(Рубрика «Точка зору»)
Все, що відбувається в 2014-му в Україні – це історія не про гроші і не про ресурси. Це історія про мрію. Ту саму, яку в України двічі вкрали.
Володимир Путін може скільки завгодно називати Україну братською країною і закликати її не забувати спільну боротьбу з фашизмом. Незрозуміло лише те, на яку аудиторію він розраховує в цей момент. Тому що для самої України Росія сприймається як країна, яка двічі вкрала у неї мрію.
Вперше це сталося наприкінці зими. Коли Майдан, в успіх якого вірили скоріше всупереч, зміг зламати здавалося б залізобетонного Януковича. Того самого, який зосередив у своїх руках заводи-газети-пароплави, який тримав під контролем армію-міліцію-спецслужби. Це була класична історія про Давида і Голіафа, до неможливості кінематографічна у своєму виконанні.
Але відразу після втечі «гаранта», коли здавалося, що «світле майбутнє» практично незворотне і невідворотне, – в Криму висадилися російські солдати. Все одно, як у голлівудському кіно, коли перед титрами режисер дає недвозначний натяк на неминучість сиквела. Українська мрія – з уже сформованим пантеоном героїв у вигляді «Небесної сотні» і власного героїчного концепту про перемогу вулиці над глитаєм – виявилася вкраденою.
Всі наступні місяці країна тільки тим і займалася, що адаптувалася до нової загрози. Ріс волонтерський рух, армія заново вчилася воювати, люди звикали розрізняти калібри і роди військ. Збройні сили повільно просувалися вперед, вибиваючи квадратні метри території і звільняючи населені пункти. Армійські частини створювали коридори, що перекривають кордон, – і утримували їх, незважаючи на обстріли з «Градів». І в той момент, коли перемога була на відстані витягнутої руки, Росія знову втрутилася в конфлікт. Як підсумок, сталися Іловайськ, котел для українських військових, і масові втрати. Вдруге вже майже завойована перемога виявилася втраченою.
Позбавлення від ілюзій
Але всякий раз, коли Кремль вносив корективи в українську мрію, він вигравав тактично – і програвав стратегічно. Тому що будь-яке позбавлення від ілюзій України озлобляло і мобілізовувало. Більше того – саме завдяки діям Москви Україна знайшла відповіді на дуже багато питань, які в минулі роки їй були байдужі.
Відтепер тут навряд чи будуть популярні принти з Че Геварою – хоча б тому, що він онтологічно мало чим відрізняється від Ігоря Стрєлкова. І в тому, і в іншому випадку йдеться про експорт мрії: просто один займався її насадженням в Конго і Болівії, а другий – у Донецьку та Луганську. Солідарність з одним означає підтримку іншого. А тому Україні належить відвикати від звичної картинки з людиною в береті.
Так само як Україна визначилася і в тому, кого вона підтримує в ізраїльсько-палестинському конфлікті. Хоча б тому, що сама Україна відчуває себе таким собі Ізраїлем Східної Європи – зі своїм власним «Хамасом» і сусіднім Єгиптом, який цей самий «Хамас» всіляко підтримує. Точно так само, як Тель-Авів всякий раз конфліктує з європейськими лівими, які співчувають «приниженим і ображеним» палестинцям, точно так само і офіційний Київ скептично дивиться на відсторонено-наглядову позицію колективного «ОБСЄ» при визначенні майбутнього «ДНР» і «ЛНР».
Ще рік тому перенесення Дня захисника вітчизни із 23 лютого на 14 жовтня (день Покрови Богородиці та день створення УПА) – був би неможливий в Україні. Це викликало б запеклі дискусії, політичні спекуляції і ледь чи не вимоги референдуму. Сьогодні ж ця новина проходить практично непоміченою в українських стрічках, і гіпетрофовано роздутою – в російських.
А все тому, що Кремль сам позбавив Україну того розмаїття, з якого народжувалася багатовекторність останніх двох десятиліть. Позбавлена Криму і частини Донбасу, країна вперше за 23 роки вибрала собі парламент, в якому неможлива дискусія про те, яке саме місто є столицею України – Київ чи Москва.
Кремль хотів послабити Україну – і в нього це вийшло. Колишня Україна – м'яка і невиразна – завдяки його діям перестала існувати. Тепер у Москви під боком з'явилася зовсім інша держава. Яка до того ж почала позбуватися ілюзій. У звичайному житті цей процес називається дорослішанням.
Павло Казарін – московський оглядач «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал на сайті «Крим.Реалії»
