Доступність посилання

ТОП новини

Чи стане «Свобода» вільною від недорікуватих забобонів минулого?


Що б там сьогодні не говорили лідери ВО «Свобода», але відчувається, що для них самих стали несподіванкою масштаби успіху їхньої партії на виборах до Верховної Ради. Подолати 5-відсотковий бар’єр, провести кількох кандидатів у мажоритарних округах, сформувати власну фракцію – це, схоже, була (попри неминучі під час передвиборної кампанії гучні декларації про «перемогу над режимом») жадана мета «свободівців». Та дійсність зруйнувала всі прогнози – і «Свобода» за результатами виборів перетворилася на одну з провідних політичних сил Української держави, при цьому подолавши 5-відсотковий бар’єр у низці областей Лівобережжя та Півдня країни (а якщо зважити на традиційну вже «корекцію» результатів голосування у деяких регіонах – то майже повсюди по Україні; реальний результат партії по багатомандатному округу, за оцінками незалежних експертів, має сягати 15-16%).

Інша несподіванка виборів, пов’язана зі «Свободою» – це якісний склад її електорату. Напередодні виборів ліберальні галицькі інтелектуали запекло переконували суспільство, що, мовляв, виборцями цієї партії є передовсім маргінали, люди без освіти і політичної культури. Виявилося ж, що електорат ВО «Свобода» – найбільш освічений у порівнянні з електоратом усіх без винятку політичних сил. І що навряд чи можна вважати маргіналами, скажімо, тих киян (кожного п’ятого), котрі віддали свої голоси за «Свободу» – для маргіналів є інші, близькі їм, партії, і вони радо голосують них.

Відтак «Свобода» стала вагомим чинником не тільки всеукраїнського, а й міжнародного масштабу. Її делегації їздять до Євросоюзу, нею політичні опоненти лякають не тільки західноєвропейців, а й росіян та білорусів. На неї змушені зважати патентовані «кнопкодави» у Раді – а якщо раптом ці радикали почнуть змушувати всіх дотримуватися Конституції та Закону про регламент? Зрештою, і місцеві «князьки» тепер озираються на «свободівців», адже ті наочно продемонстрували, як уміють захищати інтереси виборців, коли провладні кандидати починають красти голоси.

За цих обставин партійні лідери, а особливо ті, кого вмотивовано вважають найбільшими радикалами, зробили цілу низку заяв, у яких засвідчили свою неадекватну оцінку чинної ситуації. Якщо коротко, то вони вважають, що їхні виборці на всі сто відсотків підтримали партійну програму, вимагають її повного втілення у життя і будуть вірними «Свободі» за будь-яких її дій. Ба більше: схоже, декому зі «свободівців» хочеться перенести на всеукраїнську арену суто галицькі політичні «розбірки», коли націоналісти оголошують лібералів «ворогами нації», а ті своїх опонентів – «ворогами свободи». Є й інші очевидні симптоми хвороби, знаної як «запаморочення від успіхів».

Програма партії: гріхи та огріхи

Тим часом у чинних програмних документах ВО «Свобода» міститься ціла низка положень, які навряд чи могли викликати співчуття і підтримку у будь-якого більш-менш освіченого електорату. Наприклад, стосовно заборони абортів, окрім випадків, зумовлених медичними показаннями та доведених у судовому порядку фактів зґвалтування, чи встановлення кримінальної відповідальності за пропаганду наркотиків і сексуальних збочень, себто гомосексуалізму. Справа в тому, що заборона легальних абортів має своїм неодмінним наслідком різке зростання кількості підпільних переривань вагітності, які становлять для жіночого здоров’я та самого життя куди більшу небезпеку. Інша річ, що нинішнє законодавство фактично прирівнює аборт до пломбування зуба – раз-два, все готово, все просто. А тим часом з жінкою, що наважилася на аборт, обов’язково має попрацювати психолог та/чи священик, їй потрібно дати певний час на роздуми… Але «Свобода» хоче діяти в цьому плані заборонними методами. І гомосексуалізм, як доведено вченими, не «статеве збочення», а куди більш складний феномен. До речі, пропонований «Свободою» закон дав би чинній владі потужний важіль для розправи з інакодумцями – адже звинуватити у «пропаганді» можна майже будь-якого митця, правозахисника, психолога, журналіста тощо.

Із розряду так само суспільно небезпечних дурниць – ідея щодо відновлення в Україні смертної кари. Оскільки аргументи морального ґатунку на діячів «Свободи», котрі звуть себе християнами, не надто діють, варто нагадати про інше: про те, що і в Радянському Союзі, і в незалежній Україні (поки не була скасована смертна кара) за злочини, скоєні серійними вбивцями, міліція, прокуратура та суди встигали відправити на смерть одного-двох, а то й більше цілковито невинних людей. Після скасування смертної кари невинно засуджені отримали шанс рано чи пізно вийти на волю – коли, нарешті, буде знайдений справжній злочинець. Не один такий випадок описаний у пресі; а на додачу до стандартного «високого рівня» правоохоронних органів слід зважити і на давню традицію можновладців приписувати своїм опонентам найстрашніші злочини, яких ті не скоювали, і карати за них…

Ну, а тезу про відновлення ядерного статусу України, а також тактичного ракетно-ядерного арсеналу держави і коментувати не треба. Навіть якщо відволіктися від цілком прогнозованої міжнародної реакції на такі дії («за» будуть хіба що Північна Корея та Іран), неважко підрахувати, витрати яких коштів це вимагатиме. Їх Україні взяти ніде; то ж чи не простіше (та й значно дешевше й ефективніше) модернізувати звичайні Збройні Сили, включно з Військово-морськими? Тим більше, що українськими конструкторами та інженерами розроблені цілком конкурентоспроможні моделі танків, гармат, кораблів, зенітних комплексів та тактичних ракетних установок.

Що ж стосується пропозиції встановити (точніше, відновити) у паспорті та свідоцтві про народження графу «національність» – а відтак установити певні квоти для українців у владних органах, то мотиви тут зрозумілі. Адже з усього щойно відставленого Кабміну хіба що міністр культури користується вдома українською мовою (це при тому, що вона є рідною для двох третин українських громадян), надто багато державних діячів України байдужі до української культури й чужі їй, а на додачу чимало керівників вищих виконавчих структур узагалі народилися поза межами країни. Та чи зарадять тут графа «національність» і пропорційне представництво українців у владі? І як цю сакраментальну «національність» встановлюватимуть, за подобою Нюрнберзьких законів? Ба більше: чи дозволено було б уславленому теоретику космонавтики Юрію Кондратюку (Шаргею) писати у цій графі «українець», адже батько його був євреєм-вихрестом, а мати – з роду фон Шліпенбахів? А до кого довелося б записати В’ячеслава (він же Вацлав Казимирович) Липинського? Я вже не кажу про те, що той, кому сильно захочеться, купить і метрику, і паспорт із належною «п’ятою графою»…

Що ж стосується програмних преференцій «Свободи» для вітчизняного капіталу, то тут є широке поле для дискусій. Хоча б тому, що в будь-якій постколоніальній державі (а Україна, безумовно, нею є) у такому капіталі значну частку становить капітал компрадорський, пов’язаний із колишньою метрополією та не найпередовішими транснаціональними корпораціями.

І рости, і діяти

Іншими словами, якщо ВО «Свобода» не прагне втратити ближчим часом своїх освічених виборців і не скотитися на маргінес із 1-2% підтримки, треба доконечно переосмислити програмні настанови і змінити їх. Сьогоднішній Україні вкрай не вистачає бойової, енергійної, ефективної і раціональної правоконсервативної політичної сили. Раніше така впливова сила не мала ґрунту для свого сходження – надто живими були, з одного боку, радянські традиції, з іншого боку, утопічні ліберальні мрії. Тоді консервувати можна було хіба що огірки з помідорами, наразі ж українцям значно зрозумілішими стали і Європа, і Росія, і Америка, і, власне, вони самі собі. Тому сьогодні вже є підстави обережно ставитися до деяких радикальних проектів – скажімо, щодо ліквідації Національної академії наук та переведення всієї наукової діяльності «під крило» університетів та інших вишів. По-перше, в Україні немає жодного вишу, який з повним правом міг би претендувати на ймення «університет». По-друге, в Німеччині головні сили природничих наук за традицією зосереджені в дослідницьких установах, що входять до Товариства Макса Планка (там працюють десятки тисяч фахівців). По-третє, Академія наук є не просто фактичним сучасником, а, як говорять філософи, одним із інваріантів існування Української держави – і в незалежній формі, і в формі радянської республіки, тож невідомо, чим може загрожувати її ліквідація. Це тільки один із прикладів явища-проблеми, у розгляді якого конче потрібен національний консерватизм. А таких явищ-проблем чимало.

Крім того, самовизначення партії як правоконсервативної зніме ту напругу, яка виникла навколо «Свободи» у Західній Європі. Так, звичайно, значною мірою ця напруга ініціюється штучно, її підсилюють добре оплачувані «незалежні» аналітики та журналісти, – але ж від того навряд чи легше. Ба більше: нерідко «Свободу» у європейських виданнях зображують як головну загрозу демократії в Україні. Отож доцільно переформулювати неоковирно виписані програмні настанови. Скажімо, стосовно абортів: не законодавча заборона, а комплекс заходів, спрямований на постійне й істотне зниження числа дострокових переривань вагітності. І тут саме консерватори-політики отримують чимало козирів до рук: адже аргумент емансипованого жіноцтва на кшталт: «Моє тіло – моя власність, що хочу, те і роблю», – надто вже нагадує аргументи рабовласників-плантаторів ХІХ століття…

Ну, а щодо подолання кланово-олігархічної економіки та сприяння розвитку національного капіталу (який – і це його головна риса – зростає не за рахунок грабунку своєї країни, а завдяки її багатінню, росту внутрішнього ринку та підвищенню добробуту пересічних громадян) – тут поле діяльності неміряне, і, головне, ефективним заходам гарантована підтримка з боку як цілої низки визначних західних інтелектуалів, так і вітчизняних ліберальних інтелігентів (не всіх, звичайно, але значної частини). Головне – спершу думати, а вже потім діяти, маючи постійний науковий супровід (є таке поняття) своїх дій.

Та головне інше. Освічений електорат партії (а, до речі, далеко не всі виборці «Свободи» – етнічні українці, і це попри яскраво виражений етноцентризм партійних документів) голосував не стільки за ту «Свободу», яка є зараз, скільки за ту, якою вона може бути. Цей електорат, звичайно ж, знайомий із програмними документами партіями та виступами її речників – і не раз їх критикував, чи то у колі знайомих, чи то у ЗМІ. Але, по-перше, належним чином була оцінена енергія і самовідданість «свободівців» під час виборчої кампанії і до неї (слід сказати, відстоюючи результати голосування, партія ще добрала симпатиків). По-друге, лідери та активісти ВО «Свобода» – це люди молодого або середнього віку, за небагатьма винятками, отже, потенційно здатні сприймати нові ідеї, вчитися, змінюватися. А таких серед депутатів ой як не вистачає (Володимир Полохало, Царство йому Небесне, якось сказав мені, що в очолюваному ним комітеті Ради лише троє депутатів уміють читати, тобто розуміти більш-менш складні тексти; а йшлося ж про комітет із науки та освіти!). По-третє, Євген Маланюк колись покладав провину (не зовсім справедливо, але…) за програш Визвольних змагань передусім не на політиків та генералів, а на поручників і сотників, одним із яких він був сам. «Свобода» – це, образно кажучи, другий шанс «поручників і сотників» української політики, на який вони мають право (третього може не бути…). Тож «запаморочення від успіхів» у «Свободи» має минутися якнайшвидше.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • Зображення 16x9

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG