Бандерівець-росіянин із Бахчисарая часто згадує волинські ліси

Сімферополь – 86-річний бахчисараєць Володимир Чермошинцев – легендарна для Криму особа. Він, етнічний росіянин, чи не єдиний на весь півострів має право називати себе бандерівцем. Що і робить, як він сам каже, з гордістю. Уродженець Поволжя, колишній сімферопольський школяр Володя Чермошинцев понад два роки воював у лавах Української повстанської армії – за його словами, за волю України і проти «ненависних совєтів».

Володимир Чермошинцев через похилий вік уже нечасто їздить до Сімферополя. Хіба що на щорічні збори колишніх політв’язнів. Але я його побачив кілька днів тому, 9 березня. Він, з чорно-червоним бандерівським прапором у руках, палко виступав на мітингу сімферопольської громадськості до 199-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка.

Мешканець Бахчисараю, етнічний росіянин Володимир Чермошинцев сказав тоді, що пишається «своїм бандерівським минулим», і закликав не забувати «непохованих досі героїв», які виконували «заповіт Тараса – воювали за Вкраїну милу».

Сам Чермошинцев прожив важке, сповнене драм і трагедій життя. Він народився в простій селянській родині на Поволжі, неподалік Саратова, 1927 року. Рано втратив матір, а батька прикладом убив червоноармієць під час роздачі баланди в голодний 1933 рік. Після цього хлопчик з братом і тіткою втекли з рідного села до Криму, де у них жили родичі. Йшли пішки через безлюдні степи, де харчувалися мишами і ящірками. Розповідає, що був вражений розмахом голоду в Україні: там вони були змушені ховатися від людей, рятуючись від канібалізму.

Врятували двох російських хлопчаків кримські татари з одного із присивашських сіл, які відгодували їх кукурудзяною кашею і відправили до Сімферополя. Там Володя і закінчив 4 класи у школі №14. А далі війна, німецька окупація, відправка на роботи до Німеччини і втеча.

Знову йшов пішки на схід, їхав вантажними поїздами, аж поки в Дубно на Рівненщині його не впіймали. На пересильний табір, де перебував, тим часом напали підпільники-оунівці – відбивали своїх хлопців і дівчат, зігнаних для відправки до Німеччини.

«Я буду тут, з повстанцями…» – Чермошинцев

15-літній Володя теж утік, переховувався спершу у чеському селі неподалік Дубна – «у тьоті Наді на горищі», а потім у лісі. Там його і знайшли повстанці. Спершу думали, що шпигун, на ніч постійно зв’язували. Розповідає, що якось він не витримав: «Я питаю, чого ж ви одразу не вбили, чому мучите так людину? А один хлопець каже: хіба ж ми вас мучимо? Хіба ми до вас прийшли вас мучити?! Це ви прийшли нас мучити! Де моя родина? Де мої діти? Всі в Сибіру!..» Але після цієї розмови зв’язувати припинили, а потім, зваживши на вік хлопця, відправили на один з лісових хуторів допомагати партизанам по господарству.

Якось туди ж прибилося кілька радянських солдатів, які втекли з полону. Чермошинцев розповідає, що бандерівці їх відпустили і запропонували 16-літньому Володі йти з ними додому. Той відмовився: «Коли це прийшов курінний Юрко… Ні, він тоді був ще сотенним… І питає: ну, що Володю, каже, з нами будеш, чи підеш з хлопцями? Додому ж хлопці йдуть. Я кажу: ні, нікуди я не піду – тут хоч хліба та води дали. А де я там, вдома, що знайду? Я буду тут, з вами…».

Зрештою, Володимир підріс, зміцнів на партизанських харчах, зросла до нього і довіра бандерівців. «Прийняв присягу і мені дали рушницю. Почав я з хлопцями ходить «у бій кривавий з ворогами, Україну визволять», – каже він. Два з половиною роки з хлопцями воював. По всій Волині по лісах ходили ми. «Ліс наш батько, нічка наша мати. Страва наша – хліб-вода!» Що було – то було…» – розповів Володимир Чермошинцев.

Під час одного з рейдів, коли партизани захопили цукровий завод у селі Мізичі, вибивши звідти німецький і румунський підрозділи, хлопець зазнав поранення і зламав ногу. Якийсь час лікувався в криївці у лікаря-єврея. А став на ноги – прийшли ненависні йому «совєти».

Зрештою, під час одного з нерівних боїв потрапив у полон до енкаведистів, сталося це неподалік села Хрінники. «Юрка, курінного, вбили. Я його тягнув до лісу… Це вже була 17-а бригада військ НКВС. Напали вночі. Ми тільки з бою, дуже потомлені, сил уже в нас не було – попадали спати в лісі. Нас вони оточили, я дивом залишився живим. Забрали нас, потім допитували, катували. Глянь ось на пальці – це кусали обценьками…».

Кому ветерани-повстанці потрібні?

Втім, Володимиру Чермошинцеву знову пощастило втекти. Спершу переховувався по волинських селах, потім без документів рушив на Крим. А вже там, щоб, як розповів, замести сліди, заліз у перший-ліпший, що потрапив по дорозі, виноградник. За крадіжку «народного добра» отримав 10 років. Відсидів 7 і після смерті Сталіна вийшов на волю з документами. Оселився в Бахчисараї, працював, мріючи повернутися на Волинь.

За радянських часів так жодного разу Володимир Чермошинцев там не побував. Але наприкінці 90-х років мрія збулася – запросили його на Рівненщину, на перепоховання повстанців, у тому числі і його курінного Юрка…

Він каже, що хочеться ще хоч раз пройтися волинськими лісами, де, попри все, йому було затишно і де він знайшов і втратив багатьох друзів-побратимів. Але вже не сподівається: «Вже здоров’я немає. Та й грошей немає – у мене пенсія маленька… Кому ми вже потрібні…».

Старий повстанець доживає свій вік разом із дружиною Валентиною і вірним псом на хуторі неподалік Бахчисарая. Ловить рибу у ставку, копається на городі. І згадує своє важке життя, що своїм драматизмом перевершить найгостросюжетніший телесеріал. В іншій країні, можливо, тій, за яку Чермошинцев та його побратими воювали, він би, напевно, удостоївся не однієї книги чи фільму…