Доступність посилання

ТОП новини

Куратор втраченого


Тодішній віце-прем’єр Росії Владислав Сурков (ліворуч) і російський президент Володимир Путін, Москва, 13 лютого 2012 року
Тодішній віце-прем’єр Росії Владислав Сурков (ліворуч) і російський президент Володимир Путін, Москва, 13 лютого 2012 року
(Рубрика «Точка зору»)

Досить цікаво простежити за тим, як у журналістських та експертних колах реагують на можливе повернення Владислава Суркова у Кремль. Для російських засобів масової інформації ця новина – свідчення того, що один із головних імітаторів російської політики не зміг знайти для себе застосування поза кремлівськими стінами і готовий погодитися на периферійні завдання, аби бути ближче до влади, що в перекладі з апаратної мови означає бути навіть не ближче до місця ухвалення рішень, а поблизу місця розподілу ресурсів, без яких жодному справжньому політичному діячеві, й тим більше такому серйозному як Сурков, у світі керованої демократії просто не жити. Сурков, який програв кар’єрну сутичку з Володіним, повертається переможеним – ось у чому сенс коментарів.

Зате в українських чи грузинських ЗМІ поява Суркова сприймається як певний знак того, що «тепер нами займуться по-справжньому», раз сам Сурков – великий і жахливий – приходить у Кремль займатися бунтівними провінціями самозваного Риму ! Мало хто в Києві або Тбілісі може зрозуміти, що призначення Суркова на посаду путінського відповідального за Україну з Грузією – якраз ознака поразки. І сурківська, і російська.

Україною займалися по-справжньому, коли послом у Києві був колишній прем’єр Віктор Черномирдін, без п’яти хвилин президент країни. Так, від’їзд до Києва був для Черномирдіна завершенням його політичної кар’єри, але він все ще володів величезним впливом на російську еліту, особливим рівнем зв’язків в еліті українській – одна особиста дружба з тодішнім президентом Леонідом Кучмою чого варта! Та й потім, Черномирдін – це Черномирдін, що не кажи. Це, нехай пробачить мені колишній віце-прем’єр, не Сурков.

Грузією займалися по-справжньому, коли тодішній міністр закордонних справ Росії Ігор Іванов, виходець із цієї республіки, літав у Тбілісі, щоб разом із опозиційними лідерами схилити президента Едуарда Шеварднадзе до відставки на тлі Революції троянд. І тоді саме Москва, а не Вашингтон чи Париж, виглядала провідним учасником політичного врегулювання в регіоні. Та й потім, Ігор Іванов – це Ігор Іванов, що не кажи. Це, нехай пробачить мені колишній віце-прем’єр, не Сурков.

Але непоправні політичні помилки російського керівництва, допущені в наступні роки, звели політичну роль Москви на пострадянському просторі нанівець. Звели до Глазьєва. Звели до Суркова.

Головна з цих помилок – імперське чванство, з газетної передовиці, що стало політикою і переконанням випадкових людей, дрібних чиновничків, які керують великою країною. Наступна помилка – віра в те, що Росії все дозволено, а вчорашні окраїни будуть тільки догідливо підсміюватися у відповідь, що у них взагалі не може бути своїх інтересів, ні у суспільства, ні в еліт. Помилка – віра в те, що можна керувати за допомогою «Газпрому». Помилка – переконаність у тому, що односторонні російські рішення сприймаються всерйоз міжнародним співтовариством. Помилка – впевненість у тому, що визнання незалежності Абхазії і Південної Осетії перетворить їх із бунтівних грузинських автономій у російський придаток, а не стане стимулом для захисту місцевим населенням свого етнічного пріоритету, а місцевими елітами – своїх фінансових інтересів. І так у всьому.

Більш недалекоглядного, неосвіченого, що не вміє мислити стратегічно, не розуміючого історичних процесів і не здатного побачити інтереси інших, керівництва в Росії в новітній час ще не було. Сурков його тільки прикрасить, якщо отримає нову посаду. Він буде блискучим куратором втраченого.

Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода

(Передрук статті з сайту Російської редакції Радіо Свобода )

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • Зображення 16x9

    Віталій Портников

    Співпрацює з Радіо Свобода з 1990 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG