Європейському союзу був потрібен час для того, щоб розпрощатися з ілюзіями щодо того, що з Росією можна відновити партнерство, що у питанні країн між ЄС і Росією можна знайти точки дотику і дійти розумного компромісу. Цей процес ще триватиме, але він уже незворотній, вважає аналітик Фундації Карнеґі Ульріх Шпек. На його думку, Європейський союз буде посилювати допомогу трьом країнам, які обрали європейський вектор розвитку, залишить в полі зору політики сусідства ті, які поки не поспішають цього робити, і розроблятиме серйозну політику стримування Росії. Запорукою того, що ця політика розвиватиметься саме так, як він вважає, є рішення німецького канцлера Анґели Меркель, яка зайняла сувору позицію щодо Росії. А нашу розмову ми розпочали з запитання про те, чи «Східне партнерство» мало успіх, адже тепер є достатньо голосів у самому Євросоюзі, які говорять, що було помилкою намагатися підтримувати реформи в Україні, Грузії і Молдові і втратити співпрацю з Росією.
– Чи була ця політика успішною? Вона дала реформаторам в Україні, Молдові, Грузії надію на те, що в їхніх країнах є європейське майбутнє. Але її було недостатньо для того, щоб показати Росії, що ЄС буде використовувати весь арсенал заходів для того, щоб захистити цю політику від Росії у випадку конфлікту, що ми зараз і бачимо.
Це була слабка політика Європейського союзу. Бо вона не мала сильної підтримки серед усіх країн-членів ЄС, особливо найпотужнішими країнами. Після того, як цю політику запропонувала Польща і її підтримала Швеція, решта країн її схвалили, але не використали усіх своїх можливостей для того, щоб її підтримати і зробити справді успішною. Ані Меркель, ані Камерон, ані Олланд ніколи серйозно не поговорили з Путіним щодо цього. Вони не попередили його, що якщо Росія буде намагатися підірвати цю політику, чи дестабілізувати ці країни, вона отримає жорсткі економічні санкції. Крім цього, з фінансової точки зору, на цю політику не було виділено достатньо грошей, що також свідчило б про серйозність наміру європейців.
Відверто кажучи, я не думаю, що цей конфлікт можна було попередити, чи тут є про що домовлятися. Бо Росія хоче контролювати Україну, а Україна не хоче, щоб Росія її контролювала. Тому Європа може допомагати, ефективно, чи не дуже, але конфлікт не є навколо східної політики, конфлікт є між Україною і Росією.
– Виглядає так, що в Європі борються дві точки зору: одна говорить, що ми помилились і не потрібно було цієї східної політики, через яку ми втратили можливість повноцінної співпраці з Росією, а інша, і її озвучила днями новий комісар ЄС з питань зовнішньої політики Федеріка Моґеріні, яка сказала, що ЄС має підтримати свою східну політику і показати, що «європейський вибір приносить добрі результати». Яка з цих позицій має більші шанси на успіх?
– Звичайно, в ЄС доходять до якогось компромісу. В деяких країнах ЄС, переважно на сході та півдні, є тенденція говорити, що санкції щодо Росії надто дорого обходяться, ми не хочемо нової Холодної війни, і Росія має свої інтереси у сусідніх країнах, і ми маємо це розуміти. Є думка, і її також озвучила Моґеріні, що потрібно «рестартувати» політику щодо Росії, що нагадує на подібні спроби з боку адміністрації Барака Обами у США після війни у Грузії. Є такі надії, що можна якось все повернути в нормальне русло. Також є цілком зрозуміле бажання мати поруч військовий конфлікт, чи навіть мати необхідність залучатися до нього.
Європа повинна намагатися стримувати Росію санкціями і підтримувати Україну
Але з іншого боку, є сильний підхід, який базується на принципах. І його зараз очолила Анґела Меркель, яку підтримають, звичайно в Польщі, в країнах Балтії та Скандинавії, у Румунії. І на думку цих політиків, Європа не може стояти осторонь цього конфлікту, і тому вона повинна робити дві речі: намагатися стримувати Росію санкціями і підтримувати Україну, намагаючись реформувати і стабілізувати країну.
Меркель вирішила зайняти сувору позицію щодо Росії і допомагати Україні. Не думаю, що це зміниться
Гадаю, що ця боротьба між цими двома підходами триватиме щонайменше до березня, коли буде знову розглядатися питання санкцій. Але, на мою думку, нинішня політика, а її втілює останній підхід, триватиме. Бо повернення до того, щоб було, вже неможливо. І тому, що Німеччина вже визначилася зі своєю позицією. Анґела Меркель вирішила зайняти сувору позицію щодо Росії і допомагати Україні. Не думаю, що це зміниться.
– Зміни в політиці «Східного партнерства» відбуваються вже зараз, незважаючи навіть від бажання Європейського союзу. На яких принципах ця політика буде «перезаснована» тепер?
– Є кілька пропозицій з цього приводу. Наукові центри пропонують звертати більшу увагу на недержавний сектор, громадянське суспільство, не зосереджуватися настільки на контактах з урядами. Далі пропонується індивідуалізувати підхід до різних країн. Бо коли політика «Східного партнерства» була ухвалена в 2008 році, здавалося, що всім шістьом країнам можна зробити однакову пропозицію і сподіватися на однаковий результат.
Вірменія, Білорусь і Азербайджан на прикладі України вже бачать, в якій бік веде інтеграція з Росією
На мою думку, якусь рамкову політику потрібно залишити і намагатися підтримувати співпрацю між цими країнами. Бо, наприклад, зараз ми бачимо, як грузинські фахівці консультують українських щодо реформ. Те саме скоро можна буде сказати і про Молдову. І хоча Вірменія, Білорусь і Азербайджан відмовилися від Угоди про асоціацію, думаю, на прикладі України, вони вже бачать, в якій бік веде інтеграція з Росією. Тому, думаю, через кілька років ці країни будуть дивитися на своє майбутнє інакше. Гадаю, для цих країн важливо мати європейські перспективи. Так, це питання зараз мало хто хоче обговорювати, але їхні перспективи, все ж таки, не можна порівнювати з південними партнерами ЄС, такими, як Туніс чи Сирія.
Я думаю, що важливо, щоб ЄС не втрачав інтерес і залучення у долю країн «Східного партнерства». Але тут у мене якраз є сумніви, бо зараз через кризу в Україні ці країни залишаються на порядку денному. Але чи це так залишиться через кілька років, коли конфлікт вдасться заморозити, я не впевнений. Через свою технічну допомогу, консультування, перепідготовку кадрів, наприклад в секторі громадської безпеки, ЄС може дійсно зробити дуже багато в цій ситуації, в якій опинилася Україна, але для розвитку цієї політики потрібна більша фінансова підтримка.
