Доступність посилання

ТОП новини

Постмайданна Україна: олігарху – можна, а громадському активісту – зась?


Олесь Городецький

(Рубрика «Точка зору»)

Кажуть, ми тепер живемо по-новому? Кажуть, так, як колись, уже не буде ніколи? Кажуть, Майдан змінив країну? На жаль, це тільки кажуть. Останній тиждень мав можливість переконатися в цьому особисто. Але про все по порядку.

14 вересня 2014 року, партія «Народний фронт» запропонувала мені, як безпартійному громадському діячеві, балотуватися до Верховної Ради за її списком. Зваживши всі «за» і «проти», я подякував за довіру і погодився. Якщо хочеш змінити країну, потрібно йти у владу. Та й команда цікава і перспективна, багато друзів і знайомих по політичній чи громадській діяльності, авторитетних людей, котрі зарекомендували себе з найкращої сторони. Важливим був також й інший аспект: вперше в історії українська політична партія включила до списку представника мігрантського середовища, котре нараховує багатомільйонну громаду громадян України за кордоном, забуту нашою владою зі своїми потребами й проблемами. З іншого боку, останні роки більше буваю в Україні, ніж за кордоном, сім’я живе в Україні, скромна власність – в Україні, тому не повинно було бути ніяких проблем і з цього огляду.

18 вересня мої документи були подані до ЦВК. А вже 23 вересня – грім серед ясного неба: ЦВК приймає постанову №1084 «Про відмову в реєстрації кандидата у народні депутати Городецького О.Є.». Основна причина відмови: згідно з листом Держприкордонслужби, у 2011 році Городецький перебував на території України менше ніж 183 дні.

Трактування поняття «проживання на території України», напевно, одне з найбільш мінливих та неоднозначних в українській юридичній практиці. В Україні нема прецедентного права, але є зате право «вибраних». Для прикладу можна взяти ухвалу ВАСУ від 21. 08. 2012 року №А/9991/35/12 у справі реєстрації в кандидати у депутати футболіста Андрія Шевченка та справу про відмову в реєстрації Миколи Мельниченка, яка була оскаржена в Європейському суді з прав людини (рішення від 19 жовтня 2004 року, заява №17707/02).

З огляду на те, що у мене були незаперечні докази мого проживання в Україні упродовж останніх 5 років: відрядження з вересня 2010 року по серпень 2011 року, місце перебування в Україні центру життєвих інтересів (проживання сім’ї та наявність нерухомості) та враховуючи попередні рішення українських судів, партія «Народний фронт» ухвалила рішення про оскарження постанови ЦВК в судових інстанціях.

29 вересня Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів Борисюк Л.П., Кобаля М.І., Собківа Я. М. розглянув у відкритому засіданні наш адміністративний позов, де не взяв до уваги юридичної аргументації позивача, критично оцінив надані докази і, повторивши аргументи ЦВК, відмовив у задоволенні позову. Що ж, очевидно незадоволені таким «довільним» вердиктом, вирішуємо разом із юристами «Народного фронту» робити касацію в останню судову інстанцію – ВАС України. Виходячи з приміщення суду дізнаємося, що громадські активісти та кандидати в народні депутати С. Лещенко, М. Наєм та С. Заліщук подали адмінпозов про визнання протиправною та скасування постанови ЦВК №1093 в частині реєстрації кандидатом в народні депутати Хорошковського В.І.

А Хорошковському можна

Виявляється, що в то самий день, коли ЦВК, керуючись нормами «чинного законодавства», відмовила мені в реєстрації з огляду на лист ДПСУ про моє перебування на території України в 2011 році менше ніж 183 дні, ця ж сама ЦВК, керуючись тими самими нормами «чинного законодавства», зареєструвала кандидатом в депутати члена команди «реформаторів» Януковича, олігарха Хорошковського!!! Питання очевидні. Лист ДПСУ щодо перетину кордону громадянином Хорошковським у 2012-2014 роках не надавався в ЦВК? Чи прикордонники просто не фіксували переміщень колишнього головного митника та СБУшника? Якщо фіксували і надали відповідну інформацію, то ЦВК була зобов’язана ухвалити однакові рішення у цих двох справах. Але ж ні, бо перед законом у нас усі рівні, але дехто рівніший! У новій Україні продовжує діяти принцип древнього Риму: друзям – усе, ворогам – закон.

Моя згода балотуватися до Верховної Ради не продиктована бажанням стати депутатом, а можливістю використати цю посаду з метою реформування моєї країни. Одним із важливих етапів такого реформування є очищення парламенту від олігархів та одіозних осіб. Якщо ціною цього очищення має стати моя неучасть у виборах, я прийму це рішення з почуттям виконаного обов’язку і продовжуватиму займатися громадською роботою. Але дії ЦВК у двох згаданих випадках та суду першої інстанції в моїй справі дають підстави вважати, що «олігархічне право» в Україні ніхто не відмінив і рішення продовжують прийматися залежно від прізвищ та перебування в «системі». І це допустити неможливо! Лакмусовим папірцем у цьому питанні стануть майбутні рішення ВАСУ в цих двох справах. Що ж, чекати довелося зовсім мало.

Очікуючи вчора на рішення суду, я став свідком акції, яку проводило ВО «Свобода» за скасування незаконної реєстрації кандидатом у депутати відомого «покращувальника» Пилипишина. Активісти привезли під приміщення суду сміттєвий бак «для люстрації». Думка, котра звучала у багатьох виступах про те, що там, де не діє сила права, починає діяти право сили є дуже актуальною в теперішній Україні. Дуже б хотілося, щоб Україна все ж таки стала правовою державою.

Олесь Городецький – громадський активіст, координатор Оргкомітету Євромайдан Рим

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG