Ван Ворен: «Україна залишається пострадянською країною, а Росія повернулась на засади СРСР»

Київ – Голландський правозахисник, публіцист Роберт ван Ворен сьогодні у Києві представляє свою книгу «Про дисидентів та безумство: від Радянського Союзу Брежнєва до Радянського Союзу Путіна». Ван Ворен у 1980-ті роки нелегально привозив до Москви гуманітарну допомогу родинам ув’язнених дисидентів. На початку 1990-х років він допомагав реформувати українську психіатрію і виступав «послом доброї волі України» на Заході. У розмові з Радіо Свобода професор Роберт ван Ворен розповідає про своє бачення сучасних Росії, України та проблем становлення української державності.

– Професоре ван Ворен, серед українських інтелектуалів побутує думка, що Росія перешкоджає рухові України до Євросоюзу, до демократії. А якою Ви побачили сучасну Росію? І чому назвали її у своїй книжці «Радянським Союзом Володимира Путіна»?

– Це «гебешна» країна! Раніше КДБ було озброєним загоном комуністичної партії, а нині КДБ – це партія влади. Ці «бійці невидимого фронту» захопили владу, захопили країну і все, що відбувається у Росії, переносить нас у минуле. Точніше, це вже осучаснене минуле у виконанні КДБ.

Власне, у Росії можна спостерігати своєрідний китайський варіант: нібито можна, наприклад, працювати і бізнес відкрити, але не у нафтогазовій сфері. Дозволено навіть заробляти гроші і час від часу за кордон їздити – ба більше, можеш тихесенько собі нарікати на владу. Але так, щоб ніхто тебе не почув, бо якщо хтось почує, тобі буде погано!

– «Розмови за життя» у Росії повернулись до кухні, як за часів СРСР?

– Так, маю таке відчуття: це майже та сама кухня, яка була притаманна Москві у 1980-ті роки. Досі у Москві мені іноді здається, що місто пахне по-радянськи. Цей запах пам’ятаю з моїх поїздок до Москви з гуманітарною допомогою для родин ув’язених дисидентів. Це 1980-ті роки, це сіра принишкла країна під проводом «патріарха» Леоніда Брежнева. Це черги до магазинів, це якийсь однаковий стиль в одязі, це підлітки у червоних краватках, піонери.

Дивно, але тепер мені здається, що той небезпечний період мого життя був найцікавішим, найбільш глибокий. Тому що тоді я щодня знав, що мене оточують друзі, побратими, але я назавтра повернусь до Нідерландів, а вони можуть потрапити до в'язниці.

– Професоре, на Ваших очах відбувалося становлення Незалежної України. Якою Ви бачите сучасну Україну?

– Це абсолютно пострадянська держава, яка перебуває у доволі складному економічному і політичному становищі. Я викладаю у Каунасі історію та ідеологічні засади СРСР і характеризую Україну як «державу зі стабільною нестабільністю». Але тепер, якщо порівнювати з початком 1990-х років, Україну знають як незалежну державу, а у дев’яності роки політики у Нідерландах і Великобританії шукали Україну ... на мапі Російської Федерації!

Маю надію, що Україна все-таки подолає труднощі і долучиться до демократичних цінностей. Але зауважу, що це триватиме у людській свідомості не менше ніж два покоління. Про це свідчить досвід тих колишніх радянських республік, які стали членами Євросоюзу.Це Латвія, Литва та Естонія. Для України процес довший і складніший.

– Що Ви маєте на увазі під досвідом Балтійських країн?

– З одного боку, країни Балтії не мають жорсткої прив’язки до російського ринку та виробничих відносин, які має Україна. Але у Литві, наприклад, я спостерігаю, як Росія збільшує вплив і присутність у цьому регіоні. Ну, наприклад, в Україні росіяни намагаються дестабілізувати економічну ситуацію, піднімаючи ціни на енергоносії тощо. Тим часом, у Латвії та Литві росіяни впливають на культурну і духовну сферу через програму «Русский мир» тощо. Щоправда, і в Україні аналогічна ситуація, мені здається.

Серед моїх студентів – дівчина з України, вона цікавиться впливом дисидентського руху на проголошення Незалежності України. Але з усіх українських дисидентів знає лише ім'я Василя Стуса. Я вважаю, що в Україні русофіли досі ідуть протореним радянським шляхом – намагаються розповісти молодому поколінню про історію народу і держави так, як це вигідно Росії.

– Як викладач, як правозахисник, як публіцист, як Ви у цілому оцінюєте молоде покоління і українців, і європейців?

– Власне, я свою книгу написав, щоб мої діти і студенти, яких я навчаю, знали про СРСР і щоб вони впізнали тих, кого я вважаю героями, дисидентів, котрі зсередини нищили Радянський Союз. Коли я розповідаю про колабораціонізм у Радянському Союзі, обов’язково знайомлю їх з історією дисидентського руху. Згадую свої зустрічі з ними, переповідаю про підтримку їхньої бротьби, яку надавали уряди та громади західних країн.

Але мої студенти вже майже не знають про ту добу, їм треба розповідати і про українських шістдесятників, і про академіка Сахарова. Я часто запитую своїх студентів, чим вони займатимуться після університету – більшість планує виїхати до країн «старої Європи». А мали б розбудовувати Литву. За даними уряду Литви, з цієї країни виїздить до 80 відсотків освічених молодих людей, натомість залишаються літні люди, які виростали за часів СРСР і які не володіють сучасними робочими практиками.

Знаю, що в Україні серед молоді також великий відсоток тих, хто хоче емігрувати. І це страшно, бо ж молодь, озираючись назад, має розуміти, що потрібно робити і що не потрібно робити зараз, що треба змінити для успіху своєї країни. І це найголовніше!