Радянській людині було важко розвинути здібність до морального судження – Девід Саттер про спадщину ГУЛАГу

Чому так по-різному згадують про Норильське повстання в Україні і Литві, чому про нього практично не згадують у Росії? З цими запитаннями «Європа на зв’язку» звернулася до багатолітнього дослідника радянської репресивної системи, автора кількох книжок на цю тему, журналіста і письменника Девіда Саттера. Його остання книжка «Це було давно і неправда» присвячена проблемам історичної пам’яті та символам радянського минулого. Нашу розмову ми розпочали з того, чому про повстання в’язнів за полярним колом 60 років тому потрібно пам’ятати і вивчати його.

– Ці повстання були надзвичайно важливі, бо вони допомогли переконати керівництво Радянського Союзу після смерті Сталіна у тому, що у системі потрібні зміни. Повстання в Норильську, а через кілька тижнів після його початку і повстання у Воркуті, були викликані тим, що амністія, яку тоді оголосили, не поширювалася на політичних в’язнів. У цей час до таборів вислали багатьох в’язнів з України, особливо із західної України та Балтійських країн. Це були люди, яке ще пам’ятали, що таке свобода, і що означає боротьба за свободу. І саме вони почали повстання.

Коли керівництво країни побачило, що в’язні виявилися спроможними до об’єднання та спільних дій, особливо у нових умовах після смерті Сталіна, вони зрозуміли, що амністія повинна стосуватися і політичних в’язнів. Зрештою, так і сталося.

– На Вашу думку, повстання, які почали люди, які зовсім недавно боролися за свободу своєї країни, чи ці повстання були продовженням тієї боротьби, чи початком уже нової боротьби за права людини в радянській системі?

– Мені здається, що вони були і тим, і іншим. Тоді в Норильську і Воркуті було багато українців та литовців серед в’язнів. Але такі вимоги вони не висували. Вони вимагали перегляду своїх справ, покращення умов, бо умови, в яких їх утримували, були жахливі. Це були проблеми, які турбували в’язнів. Вони не вимагали свободи Литви чи України. Думаю, в тих умовах не було можливості висувати такі вимоги. І хоча відразу їхні умови не були виконані, все ж таки, їх почали виконувати згодом. Тому ці повстання були дуже важливими.

– До 70% повстанців серед в’язнів були українцями, до чверті – колишні громадяни Балтійських кран. Тому не дивно, що в Україні зараз багато згадують про ті події, відбуваються конференції, знімають документальні фільми. Але це все є громадська ініціатива. Нічого схожого на те, що відбувається у Литві з урочистим засіданням парламенту та широкої популяризації знань про повстання за державної підтримки, в Україні не відбувається. Чому, на Вашу думку, українська держава вирішила триматися осторонь цих відзначень?

– Різниця між Україною і Литвою полягає в тому, що в Україні досі є проросійський уряд. Цей уряд вбачає своє майбутнє в тіснішій співпраці з Росією. І не має наміру відмовлятися від радянської спадщини. Литва також була частиною Радянського Союзу упродож довгого часу, але як країна, вона провела в складі СРСР менше часу, ніж більша частина України.

На відміну від західної України, яка була окупована Радянським Союзом у той самий час, що і Литва, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, східні та центральні частини України були частиною Радянського Союзу від початку. Тому радянська спадщина в Україні, на мою думку, глибше вкорінена, ніж у Литві. Українці менше схильні відкидати радянську систему.

Окремим чинником є велика частина етнічних росіян, особливо на сході країни, де люди дуже цінують своє радянське минуле.

– Хоча в Норильському повстанні більшість учасників були українцями та балтійцями, ці табори були на території Росії. Зрештою, найбільшу кількість в’язнів ГУЛАГу складали росіяни. Чому в Росії так недбало ставляться до їхньої пам’яті?

– Це дуже сумна історія. На жаль, Росією керує недемократичний уряд. Тому він потребує додаткової легітимізації. Цієї легітимізації він хоче досягнути за рахунок того, що впроваджує некритичне ставлення до поняття держави.

Російський уряд хоче нав’язати суспільству ідею, що російська історія – це ніщо інше, як еволюція російської держави. Що, звичайно, абсурдне поняття, бо держава існує заради добробуту людей, а не навпаки. Чи, принаймні, так би мало бути.

Але зараз для нинішньої групи людей, яка отримала владу в Росії, це стає чи не єдиним способом, як виправдати своє недолуге керівництво країною. Тож будь-яка інтерпретація історії, яка входить у суперечку з їхньою ідеєю про «велику державу», буде ними відкидатися. Вони намагаються нав’язати лише позитивний образ російської держави, який не оглядається на темні сторінки історії. Бо лише такий обрах держави може виправдати їхні власні дії та бажання втриматися при владі.

Іншою проблемою було те, що багато росіян, звичайно, не лише росіян, але і інших громадян Радянського Союзу в різних його частинах, були спільниками режиму в багатьох різних аспектах. Тому і вони не мають особливого бажання розмірковувати над тим, що ж, власне, сталося.

– Чи і в цьому також Ви бачите спадщину ГУЛАГу, як місце, яке було спеціально призначене для того, щоб зламати особисту волю людини, зробити її неспроможною до колективних дій, вселити в людей брак довіри одне до одного? Чи в цьому також не проявляється спадщина ГУЛАГу?

– Це дійсно так. Радянська система стравлювала людей між собою. Вона покладалася на інформаторів, на людей, які підглядали і підслуховували, таємно стежили одне за одним. Вона використовувала бюрократію для того, щоб карати людей за найменший прояв незалежності.

У цих умовах звичайна радянська людина мала дуже мало можливостей розвинути систему цінностей і морального судження навіть настільки, щоб повірити, що таке судження може зіграти якусь роль. І ми досі бачимо ці наслідки.