У лічені місяці жителі колишньої Югославії не лише дізнавалися про своє етнічне походження, але і вчилися ненавидіти людей іншої національності чи релігії так сильно, що подолати цю ненависть не вдається і по 20 роках після війни. Про те, чому, і як це відбувалося, а також про те, чому ця ненависть, на відміну від нинішньої України, там була обопільною, ми говоримо з директором Балканської редакції Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа Ґорданою Кнежевич, яка в часи війни у Боснії була редактором щоденної газети Oslobodenje в Сараєві, котра зуміла не лише виходити в умовах війни, але і залишитися єдиним незалежним голосом в Сараєві.
– Ми зараз спостерігаємо на сході України, в районах, що контролюються проросійськими сепаратистами, що першими переслідувань зазнають проукраїнські активісти, яких викрадають, вбивають, загрожують їхнім родинам. Потерпають від переслідувань українські священики, вчителі та директори тих нечисленних шкіл, де велося навчання українською мовою. Чи Вам це нагадує події 20-літньої давності, коли дійшло до великих етнічних конфліктів на тлі розпаду Югославії?
– Події, про які я зараз читаю, які відбуваються на сході України, в Криму, повертають мене в часі до тих подій, які, як мені здавалося, я вже встигла забути за 20 років. Це було особливо помітно в Боснії, де я працювала, і де було настільки багатокультурне середовище, що я навіть не знала і ніколи не цікавилася національністю своїх друзів і колег, із початком війни раптом це стало важливо.
Доходило до того, що коли ми видавали свою газету двома абетками, латиницею та кирилицею, то люди могли зустріти нас на вулиці і вичитувати за те, що ми продовжуємо використовувати кирилицю, адже це була абетка ворога, сербів. Мова, чи навіть вимова ставали об’єктом ненависті.
Один з боснійських командирів був етнічний серб, який воював на боці мусульман
Я пригадую, як один з боснійських командирів був етнічний серб, який воював на боці мусульман. Був навіть випадок, коли він врятував життя президента Ізетбеговича, якому він допоміг вибратися з броньованої машини, коли на нього напали серби, він тоді сказав: «Пане президенте, проходьте сюди». А інший боснійський солдат тоді на нього закричав: «Я не хочу, щоб мій командир говорив цією жахливою мовою!». Тобто тут навіть не про мову, а про акцент йшлося! Це командир, до речі, залишився вірний Боснії, і зараз очолює недержавну організацію, яка опікується дітьми-сиротами, які втратили своїх батьків під час війни.
– Цікаво, що в Україні нічого подібного з українського боку не спостерігається. Соціологи говорять, що більшість українців і далі добре ставляться до росіян, а український президент, виступаючи перед солдатами напередодні Дня Незалежності, говорив з ними російською мовою, бо серед українських солдат, що воюють на сході багато російськомовних людей. Чому, на Вашу думку, ця ненависть в Україні не стає двосторонньою?
Особливо жахливу роль зіграло телебачення, яке було фабрикою з виробництва ненависті
– У нашому випадку медіа зіграли роль розповсюджувача ненависті. Сербські медіа перетворювали мусульман на прислужників диявола, кожен з них, від малого до старого, був представлений небезпечним терористом. Особливо жахливу роль зіграло телебачення, яке було фабрикою з виробництва ненависті. Не кращим було і хорватське телебачення. Якби ви дивилися це телебачення з дня у день, ви б уже шукали серба, щоб його вбити. Настільки страшною і тотальною була ця пропаганда і з другого боку також. Таким був вплив пропаганди.
– Багато людей зараз в Україні, з тих, що не відчувають ненависті до росіян, чи до своїх співвітчизників, що нині стали під прапори цієї країни на сході України, задаються питанням про те, як жити далі в одній державі? Скільки часу і зусиль буде потрібно до загоєння цих ран?
У нашому випадку, в Югославії, люди, які найбільше постраждали від війни є серед тих, хто найбільше говорять про примирення
– Потрібно буде багато зусиль з боку нормальних засобів масової інформації, зусиль чесних, етичних і професійних журналістів, для того, щоб показати правду і факти. Навіть просто для того, щоб очистити атмосферу. Потрібні зусилля недержавних організацій, які проводять громадські заходи, знімають фільми, роблять театральні постановки для того, щоб загоїти рани війни.
У нашому випадку, в Югославії, люди, які найбільше постраждали від війни є серед тих, хто найбільше говорять про примирення. А ті, кому пощастило, і війна їх не торкнулася, говорять про війну найбільше. Потрібно бути дуже уважним і розважливим в цій ситуації, і не давати політикам знову роз’ятрювати рани, не давати політичним групам, які мають свої інтереси, використовувати трагедії інших людей.
