Доступність посилання

ТОП новини

Професія – обмін полоненими. Грамоти від «ДНР» та «ЛНР»


В Україні створено Гуманітарний центр звільнення заручників, який займатиметься обміном та звільненням полонених на Донбасі. Рішення про його створення було ухвалене після серії обмінів, що відбулися за посередництва київської громадської організації «Офіцерський корпус».

Одна з найпомітніших операцій організації була проведена наприкінці липня. Тоді 40-річну журналістку прокремлівського мережевого телеканалу ANNA-News і близьку подругу Олександра Бородая та Ігоря Гіркіна, лідерів угруповання «ДНР», Ольгу Кулигіну, затриману на одному з прикордонних переходів при спробі ввезти в Україну велику суму грошей, обміняли на 17 українських офіцерів і цивільних осіб, що перебували в полоні в Ігоря Безлера, який контролює Горлівку.

Володимир Рубан, який координував цей обмін, розповів, що його організація виступає у ролі посередника, оскільки має можливість вести переговори з представниками угруповань «ЛНР» і «ДНР», яке визнане в Україні терористичним, а також з іншими польовими командирами, які діють у регіоні. Всього, за підрахунками нещодавно створеної організації, у полоні сепаратистів перебуває до 800 осіб.

Те, що в Україні обмінюють полонених, – свідоцтво того, що збройний конфлікт виходить за межі визначення, яке йому дає українське законодавство: антитерористична операція. Це опосередковано підтверджує і Міжнародний комітет Червоного Хреста. За словами його представника в Москві Вікторії Зотикової, незважаючи на те що організація не займається кваліфікацією конфлікту і не називає те, що відбувається на сході України війною, Червоний Хрест закликав поважати там міжнародне право щодо цивільного населення, поранених і полонених.

Володимир Рубан
Володимир Рубан

Володимир Рубан, який вже кілька місяців обмінює полонених на Донбасі, називає те, що відбувається на сході України війною.

– На цій війні вже став традиційним, хоча це негарне в даному випадку слово, викуп заручників. Сторона Луганської та Донецької «народних республік»

Заручників захоплюють і з метою викупу. Як правило, в таких випадках мова йде про бізнесменів, і суми варіюються до нечуваних 50-100 тисяч і вище

бере кого-небудь у полон і пропонує родичам звільнення за гроші: від 5 до 20 тисяч доларів. Заручників захоплюють і з метою викупу. Як правило, в таких випадках мова йде про бізнесменів, і суми варіюються до нечуваних 50-100 тисяч і вище, до одного мільйона.

– Досить багато заручників – це або офіцери української армії, або військовослужбовці. За них теж вимагають викуп?

– У деяких випадках вимагають. Бойові дії – це не просто міліцейська або поліцейська операція зі звільнення когось. Тут фронт. Утримуються цілі міста. Є люди з автоматами як з одного, так і з іншого боку. Відповідно, з обох боків гинуть, стають пораненими і потрапляють у полон.

– Ви почали свою діяльність з того, що звільнили свого друга. Чому Ви вирішили продовжувати переговори з обміну інших полонених і затриманих?

Якщо мені треба, то телефоную до ФСБ, СБУ

– Скажу чесно, я не планував займатися цією діяльністю. Це був офіцер нашої організації «Офіцерський корпус», а, як керівник організації, я просто був зобов’язаний брати участь у його звільненні. Держава на той момент розгубилася і не знала, як діяти, обмежувалася бюрократичними відписками: так, ми займаємося, так, ми ведемо переговори, не заважай. А у мене був постійний контакт із представниками «ДНР», і я розумів, що ніхто не веде переговорів. Тоді мені довелося плюнути на державу, зібрати офіцерів, вирушити у Донецьк і безпосередньо там вступити в переговори. У мене, звичайно, не було пропозицій з обміну. Я не знав і не уявляв, як це буде відбуватися. Але я знав, що для того, щоб його врятувати, необхідно почати про нього розмовляти. Це була головна мета. Ми за власні гроші приїхали в Донецьк, домовилися про те, що нам забезпечать якусь безпеку. Про мене навели довідки. А потім звільнили (радника Ради національної безпеки України) Миколу Якубовича і ще чотирьох тяжкопоранених. Я ж через два дні виконав свою обіцянку і привіз у Донецьк одного з лідерів «Оплоту» Леоніда Баранова, якого відпустили із залу суду. А далі зверталися друзі, зверталися з обох сторін, із Луганська, з Донецька. Сторона «Новоросії» не хотіла ні з ким іншим мати справи, оскільки побачила, що я реально вирішую питання. Якщо мені треба, то телефоную до ФСБ, СБУ.

– Такі зв’язки у Вас із часів служби в армії?

Я закінчив Чернігівське льотне військове училище винищувачів. У розвідці з 1987 року

– Я закінчив Чернігівське льотне військове училище винищувачів. У розвідці з 1987 року. У нашій організації багато розвідників, представників Служби безпеки України, МВС, армії. Але таких, як я, дуже багато. Практично у кожного офіцера є контакти, є друзі в Росії, у країнах пострадянського простору. Як правило, ми або вчилися в одних військових училищах, або разом служили, або виконували спільні бойові завдання ще в СРСР. Ми вже не хлопчики. Тому й контакти залишилися. Ми не воюємо зі своїми друзями. Ми не передаємо розвідданих. Ми займаємося порятунком життів. І якщо для цього потрібно якась допомога, ми її просимо і знаходимо її.

– В умовах війни ви все-таки стоїте по різні боки умовного фронту.

Мене називали зрадником з обох боків. Ми дотримуємося нейтральності, миротворчості. Переходимо лінію фронту, ризикуємо отримати кулі з обох сторін

– Так, мене називали зрадником з обох боків: і українська сторона, оскільки я спілкуюся з протилежною стороною, і з протилежного боку мене обізвали зрадником, оскільки теж не зрозуміли, кого я захищаю. Люди на війні вимагають однобокого бачення. Або ворог, або друг. Ми ж дотримуємося нейтральності, миротворчості. Тому у нас статус поза, якщо так можна сказати, війною. Ми на війні, ми переходимо лінію фронту, ми ризикуємо отримати кулі з обох сторін. Так уже було: і стріляли, і в полон потрапляли, і через мінні поля проходили.

Знаємо, як діяти правильно, що можна обіцяти, а що не можна

Але ми досвідчені і, як ветерани, знаємо, як діяти правильно, що можна обіцяти, а що не можна. Ми не даємо обіцянок від імені уряду, української армії, не даємо гарантій з приводу дій, наприклад, «Луганської народної республіки». Ми свого часу воювали і зараз дотримуємося миротворчого статусу. Логотип у нас такий же, як в ООН, – біло-блакитний.

– Ви сказали, що потрапляли в полон. З переговірниками таке теж трапляється?

Привели на третій поверх, поставили на коліна, приставили ножі до горла і пістолети. Трошки пом’яли нас

– Це сталося під час першої операції зі звільнення полонених. Ми домоглися звільнення заручників, і нам потрібно було їхати в Київ, щоб домовитися про передачу з українською стороною. Ми зі ще одним офіцером купили квитки на поїзд Донецьк-Київ. На вокзалі наші паспорти помітили. І коли через чотири години поїзд від’їжджав, до нього увійшли люди з автоматами і нас викрали: надягли мішки на голови і відвезли в обласну адміністрацію міста Донецька. Привели на третій поверх, поставили на коліна, приставили ножі до горла і пістолети. Трошки пом’яли нас, але терпимо. З’ясовували, хто ми і звідки.

– Вас відпустили того ж дня і не тримали в підвалі, як деяких інших заручників?

– Так, у підвалі нас не тримали. Почали з’ясовувати, і ми попросили звернутися до того загону, до якого ми приїжджали і який забезпечував нашу безпеку. І згодом почалося з’ясування між цими загонами. Зрештою нас привезли назад на вокзал. Але нам довелося переночувати в Донецьку. Це було 8 травня. А на наступний день, 9 травня, посольство Німеччини звернулося з проханням допомогти евакуювати зі Слов’янська сім’ю німців.

– Кажуть, у Вас є охоронні грамоти від Андрія Пургіна з «ДНР» і Валерія Болотова з «ЛНР». Як Ви їх отримали?

Всім командирам бойових загонів з обох сторін рекомендовано допомагати і сприяти моєму пересуванню

– У мене є підтвердження від української влади і, згідно з ними, я можу представляти Україну на переговорах. Точно такий документ мені вручили в Донецькій і Луганській областях. Із цими грамотами я можу супроводжувати колони, можу пересуватися по території України і конкретно в зоні бойових дій. І всім командирам бойових загонів з обох сторін рекомендовано допомагати і сприяти моєму пересуванню.

– За яких обставин Ви такі грамоти отримали? Для цього була потрібна якась перевірка?

– Мене перевіряли давно, ще в перші дні. А отримав я їх півтора місяця тому. До цього ми їздили без них.

– У чому ця перевірка полягала?

Перевіряла ФСБ, напевно. Але я і наші офіцери до того часу встигли довести справою, як ми діємо

– Перевіряла ФСБ, напевно, по своїх каналах. Але я і наші офіцери до того часу встигли довести справою, як ми діємо.

– Як Ви познайомилися з контролюючим Горлівку Ігорем Безлером? Завдяки цьому знайомству були звільнені 17 заручників. Як проходив процес переговорів?

Три рази їздив до нього на таксі у вечірній час і, на жаль, тільки отримував інформацію від Безлера, він мене вивчав

– Спочатку було кілька нескладних телефонних розмов. І коли перший обмін з Ольгою Кулигіною зайшов у глухий кут, українська сторона три дні не піднімала слухавку, коли дзвонив Безлер, і не розмовляла з ним. У нього, напевно, не залишалося інших варіантів, і він через свого помічника запросив мене до себе. Я три рази їздив до нього на таксі у вечірній час і, на жаль, тільки отримував інформацію від Безлера, він мене вивчав. Інформацію я мав передати по своїх каналах тим, хто займався обміном та звільненням Кулигіної. Але вони, на жаль, невдало з цим впоралися, і їх відсторонили від обміну.

Безлер запросив мене, показав живих «розстріляних», але взяв з мене слово офіцера, що я нікому не скажу, що вони живі

До цього часу я вже напрацював деякий досвід, і мене поставили переговірником до Безлера. Потім він мені показав відео розстрілу (двох українських офіцерів), і я був змушений за короткий час повідомити про це СБУ і отримати інформацію щодо подальших дій. Це було в 21:00, а в 23:45 я повинен був подзвонити Безлеру. Я не зміг нікому додзвонитися. І в 23:45 я зателефонував йому і повідомив, що не можу виконати його вимогу, навіть передати інформацію, але я буду далі продовжувати телефонувати до ранку. Просив його не розстрілювати, почекати і не розстрілювати офіцерів (Безлер обіцяв розстріляти вісьмох). О 12:00 він повинен був почати розстрілювати інших. За його словами. Так ось все це почалося. Потім Безлер запросив мене, показав живих «розстріляних», але взяв з мене слово офіцера, що я нікому не скажу, що вони живі. Тому у мене вийшла потрійна залежність. Я не міг дружинам «розстріляних» сказати правду, що їхні чоловіки живі. А спілкуватися з дружинами доводилося. Вони дзвонили. Це тяжке психологічне навантаження. Але потім через деякий час Безлер не витримав і сам оголосив їх живими. А далі ми продовжували. Я був зацікавлений витягнути офіцерів. Коли їх було п’ять чоловік, українська сторона дала добро на обмін, але я пропонував збільшити це число. Спочатку до 15, а потім до 17. Потім була операція з визволення.

(Відезапис імітації Безлером «розстрілу» двох офіцерів)

– В одному з інтерв’ю Ви говорили, що на Донбасі «воюють реальні професіонали, і з наскоку їх не візьмеш». Що Ви мали на увазі під словом «професіонали»?

– Під словом «професіонали» я маю на увазі те, що з того боку керівники бойових загонів з гідною підготовкою і достатніми бойовими навичками. У військовому мистецтві вони досить вільні. Тому необхідно війну називати війною. Її не можна називати спеціальною антитерористичною операцією. Це війна, і діяти треба за військовими правилами. На тій стороні не просто бандит, на тій стороні шахтар, який взяв рушницю або автомат, а зараз уже професійні військові громадяни України та Росії, які вдосконалюють свої навички. Для того, щоб перемагати, для того, щоб не програвати, противника треба поважати.

– Вам не здається, що чим більше ви обмінюєте людей, тим більше у сепаратистів з’являється бажання брати полонених з надією обміняти їх на своїх затриманих прибічників?

– Ми обговорювали ці питання з сепаратистами, з луганською і донецькою стороною. Ми їм кажемо, що не будемо забирати всіх підряд, кого вони беруть у полон. Тому спочатку ми домовилися, що до полонених ми будемо ставитися не як до товару, а будемо ставитися до них, як під час військового часу. Ми не забираємо всіх полонених. Ми не забираємо випадкових людей, яких нам підсовують. Ми про це спочатку домовилися. Я зі свого боку також перевіряю людей.

– В результаті обміну на волі опиняються люди, які за українськими законами повинні постати перед судом. І їх відпускають із СІЗО, щоб обміняти на офіцерів української армії. Леонід Баранов, один із керівників у справах військовополонених та біженців «ДНР», був у в’язниці, і потім його випустили, щоб відбувся обмін.

– У нас немає такого поняття, як обмін військовополоненими. Ми робимо все, що можемо. Що має бути на першому місці: недосконалість закону чи врятоване життя? Врятоване життя. Тому я уникаю коментувати недосконалість закону.

Створений Володимиром Рубаном Центр зі звільнення заручників збирається координувати роботу з міжнародними організаціями – ОБСЄ, ООН і Міжнародним комітетом Червоного хреста. А також, окрім основної діяльності, планує супроводжувати доставку гуманітарних вантажів і медикаментів у зону бойових дій.

(Передрук із сайту Російської редакції Радіо Свобода)

Для звільнення заручників важливе кожне слово – переговірник Рубан

  • Зображення 16x9

    Олександра Вагнер

    Редактор інформаційної служби Російської редакції Радіо Свобода, кореспондентка в Чеській Республіці. Із Російською редакцією Радіо Свобода співпрацюю з 2006 року. Народилася в Києві в 1979 році, закінчила магістратуру київського Інституту журналістики. Вчила англійську мову в City College Brighton and Hove (Велика Британія). Працювала в українських газетах, публікувалася в аналітичному тижневику «Дзеркало тижня» (Київ) і декількох європейських виданнях. Була співробітником служби іномовлення чеського радіо – «Радіо Прага».

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG