(Рубрика «Точка зору»)
Із наближенням дня парламентських виборів лідери політичних сил, тим чи іншим способом причетних до Майдану, і кандидати в депутати від цих сил стають усе активнішими та самовпевненішими – мовляв, ми переможемо та забезпечимо демократичний і європейський розвиток України. Мовляв, завдяки голосуванню відбудеться люстрація (Петро Порошенко: «Вибори – найкраща форма люстрації»), новий склад Верховної Ради активно працюватиме задля втілення програми президентських реформ, а колишні регіонали і Ко гратимуть роль лояльної опозиції, що продемонструє Європі й Америці демократизм чинної влади. Якщо і не всі, то більшість «сил Майдану» загалом поділяє цю позицію.
А водночас варто поглянути на рекламу Опозиційного блоку, щоб зрозуміти – не все так просто. Адже ця виборча реклама доводить, що ніякою «лояльною опозицією» команда, сформована з олігархів, захисників Леніна, корупціонерів та кремлівської агентури ніколи не стане: «Власть угрожает жизни простых граждан Украины! Восстановим! Защитим!». Ідеться про сили реваншу, які не приховують своєї мети: відновлення в країні кримінально-тоталітарної диктатури. Ну, а методи політичної дії – традиційні: підкуп продовольчими пайками та грошима «простих громадян», себто виборців, дезінформація та залякування населення, «антифашизм» під сталінськими гаслами тощо.
«Партії Майдану» воюватимуть одна проти одної?
Інакше кажучи, сили реваншу налаштовані вельми серйозно, їх фінансують та входять до числа кандидатів від них персонажі з мільярдними статками; головну ставку ці сили роблять на мажоритарні округи – там значно легше «зачарувати» виборців, як обіцянками-цяцянками, так і «подарунками» від кандидатів та «благодійних фондів», не шкодуючи при цьому ресурсів і на подолання п’ятивідсоткового бар’єру у загальнонаціональному окрузі.
Тим часом, видається, провідні політичні сили, пов’язані з Майданом, ведуть у цих округах дуже ризиковану, якщо не сказати більше, гру. Точніше, ігри – бо тактика і стратегія у них відчутно різна. Скажімо, «Громадянська позиція» висунула лише 10 кандидатів-мажоритарників, умотивовано зробивши ставку на список у загальнонаціональному окрузі. «Свобода» має своїх кандидатів у 46 округах. Натомість «Народний фронт» висунув своїх кандидатів у переважній більшості мажоритарних округів, «Батьківщина», Блок Петра Порошенка і Радикальна партія вчинили так само (загалом вибори проводяться у 213 з номінально існуючих 225 виборчих округів). При цьому узгодження кандидатів здійснили тільки Блок Петра Порошенка та «Свобода». «Громадянська позиція», ймовірно, також де-факто не стане конкурентом іншим політичним силам у мажоритарних округах. Це означає, що електорат, який не хоче повернення до старого і налаштований проти регіоналів, комуністів і проросійських олігархів, виявиться «розмазаним» між трьома-чотирма, а то і п’ятьма (адже у 19 округах висуванці «Свободи» і Блоку Порошенка перетинаються) кандидатами. Відтак опоненти Майдану зможуть виграти вибори в мажоритарному окрузі, набравши 22-25% голосів.
На додачу, експерти вважають, що між Блоком Петра Порошенка та низкою чинних депутатів і політиків (регіоналів та пов’язаних з ними) існують певні домовленості. Адже не мають опонентів з боку президентської партії Олесь Довгий, Оксана Калетник, Володимир Литвин, Віталій Хомутиннік, Олександр Фельдман, Олександр Герега та деякі інші, менш відомі, але не менш цікаві персонажі. Ці та інші схожі факти дають підстави журналістам стверджувати: «Блок Порошенка «подарував» мажоритарні округи Балозі, Литвину і Довгому».
За таких обставин різко зростають можливості проходження до Верховної Ради значного числа «самовисуванців», які до лютого-березня були членами Партії регіонів та КПУ. Адже аж у 62 округах балотуються кандидати, які у 2012 році перемогли там і здобули депутатство внаслідок висунення й підтримки з боку Партії регіонів. Реально ж колишніх і нинішніх регіоналів (утім, чи бувають вони колишніми?) іде до Ради не менше, ніж 180-200. До цього слід додати кілька десятків (скільки точно – невідомо) кандидатів, які напряму представляють кремлівські інтереси в Україні і мають внаслідок цього дуже непогані фінансові та організаційні ресурси.
Виправити ті помилки, які ще можна виправити
Головним лихом, як на мене, сьогодні є переконаність президента і його оточення, що вони вже виграли парламентські вибори. Блок Порошенка уже бачить себе в ролі «партії влади», причому якщо не одноосібної, то в коаліції лише з одним-двома «молодшими партнерами». Тому можна віддати десяток округів на відкуп «потрібним людям», тому можна погратися в «люстрацію через голосування» та у «толерантність до опозиції». Так, дані опитувань засвідчують беззаперечне лідерство Блоку – скажімо, центр «Соціальний моніторинг» дає йому майже 40%. Але ж це серед тих, хто прийде на вибори і хто визначився з тим, за кого саме голосуватиме. А якщо ситуація у країні різко зміниться? Масштабні теракти, криваві провокації, прихід сильних холодів, коли ще не ввімкнене опалення, – форс-мажорних ситуацій може бути чимало. І тоді рейтинг партії, яка однозначно асоціюється з чинною владою, може впасти чи не наполовину.
Згадаймо теракти, вчинені ісламістами в Мадриді 11 березня 2004 року, коли загинуло майже 200 людей і було поранено понад 2000: вони сталися за три дні до парламентських виборів і принесли перемогу тодішнім аутсайдерам – соціалістам, що прагнули припинити участь країни у боротьбі з міжнародним тероризмом. От і зараз: 63% опитаних «Соціальним моніторингом» за те, щоб зберегти перемир’я на Донбасі за будь-яку ціну. Такі настрої, до речі, останні півтора місяці активно культивують сам президент і його команда. Скажімо, представляючи Олександра Кіхтенка як нового голову Донецької обласної держадміністрації, Петро Порошенко наголосив: ««Мир і порядок – це те завдання, яке я ставлю перед новим губернатором, генералом Кіхтенком». А як же територіальна цілісність України? Невже вона відійшла на другий план? Так чи інакше, пацифістські настрої більшості українців – це вибухівка, підкладена під парламентські вибори не в останню чергу руками президентської команди та її радників.
Я вже не кажу про те, що якби у другій половині 1940-х у Норвегії до виборів була допущена колабораціоністська «Національна єдність», у Франції – така сама Французька народна партія, а у Західній Німеччині – НСДАП, то зараз Європа була би зовсім іншою, не демократичною і не економічно успішною. Ба більше: не випадково у звільненій від нацизму Західній Європі після 1945 року парламентські вибори проходили за списками партій, без «незалежних» кандидатів, оскільки останніми були б передусім прихильники Гітлера. Тож «люстрація через вибори» – вкрай невдала і неконструктивна ідея, особливо за умов російської агресії та підтримки ззовні антиукраїнських сил і дій.
Утім, ще існує – принаймні, теоретично – можливість убезпечити Україну від фактичного реваншу антиєвропейських неототалітарних сил. Для цього слід визначити єдиних кандидатів у мажоритарних округах від усіх «притомних» політичних сил Майдану. Тоді такі кандидати – у протистоянні з силами реваншу – матимуть гарні шанси навіть у частині округів Донеччини та Луганщини. До цього закликає, скажімо, Юлія Тимошенко («Єдиний кандидат від всіх демократичних сил – це прекрасний хід і я готова як лідер партії, в тому числі, об’єднавшись із усіма демократичними силами, підтримати це»). Але чи не є ця заява тільки передвиборчою риторикою? Так само, як й аналогічні заяви лідерів «Свободи», «Громадянської позиції» та «Народного фронту»?
Так чи інакше, регіонали й іже з ними, ясна річ, не візьмуть більшість, але здатні за певних обставин завоювати не менше ніж 150-160 місць у Раді. А це значить, що на боці президента та більш-менш прогресивних сил не буде конституційної більшості парламенту, а ціла низка комітетів опиниться в руках агентури Кремля. І що урядову більшість доведеться створювати з усіх, хто не буде регіоналами чи комуністами. Чи, може, хтось з президентського оточення якраз і мріє створити новий уряд без «партій Майдану», спільно зі спішно перефарбованою частиною регіоналів?
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
