27 червня 2016, Київ 14:11

    Політика

    Про поневолений розум України і непочутий голос Донбасу

    Оксана Забужко
    Оксана Забужко
    (Рубрика «Точка зору»)

    (Відкритий лист до Українського ПЕН-Центру)

    Шановний пане Президенте, шановні колеґи,

    скандальний заклик від ПЕН-центру Словенії «просити Росію вреґулювати український конфлікт», якщо розглядати його «в пакеті» з іншими численними сьогоднішніми актами пропутінського тиску на Україну з «західного фронту», незаперечно потверджує: попри очевидний провал сценарію «поділу України», Кремль зовсім не збирається капітулювати, і «проект Новоросія», наразі зірваний ціною непомірних жертв і страждань українського народу, всього лиш тимчасово «відкладається», до кращих для Кремля часів. Які, можна не сумніватись, не забаряться, якщо українці не почнуть врешті переходити до кроків «на випередження». 

    У зв’язку з чим хочу внести на ваш розгляд пропозицію, яка давно назріла і «висить у повітрі», – а нині, на мій погляд, могла б стати з нашого боку саме таким кроком. 

    Спершу трохи контексту. Гадаю, ні для кого з нас уже не секрет (це років 4-5 тому ще можна було сумніватися!), що «проект Новоросія» цілеспрямовано підготовлявся Росією насамперед через програмову, багаторічну, послідовно здійснювану «деукраїнізацію» т.зв. «Юговостока» – коли нижче, сказати б, «лінії Керзона», взятої з електоральних мап 2004 року, культурний та інформаційний продукт з виразно українським маркером у мейнстрім не допускався (лише влітку минулого року, коли стартувала «агітація за ЄС», намітились були тенденції до зрушення: концерт Положинського в Донецьку, гастролі з «Солодкою Дарусею»…), а всякий такий продукт місцевого походження – інформаційно глушився й витіснявся на марґінеси (умовно кажучи, шансів у Донецького університету носити ім’я Василя Стуса було не більше, ніж у дніпропетровського проспекту Карла Маркса – ім’я Валер’яна Підмогильного, а потрапити в київський ефір україномовній співачці, коли вона, як Ольга Акулова, з Донецька, а не з Івано-Франківська, годі було й мріяти: навіть про Олега Скрипку якось на ТВ-шоу оголошено було, ніби він «представляє Західну Україну», – тільки «Західній», за цим сценарієм, дозволялось у нас «бути українською»!). І так з року в рік усе робилося для того, щоб у суспільства в цілому (і в міжнародної спільноти також) склалося стійке враження, ніби поза Західною Україною («Галичиною») – України нема (мене й саму в європейських ЗМІ не раз іменували «західноукраїнською письменницею» – sic! – так що владу пропаґандистського стереотипу можу оцінити напряму). Активна медіалізація, в т.ч. в Росії, Сергія Жадана як «винятку з правила» це саме правило тільки потверджує – і в найдрімучіші «щербицькі» часи на партійних з’їздах обов’язково мав бути один україномовний виступальник, тож «одного україномовного поета» на всю проектовану «Новоросію» якраз і мало вистачити сповна.

    Говорити про все це, відтворюючи «по цеглинці» загальну панораму «зачистки», можна до нескіченности (історія одеського каналу АТВ, який 8 років, від 2006-го по 2013-й, утоптував мізки одеситів на суцільне «Куликове поле», може тут слугувати за case study!), а про історію багатолітньої, як у мур головою, боротьби наших видавців за доступ української книжки на Донбас (а від 2009 року – і на Південь: на Миколаївщину, Херсонщину...) впору вже монографії писати, – нагадаю лише, що коли в Луганську торік відкрилась була українська книгарня, її закрили одразу ж, як тільки вона виявилася комерційно успішною і власник необачно похвалився пресі, що «міф про непопулярність української книжки на Сході розвіяно». Паралельно весь цей час у центральних ЗМІ накручувався мем «двох Україн», «проросійського Донбасу», і т.д. – словом, інформвійна «за Новоросію» велася системно і по-спецслужбівському професійно – килимовою атакою. І, ясна річ, не могла лишитися без наслідків. 

    Одним із таких наслідків стало те, що й досі – по трьох місяцях війни на Донбасі – ніхто з українських журналістів не спромігся не те що відвідати в Луганську і взяти інтерв’ю в одного з найвидатніших українських поетів 20-го століття – Василя Голобородька, а бодай би поінформувати громадськість, чи він там іще живий, чи кудись виїхав, і чи йому нічого не загрожує ( минулого тижня мелькнула піврядочком згадка в «Урядовому кур’єрі», з якої випливало, що таки живий – і, як переважна більшість жителів Донбасу, яких якраз ніхто «не чує», бо їм «вимкнено звук», і ніяка Тальявіні до них не приїде, хоч би скільки вони, важачи життям, чіпляли на себе жовто-блакитних стрічечок, – нікуди з рідного міста не поїхав: що ж, добре знати, спасибі й на тому!). У свідомості пересічного українця (бо саме його представляють ЗМІ) поета Василя Голобородька – нема, «зачищений», вкупі з усім його німим-непочутим – приреченим на мовчазне страждання – українським Донбасом. Зате часу й місця на різної міри витончености філіппіки проти Донбасу, який буцімто «ненавидить усе українське», в інформпросторі й далі  з подостатком, тема «не закрита», – і от уже німецькі колеґи переказують мені слова галицької поетки, що «пора вже той Донбас віддати Росії», а австрійське телебачення приїздить розпитувати (для окремого фільму!), чому в нас «тільки в Галичині існує українська культура». (Можна хіба пожаліти тих галичан, які роками радо «таскали набої» для таких «мінометів», не розуміючи, як дешево – всього лише за підігрів «п’ємонтського еґо», за почухане самолюбство! – путінські режисери їх купують і використовують – незгірше, ніж призначених «на м’ясо» озброєних тубільців на «лугандонських» блокпостах.) 

    Зрозуміло, що в образ «антиукраїнського Донбасу» поет формату Голобородька не вписується («неформат», як кажуть на ТБ українським музикантам!), – як не вписувався він свого часу і в УРСРівські ідеологічні лекала, і тому ні в радянській, ні в пострадянській Україні належного йому місця на літературному Олімпі так і не посів. За його біографією взагалі можна скласти графік українських «свобод» за останні півстоліття: як тільки в Москві заходить «лібералізація» (Хрущов, Горбачов, Єльцин) – Голобородька в Україні друкують, читають, преміюють і визнають за видатного поета; як тільки Москва починає чергову масштабну «спецоперацію із замирення України» – Голобородька звідусюди  викреслюють, заганяють у шахту, в робітничий гуртожиток і визнають уже тільки за кордоном (востаннє – в 2010-му, на Болонському книжковому ярмарку, де його дитяча «Віршів повна рукавичка» одержала «Білого крука»). Гадаю, саме час нарешті виправити цю велику історичну кривду в стосунку до так по-шевченківському «архетипально» національного Поета – заодно довівши тим і самим собі, і всьому українському народові, що його інтелектуальна верства – не лише підмет для чужих політтехнологічних маніпуляцій, а має власну суб’єктність. Зокрема і в тому, щоб, як то належить інтелектуальній верстві в кожній європейській нації, самостійно виставляти й боронити національні ієрархії культурних цінностей.

    Звідси й моя пропозиція: щоб Український ПЕН-центр ініціював номінування Василя Голобородька на Нобелівську премію з літератури. Це, зрештою, досконало збігається з нашими статутними обов’язками: адже замовчування – одна з найпоширеніших форм контролю за інформацією, а в цьому випадку контроль здійснює на нашій території ворожа держава, послуговуючись ним як інструментом терористичної війни. Кому ж, як не нам, повертати тепер Донбасу його непочутого Поета?..

    Додатковий плюс тут у тому, що кращої кандидатури від України нині взагалі годі шукати – у Голобородька, крім любимої Нобелівським Комітетом дисидентської біографії «ідеаліста в пейзажі століття», є поетичні книжки в якісних перекладах  європейськими мовами, є міжнародні відзнаки, а значить, уперше за роки нашої незалежности Шведська Академія отримала б не просто «нове ім’я в списку», як то було з раніше номінованими Ліною Костенко та Борисом Олійником, – а таки реального кандидата для серйозного вивчення (і напевно зраділа б його внутрішній спорідненості з Транстрьомером!). А Україна, своєю чергою, відкрила б, яким дивовижним поетичним голосом, за всі свої німі муки, обдарував її Донбас – цей трагічний український «Гулаг-лайт» (вічно-зяюча, всім нам на пам’ятку, «непромита-знеславлена» рана сталінської індустріалізації!), що з ним його Поет так символічно розділив його долю, – і через ту долю багато що змогла б зрозуміти про себе-сьогоднішню, з того, що їй так довго не давали зрозуміти за гуркотом чужих «інформбатарей».

    На цьогорічну номінацію, зрозуміло, вже запізно, а от заходитися коло новорічної – саме впору. Впевнена, що така кампанія, коли до неї належно взятися всім миром, буде мати неоціненну культурно-символічну вагу. Ба більше, вона могла б покласти початок найтруднішому (і, припускаю, найзатяжнішому) етапу нашого визволення: визволенню свідомости українського суспільства від вживлюваних у неї за роки інформаційної окупації, як чіпи, чужих міфів – і наскрізь сфальшованих уявлень про себе самих. Саме за цю – найвитонченішу і найнепомітнішу – форму поневолення (за Мілошем, «поневолений розум»!) Україна й змушена нині розплачуватися такою страшною ціною. Бо коли у висліді багатолітньої повзучої «інформвійни за Новоросію» уже ні донбаський журналіст, ні галицька поетка не асоціюють Луганська з Василем Голобородьком, це означає, що в міста (і цілого реґіону) украдено «культурний паспорт», перетворено на «нічийну землю». І тоді вже обстоювати «паспортну належність» такої землі залишається тільки фізично – людською масою, живою плоттю і кров’ю.

    Авжеж, ту багатолітню «повзучу» інформвійну, яка передувала нинішній воєнній агресії, Україна програла путінській імперії «за неявкою», попросту вчасно її не розгледівши, – і в тому, безперечно, є вина інтелектуальної верстви, нас усіх. Нині, коли українці, в т.ч. й призначені на «віддання в Новоросію», вкотре в історії героїчно довели свою готовність ставати в обороні свободи й незалежности своєї країни «живим щитом», прямий обов’язок інтелектуальних середовищ – так само об’єднатися, для повернення країні її потрощеної й закаламученої самосвідомости, без чого жодна військова чи політична перемога ніколи не буде остаточною. Ініціювавши висунення Василя Голобородька на Нобелівську премію з літератури 2015 року, Український ПЕН-Центр міг би стати каталізатором цього процесу. Зрештою, як відомо, дорога в тисячу лі починається з першого кроку.

    Щиро сподіваюся, що ця пропозиція знайде у вас відгук і підтримку.

    Сердечно,

    Оксана Забужко



    Оксана Забужко – письменниця

    Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода



    Щоб залишити коментар і мати більшу можливість у спілкуванні з іншими учасниками форуму, Ви можете зареєструватися. Частина важливих публікацій потрапляє і на сторінку Радіо Свобода у Facebook. Там коментувати можна без участі модератора.


    ПОВЕРНУТИСЯ НА ГОЛОВНУ
    Форум закрито
    Відсортувати коментарі:
    Коментарі
         
    від: Олекса Місто: Київ
    12.07.2014 10:18
    Дай Боже, вам, пані Оксано, здоров"я!
    А наснаги ви й самі собі додасте, чому свідченням є все ваше життя. Підтримую висування Василя Голобородька на Нобелівську премію. Треба починати і довести справу до позитивного вирішення. Слушна думка у слушний час!
    Пані Оксана виклала стільки думок, що можна покласти їх у основу розбудови України в Україні... Ми скоро отримаємо відповідь і на питання - з якою метою москва валила свій совєцкій союз...

    від: Артур Місто: Харьков
    11.07.2014 14:35
    Много чего пани авторка написала...Скажу от себя. В советские тоталитарные времена даже в Харькове книжные прилавки были под завязку завалены украинской "писменницькой" макулатурой в исполнении Яворивского и ему подобных "живых классиков". Даже издания романов Достоевского или стихи Сергея Есенина мне приходилось с трудом выискивать в букинистических магазинах. Теперь нас снова хотят загнать в убогое литературно-идеологическое стойло, в котором роль пастухов принадлежит "классикам пера" вроде какого-нибудь п-на Шкляра, Андруховича, Жадана, Коваля или Матиос...Так знайте же, адепты новой, на сей раз нациократической, версии тоталитаризма, что всякий хоть сколько-нибудь образованный и интеллигентный человек на (в) Украине даже под страхом телесного наказания всегда предпочтет еще раз перечесть романы, повести, поэмы или дневники Ф.М.Достоевского, М.А.Булгакова, С.А. Есенина, А.С.Ахматовой, М.А.Шолохова, а не тех вышеупомянутых "рыцарей тризуба и пера", которых вы хотели бы видеть властителями дум читателей и новыми наставниками юношества...Насильно мил не будешь...
    У відповідь

    від: Аль
    12.07.2014 16:47
    Как то у тебя не заметно следов "перечитывания" упомянутых авторов. Некоторые из них много разного написали, в том числе и ксенофобской гадости, но по крайней мере глупости и пошлости там не было.
    Вывод: не в коня корм.
    У відповідь

    від: Aрт
    16.07.2014 06:51
    А никто вам, пане, собственно, не мешает выбросить в мусорное ведро с книжных полок книги Толстого и Ахматовой (если, конечно, они у вас есть), и вместо них водрузить пудовые тома творений яворивских, шкляров, андруховичей, жаданов, матиос и забужек...Вот и будет вам свой отборный сертифицированный питательный овес в корм...Наслаждайтесь совершенством и глубиной бессмертных творений после трудовых будней...
    У відповідь

    від: Павел
    11.07.2014 19:54
    Но рынок ведь тоже насильно заставляет покупать язычную макулатуру, выбора большого нет, рынок он ведь не сказка с Экономикс, довольно часто рыночным игрокам намного выгоднее направить "желания" массы в наиболее прибыльное для себя русло, т.е. язычная литература в данном случае, не мытьём так катаньем. А то что рынок чутко улавливает желания потребителей и ничего более, это так же далеко от истины как и история КПСС.

    Кстати, с недавних пор я отношу к макулатуре Фёдор Михалычей, Булгаковых и прочих Львов толстых - питательная среда для черносотенно-шовинистического угара который мы наблюдаем воочию. Величие литературы должно мерятся деяними воздыхателей, я уж их насмотрелся, спасибо не надо.Русская литература - пустышка, нет там ничего, ни смыслов, ни истин, одни мании с комплексами, один Достоевский чего стоит.
    У відповідь

    від: Северин Місто: Чернігів
    12.07.2014 15:50
    Абсолютно з вами згоден, Павле. Давно сумнівався у "величі" російської літератури.Так де ж наслідки , позитивний вплив цієї "величі". Понівечена земля, російський неофашизм, шовінізм- оце те ,що вона породила і породжує?
    У відповідь

    від: Олекса Місто: Київ
    12.07.2014 09:57
    Міф про "вєлікую русскую культуру і літєратуру" є не більше, ніж міфом. Все, що у тій імперії зла і брехні-хуцпи є більш-менш вартісним, зроблене як не українцями, то євреями і киргизами. "вєлікая русская культура і літєратура" є засобами ідеологічного впливу на підвладне московській орді населення.

    від: Єва Місто: Киів
    11.07.2014 12:59
    Як завжди, натхнення і зразок для усіх нас. Жива і потужна, яскрава, уважна і небайдужа, розумна і творча громадська позиція. Супер, дякую!

    від: Василина Повідаш Місто: мілан
    10.07.2014 08:00
    Як на мою думку ...пропозиція...дуже правильна.....я підтримую....

    від: Рускі леў Місто: Мінск
    09.07.2014 00:44
    Я не ўкраінскі пісьменьнік, але апошнюю прапанову спадарыні Забужка падтрымліваю. Досыць верыць пракрамлёўскім "прагматычным сябрам Украіны" з сувязямі ў ФСБ, быццам Данбас - такі ўжо суцэльна прарасейскі. Ім толькі й трэба, каб Украіна паверыла ў гэтую лухту і здала свае жа этнічныя землі бяз бою.

    Яшчэ прыйдзе час, калі Данбас па ступені ўкраінскасьці абгоніць Галічыну, музэй імя Стэпана Бандэры будзе папулярным месцам у Данецку, а ў адну-дзьве расейскія школы Луганска будуць падбіраць заяўкі бацькоў з кампактнай расейскай дыяспары.

    від: Аль
    08.07.2014 23:53
    " Гадаю, ні для кого з нас уже не секрет (це років 4-5 тому ще можна було сумніватися!), що «проект Новоросія» цілеспрямовано підготовлявся Росією насамперед через програмову, багаторічну, послідовно здійснювану «деукраїнізацію» т.зв. «Юговостока»"

    На самом деле и "проект Новороссия", и наплевательское отношение к Украине в Эвропе и Америке имеют своим источником УКРАИНИЗАЦИЮ всей Украины такими "представителями коренной нации", что после них остается руина похлеще, чем от монголот-татарских набегов. Местечковые "мытци", дорвавшись до власти, построили пародию на государство, в которой нищий плебс периодически развлекают революциями, а в промежутках воровские кланы грабят все, что видят и славят НАЦИЮ, слегка подкармливая голосистых "патриотов".
    У відповідь

    від: Анонім Місто: Север
    10.07.2014 08:04
    Автору стоило выдвинуть на Нобелевскую премию в области литературы еще и Грабовского или другого здешнего писатэля -Портникова.Личности!!! Куда там Пастернаку или Маркесу.
    У відповідь

    від: DonUkraina Місто: Kalynivka
    10.07.2014 04:26
    Вот ты такой русский, и у вас там с культурой все хорошо, а что ж такое быдло у власти? Ведь оно же позволяет себе ухмылятся при упоминании Шевченко, Достоевского, Гоголя. Да и на фига чекистне эта вся муть. Кто же это быдло боготворит? Такие как ты, что дочитать статью до конца не могут, и понять, что пишут не в колесную. йло, которое не стоит ногтя Шевченко, даже противно сравнивать, этакая жопа в хорошо сидящих костюмчиках, плевать хотело на свою культуру. Ну уж на чужую, то есть братскую, тем более. Сколько их поубивали писателей и поэтов, и что за это это? думает такое. Придет время и взвоет, но не будет ему прощения.

    ДОЛУЧАЙСЯ!
    Facebook Радіо Свобода Twitter Радіо Свобода VKontakte Радіо Свобода Радіо Свобода в www.odnoklassniki.ru Радіо Свобода на Google Plus YouTube Радіо Свобода SoundCloud Радіо Свобода Підписка Радіо Свобода

    СПЕЦПРОЕКТ

    Комсомольськ чи все ж Горішні Плавні?

    ВІДЕОПРОГРАМИ

    «Інтерв’ю» | Під брендами патріотів промишляють «тітушки» – Борислав Береза 

    РОЗКЛАД ПРОГРАМ

    ІНФОГРАФІКА

    (©Shutterstock)

    Понад три мільйони британців підписали петицію про переголосування Brexit

    Станом на 12:30 за Києвом 26 червня під документом підписалися понад 3 мільйони 17 тисяч людей 

    Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті

    Волинська трагедія. Замість взаємного вибачення – односторонні звинувачення

    Взаємні гучні звинувачення в гріхах минулої війни можуть завадити почути інше: наростання шуму гармат на східному кордоні України 

    Ярослав Бабич

    Смерть Бабича, МВС і «Азов». Підводні камені справи

    Одне із запитань: чому збрехав речник поліції Київської області Микола Жукович? 

    ВИБРАНЕ ВІДЕО

    «Є наші пісні про нас. Але хто їх чує?» – Сашко Положинський  

     

    Красногорівка: поранених цивільних за тиждень більше, ніж за минулий рік 

     

    Поблизу Чернігова стріляли з «Градів», танків і артилерії – тривають масштабні навчання 

    Ситуація в зоні бойових дій

    Ситуація в зоні бойових дій на Донбасі 27 червня

    Ситуація в зоні бойових дій на Донбасі 27 червня

    Хронологія
    В інших ЗМІ
    В інших ЗМІ