема, представляла Україну на чотирьох паралімпіадах.
Спортсменка зауважує, що завжди намагалася виступати гідно, прагнучи досягти максимально можливих результатів. Однак у 2008 році заради давньої мрії спортивну кар’єру довелося завершити, каже вона.
«Дуже давно хотілося вийти заміж і народити дітей. Я проплила своє, отримала задоволення від тренувань. Зараз я виховую двох дітей і ні про що не шкодую. Гадаю, зараз я можу зробити більше і для дітей, і для організації своїх колег по спорту», – розповідає плавчиня.
Спочатку тренуватися було важко
У паралімпійський спорт Олена Акопян потрапила після нещасного випадку, який посадив її до інвалідного візка. На початок спортивної кар’єри її надихнув досвід канадського паралімпійця Ріка Хансена. Тож після захоплення кількома паралімпійськими видами спорту вона обрала плавання.
Олена згадує, що спочатку тренуватися було важко: умов бракувало, хоча басейни для плавців-паралімпійців нічим не відрізнялися від басейнів для звичайних спортсменів.
Тож своїми перемогами спортсменка завдячує чималій кількості людей: від тренерів до лікарів чи прибиральниць в басейні. Каже, всі вони були поряд, завжди допомагали та підтримували.
Нині ж як колишня паралімпійка Олена Акопян отримує довічну стипендію. За її словами, для «нормально життя» цих коштів їй майже вистачає.
«Не можу сказати, що її достатньо, але якби я не заробила цієї стипендії, було би набагато гірше», – зауважує Олена.
Плавчиня наголошує: фінансова підтримка завжди була вагомим стимулом для українських паралімпійців. Кошти спортсмени отримують за тренування і змагання, а за перемоги держава гарантує їм спеціальні винагороди.
Щастить далеко не всім
Свого часу за досягнення у спорті Олені Акопян дістались автомобіль, квартира та земельна ділянка. Втім так щастить далеко не всім, наголошує спортсменка.
«Від колег чула, що одному спортсмену дали будинок, але напівзруйнований, без газу, без світла. Але принаймні є дах над головою. Сама людина вже вирішує чи відмовлятися чи ні. Все залежить від адміністрації міста, в якому ти живеш», – розповідає вона.
За словами Олени Акопян, в Україні нині недостатньо умов для тренувань паралімпійців. Попри існування Центру параолімпійської підготовки та реабілітації, подібні структури є не у всіх регіонах. Тож чимало людей з особливими потребами, які бажають пов’язати своє життя зі спортом, не можуть дозволити собі такий крок, зауважує вона.
Бар’єр для людей з особливими потребами
Водночас своєрідним бар’єром для людей з особливими потребами є також ворожо налаштоване українське суспільство, каже спортсменка. За її словами, українці донині не сприймають людей з інвалідністю як рівних собі.
Охоронцям заборонили пускати інвалідів, тому що вони жебракують. І вони в усіх інвалідах бачать жебраків. Але ж треба дивитися, як людина поводить себеОлена Акопян
Попри це Олена Акопян наголошує: необхідна інфраструктура для людей з особливими потребами в українських містах нині розвивається.
«Не завжди виходить, бо в архітектура не завжди дозволяє. Біля Нацкомспорту пандуси побудували і ними із задоволенням користуються навіть нормальні, здорові люди . Невідомо тепер навіть кому ці пандуси більше потрібні», – каже вона.
Наразі ж Олена Акопян сподівається, що її власний приклад та приклад інших паралімпійців навчить і звичайних українців долати перешкоди та вірити у свої сили.
