Доступність посилання

ТОП новини

Це жахливе слово «Сандармох»


Олександра Процюк

Для проекту «Сандармох», рубрика: «Пишуть студенти»

Смерть – одне з найнезрозуміліших явищ у світі. Чому хтось помирає в старості, хтось – в юності, а хтось – так і не народившись? Чому життя дарують дурням і забирають у велетнів? Проте природна смерть все ж є чимось зовсім іншим, аніж смерть насильницька – спричинена КИМОСЬ, запланована КИМОСЬ, учинена КИМОСЬ. Чому ХТОСЬ, хто ходить по тій же землі і дихає тим же повітрям, наділяє себе правами прирікати когось на смерть, а хтось готовий убивати? Чому найчастіше знищують тих, хто мислить нестандартно? Чому КОМУСЬ дозволено катувати інших, часто тих, хто має неабияке значення в цьому світі і здатен змінити його на краще?

Сандармох – братська могила народів

Скільки людського болю, страждань і смертей бачило карельське урочище Сандаромох?!

Тут на площі у 10 гектарів у 30-х роках вже минулого століття сталінське НКВС розстріляно і заховало у спільних ямах понад 9500 осіб 58 національностей. Переважно це були спецпоселенці і в’язні з Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецького табору, а також жителі навколишніх сіл. Усього на цій території виявлено 236 розстрільних ям. Розстріли проводилися таємно.

Могили розкрили свої страшні таємниці лише у липні 1997 року. А розкриті архіви допомогли встановити дослідникам, що Сандармох є місцем масового розстрілу 1111 в’язнів соловецького етапу 1937 року. Серед них — видатні майстри культури, вчені, державні діячі, священнослужителі з багатьох республік СРСР.

Восени 1937 року соловецький етап вивезли з островів, відтак його слід губився. Багато років існувало припущення, що людей втопили в Білому морі. Однак у 1995 році зусиллями директора Санкт-Петербурзького науково-дослідного центру «Меморіал» Веніаміна Іофе в архівах Регіонального управління ФСБ в Архангельську було знайдено оригінальні документи, зокрема — розстрільні списки. Виконавцем злочину був капітан держбезпеки Михайло Матвєєв, заступник начальника АГУ УНКВД Ленінградської області. Іноді йому асистував помічник коменданта УНКВД Георгій Алафер.

Розстріли «соловчан» тривали протягом 27 жовтня, 1-4 листопада 1937 року. Загалом ув’язнених було 1116: п’ять вироків не виконано, бо один в’язень помер, а чотирьох етаповано в інші місця.

2 липня 1997 року спільна експедиція Карельського і Петербурзького «Меморіалів», у складі якої були, зокрема, Юрій Дмитрієв (Петрозаводськ), Ірина Фліге та Веніамін Іофе, виявила місце злочину сталінського режиму.

Нищівний удар по українському духові

Зізнаюся, що до сьогоднішнього дня знала про Сандармох лише кілька скупих речень зі сторінок підручника з історії України. Вчила, що наших предків масово, таємно й безконтрольно розстрілювали, безжально катували й вбивали. Проте такі знання – це лише загальні факти і фрази. Я й уявити не могла, наскільки нищівним ударом по нашій нації, по мистецтву, культурі та й взагалі по всьому українському були події Сандармоху.

Як сильна хвиля під час шторму вдаряється об берег і нищить його, так сталінський режим в 1930-х роках розтрощив потужну стіну, яка захищала самобутність української нації. Стіна ця – наша інтелігенція.

У ті страшні роки було позбавлено життя журналістів (Атаманюк-Яблуненко Василь (1897), Вороний Марко (1904)), професорів (Бадан-Яворенко Олександр Іванович (1894), Дятлів Петро (1883), Чехівський Володимир (1876)), священиків (Вольф Михайло (1890)), істориків (Грушевський Сергій), письменників (Підмогильний Валер'ян (1901), Зеров Микола (1890)). І ці прізвища – лише незначна частина від загальної кількості вбитих. Кожен із них – це втрата, біль, страждання, але окремо слід згадати, що у Сандармоху загинули генії — Микола Куліш, Олесь Курбас, Степан Рудницький...

Микола Куліш

Микола Гурович Куліш — український письменник, режисер, драматург, громадський діяч, газетяр і редактор, діяч української освіти, педагог. Став драматургом, творчість якого відкрила нові напрямки у розвитку світового драматичного мистецтва 20 і 21 століть. Народився у селі Чаплинці Дніпровського повіту Таврійської губернії (зараз — територія Херсонської області). У своїх листах він називав рідне село Чаплинь.

Перші твори — це сатиричні вірші, фейлетони, епіграми, що з’являються на сторінках учнівських рукописних журналів «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела», «Веселое язычество», ініціатором і редактором яких сам Микола Гурович. 1913 року він пише першу п’єсу «На рыбной ловле» російською мовою, що згодом лягла в основу комедії «Отак загинув Гуска». Редагував газету «Червоний Шлях» у Зінов’євську (тепер Кіровоград), склав першу українську абетку для дорослих — «Первинка», в якій використав твори класичної української літератури, входив у літературну організацію «ВАПЛІТЕ». В 1924 написав п’єсу «97», в якій розповів про голод 1921-22 на Херсонщині.

На Соловках утримувався в суворій ізоляції. 3 листопада 1937 року, за постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року, розстріляний в урочищі Сандармох Медвежогорського району, Карелія, у складі так званого «Соловецького етапу» разом із Валер’яном Підмогильним, Юрієм Мазуренком та Григорієм Епіком.

Реабілітований 4 серпня 1956 за відсутністю складу злочину.

Лесь Курбас

Лесь Курбас (Олександр-Зенон Степанович Курбас) – український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925). Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі).

1916 року здійснилася мрія Олександра Степановича: він вступає до театру Миколи Садовського. Акторська творчість Курбаса там обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр . Назва «Молодий театр» з’явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922–1926), а потім і філософського (1926–1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. В червні 1924 Всеукраїнське кіно- і фотоуправління запросило його на один рік режисером до Першої державної одеської кінофабрики.

Леся Курбаса було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 3 листопада 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.

21 грудня 1991 року Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 року. «Про позбавлення Леся Курбаса звання народного артиста УСРР». 1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру імені Тараса Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам’ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».

Степан Рудницький

Степан Львович Рудницький — український географ і картограф, академік НАНУ. Основоположник української політичної та військової географії. Засновник української геоморфології, антропогеографії, політичної, соціально-економічної та демографічної географії. Особлива заслуга Рудницького в тому, що він започаткував картографічний напрямок в українській географії. Крім того, розробляв географічні карти українською мовою спочатку у Львові, а продовжував в еміграції у Відні. Завдяки йому Україну чи не вперше було представлено у картографічних працях як цілісну просторову одиницю.

Оригінальну концепцію Рудницький виклав у працях «Україна з політично-географічного становища» (1916), «Україна і великодержави» (1920), «Українська справа зі становища політичної географії» (1923). Ці праці Рудницького, мабуть, найкращі у всій дотеперішній українській політології, мають і досі актуальне значення для справи державних змагань українського народу, формування його національної ідентичності, усвідомлення його ролі і місця в загальноєвропейському процесі демократичного оновлення.

1933 року заарештований органами НКВД СРСР і звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації, шкідництві та шпигунстві. За постановою судової трійки колегії ДПУ УСРР, 23 вересня 1933 року Степан Рудницький був засуджений до п’яти років позбавлення волі. Покарання відбував у таборі «Свірлаг» (Вепсляндія), на об’єктах Біломорсько-Балтійського каналу (Республіка Карелія), у Соловецькому таборі особливого призначення. В ув’язненні написав дві книги — «Геономія (Астрономічна географія)» (в слідчому ізоляторі Харкова, 1933) і «Ендогенна динаміка земної кори» (у Біломорсько-Балтійському таборі), рукописи яких не збереглися.

9 жовтня 1937 року за постановою Особливої трійки НКВД Ленінградської області РРФСР засуджений до розстрілу і 3 листопада 1937 року розстріляний разом із так званим «соловецьким етапом». У березні 1990 року посмертно поновлений у складі Академії наук України.

Україні потрібна сильна національна еліта

Мені важко усвідомити, що у ті часи гідний і чесний представник українського народу не мав перспектив для свого розвитку, а донощик і підлабузник, що жив без докорів сумління й каяття, множився і розширював свій ареал.

Ці убогі духом вишукували усіх, хто не вкладався у їхні прокрустові рамки, й доносили на них, догоджаючи системі. Вони відбирали життя в невинних людей, калічили життя їхнім родинам, просто убивали й були спокійні, бо «така їхня робота». Вони — це бездумні раби, запрограмовані роботи, що не мають всередині нічого людського, для яких світ – це машина, люди – це маса, держава – це механізм.

Упевнена, що імена тих, кого було вбито, ми ніколи не забудемо, адже саме вони доводили, що відсутність власної держави робить націю беззахисною у розв’язанні проблем, що свідомість підневільної нації уражена комплексом неповноцінності, меншовартості, байдужості до всього «на нашій, не своїй землі».

Сьогодні ми – вільний народ, який творить духовну й матеріальну основу свого добробуту, адже маємо лише нам притаманні, неповторні риси, які об’єднують нас в одну своєрідну цілісність.

Ми віримо в державну незалежність України, і я сподіваюся, що в нашій країні сформується та інтелігенція, яка закликатиме боротися за національний ідеал, яка буде сильною і поведе українців за собою в Європейський простір, в успішне майбутнє. Таку інтелігенцію НІХТО НІКОЛИ не знищить. Ми цього не допустимо.

Олександра Процюк, студентка 1 курсу юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Читайте більше тут:

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG