Михайло Поживанов
(Рубрика «Точка зору»)
Копати лежачого, звісно, не комільфо. Проте якщо під пресом такого «лежачого», котрий не хоче чи не може піднятися, опиняються інші постраждалі, ситуація вимагає втручання. Цього року партія «Батьківщина» провела абсолютно невдалу кампанію по виборах столичного мера та по виборах до Київради. Кандидат у мери (Володимир Бондаренко) посів третє місце, а з ситуацією по виборах до Київради все взагалі кепсько: набрано чотири з копійками відсотки. Це дасть можливість «Батьківщині» провести до Київради аж двох з половиною (чи, будемо казати, трьох) своїх представників. Це якщо говорити про списочну частину. З мажоритарниками ситуація не краща. А у 2006-му, нагадаю, до Київради пройшов 41 депутат.
За провал міської кампанії відповідальність несе Володимир Бондаренко та його команда. Знаю напевно, що ряд заходів, які були заплановані і могли піднести популярність «Батьківщини» у столиці на новий рівень, були зірвані. Схоже, що навмисно. Штаб «Батьківщини» був елегантно перетворений на штаб її суперників. Чому так сталося – питання персонально до Бондаренка. Але не лише до нього. Так чи інакше, але до ганебних відсотків причетний і Юрій Одарченко, як голова столичного осередку «Батьківщини».
При всій симпатії до Юрія: не можна одночасно «губернаторствувати» на Херсонщині і керувати київською організацією партії. Зрозуміло, що його участь у боротьбі на обох фронтах диктувалася найкращими намірами, але ресурс людських можливостей є обмеженим. То що ми маємо у підсумку? Вибори, не лише програні нами, але й виграні тими, кого не можна було підпускати до Київради й на гарматний постріл. Звісно, за потенційних «тушок», перебіжчиків, дерибанщиків, пристосуванців, членів «молодої команди» Черновецького та просто негідників відповідатимуть ті, хто привів їх до влади. Але за власні помилки дуже прикро. Як і за місто та державу в цілому.
Та все це «квіточки» на тлі приголомшливого краху Юлії Тимошенко на виборах президентських. Нинішні 13% Юлії Володимирівни проти 45,5% у 2010-му – це просто катастрофа. Особливо для політика, котрий перебував в опозиції. Тим паче для політика, котрий, перебуваючи в опозиції, без малого три роки відсидів у в’язниці. Але результат говорить сам за себе: в мінусі у Тимошенко виявились 32%. Це тридцять два кроки назад… Як вони були зроблені і з чиєї вини «Батьківщина» та її лідерка прийшли до нинішнього плачевного стану – предмет для окремої розмови. Макіавелі писав, що розум государя пізнається за його оточенням. Напевно, ключ до розгадки таємниці – у цих словах.
Бо з оточенням у Юлії Володимирівни і справді великі проблеми. Зерно відсіюється, а полова лишається. Не скрізь і не завжди, але у більшості випадків. Замість відданого справі Миколи Томенка на перші ролі висувається Сергій Пашинський. Щодо мене, то я є членом Юліної команди з 2007-го (термін чималий, чи не так?). Проте, коли я був змушений виїхати у 2010-му за кордон (перипетії переслідувань мене є добре відомими), то при перереєстрації членів партії орговики «Батьківщини» примудрилися про мене «забути».
Ніхто з них не згадав й про те, як на позаминулих парламентських виборах два округи Одещини, які курував я, дали за «Батьківщину» 36% голосів, і цей результат був у рази кращим, аніж у 2012-му. Втім, я ні на кого не тримаю зла, і зайвий доказ тому полягає в моєму синові – Олександрі Поживанові, який балотувався на виборах до Київради від партії «Батьківщина». Коли наша лідерка тягнула бренд партії на дно, ми все ж намагалися втримати його на плаву. У підсумку син отримав на виборах до Київради більше відсотків, аніж вся «Батьківщина», разом узята.
Партії конче потрібен новий лідер
Отож, я констатую: час робити висновки. Мені, щоправда, можуть зауважити: у 2012-му Тимошенко не було в активній політиці, а «Батьківщина» також показала на парламентських виборах результат гірший, аніж у 2007-му (25% проти 30%). Тобто, проблема не в ній, проблема в партії. Все вірно. І все взаємопов’язано. Політологи і журналісти недарма називали «Батьківщину» «партією лідерського типу». Тому розмови про те, хто для кого є зараз більшим тягарем – Тимошенко для партії чи партія для Тимошенко – вважаю некоректними. Вони надто тісно переплетені одне з одним, але настала пора вівісекції. Нарізно цим організмам буде легше вижити, але якщо вони лишатимуться разом, шансів на одужання практично нема.
Коли у 2005-му соціал-демократи Герхарда Шрьодера не змогли сформувати уряд (було вирішено, що новим канцлером Німеччини стане Анґела Меркель), Шрьодер пішов з політики – він відмовився від посади в уряді, відмовився від мандату депутата Бундестагу, але СДПН отримала вісім міністерських портфелів. Інший приклад: у 2007-му партія «Союз за народний рух» виграла у Франції і парламентські, і президентські вибори, делегувавши у крісло номер один свого тодішнього очільника Ніколя Саркозі. У 2012-му Саркозі програв вибори Франсуа Олланду, залишивши при цьому керівництво партією – нині її очолює Жан-Франсуа Копе. До чого я це веду, запитаєте ви?
До того, що життя подекуди пише найнепередбачуваніші сценарії. Той-таки Саркозі нині має рейтинг вищий, аніж Олланд у 2012-му. За даними опитувань 2014 року, нині за нього були б готові проголосувати 62% французів. Ще одна історія з берегів Сени: Франсуа Міттеран двічі програв президентські вибори – Шарлю де Голю у 1965-му та Жіскару д’Естену у 1974-му. Але у 1981-му таки став президентом Франції і був ним протягом 14 років. Доля нагороджує сміливих і впертих (у позитивному значенні слова!) політиків. Тих же, хто намертво вчеплений у застарілі принципи, уявлення чи переконання, вона карає, викидаючи на маргінес. Так було й так буде, і жодного велосипеда у тих законах, за якими розвиваються кар’єри політиків, Україна ще не вигадала.
Повертаючись до «Батьківщини»: я переконаний, що зараз партії конче потрібен новий лідер. Таким лідером я бачу, наприклад, Сергія Соболєва – людину, котра жодного разу не схибила протягом останнього непростого періоду. Юлія ж Володимирівна свою роль відіграла і мусить поступитися місцем іншим. Це не означає, що вона має зовсім йти з політичного життя (тут – вибір за нею), але бути лідером вона вже не може. Принаймні, цієї партії. Принаймні, зараз. Принаймні, за умов, які склалися на поточний момент. І в цьому я не бачу трагедії. Тимошенко може взяти паузу або очолити якусь віртуальну надбудову на кшталт «ради старійшин «Батьківщини», або взагалі вибудовувати кар’єру з іншими людьми та під іншим брендом, або в принципі змінити пріоритети й стати громадським діячем…
Варіантів для Юлії Володимирівни (і не тільки для неї одної) існує безліч. Було б бажання змінюватися й пробувати нове. Що б вона не робила, головним для неї має стати саме рух. А не стояння на місці, як зараз. Починаючи з атланта, котрий тримав на плечах цілу партію, вона перетворилася на колоса на глиняних ногах. І «Батьківщина» разом з нею. Час перебудовуватися: крок за кроком, цеглинка за цеглинкою. Бо, впавши, ця архітектурна композиція поховає під своїми уламками геть усіх…
Михайло Поживанов – народний депутат 2,4,5 і 6-го скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
