Доступність посилання

ТОП новини

Луганськ сьогодні: «Скаржитися заборонено»


Жінка курить біля лікарні. Щастя, Луганська область. Жовтень 2014 року
Жінка курить біля лікарні. Щастя, Луганська область. Жовтень 2014 року

Раніше Луганськ поетично називали «містом фонтанів і троянд». Тепер він став містом похмурих облич

Михайло Васильєв

Раніше Луганськ поетично називали «містом фонтанів і троянд». Тепер він став містом похмурих облич. Сумних, похмурих, виснажених. І дуже втомлених – від майже тотального безгрошів’я, масового безробіття, злиднів і ущербності буття, постійних проблем з електрикою, водою, опаленням, зв’язком. Але найбільше – від втрати надії.

Похмурі обличчя скрізь. На вулицях, у напівпорожніх магазинах, установах, на помітно поріділих ринках. Це своєрідна печатка затяжної дивної війни, «чорна мітка» так званого військового синдрому. Посмішка в Луганську стала рідкістю, як кульбаба взимку. Вона залишилася там, де залишився підірваний світ. У минулому, в пам’яті.

Люди з похмурими обличчями дуже бережливо купують продукти. І похмурі продавщиці з розумінням зважують 50 грамів сиру або ліверної ковбаси, укладають у пакети 2-3 битих яйця, що користуються підвищеним попитом (вони дешевші), зважують навіть одне заморожене куряче крильце. Але категорично відмовляються брати дрібні. Дзвінкі монетки стають предметом запеклих конфліктів і лютих скандалів. У продмазі, що в центрі Луганська, касирка в гніві повідала, що в підвалі накопичилося дрібниці вже на сотні тисяч гривень, але здати її нікуди неможливо. Як і старого зразка 100-гривневі купюри з маленьким портретом Тараса Шевченка, які видали деяким пенсіонерам як допомогу напередодні так званих «виборів в ЛНР». Вони, мовляв, недійсні, «кримські списані», банки їх не приймають. Магазини та приватні торговці, природно, теж.

Пенсіонери незадоволені, обурюються, різні слова говорять, але «поскаржитися» не погрожують. Скаржитися нікуди і нікому. Тільки дивуються – які банки? У Луганську жоден банк не працює. Нещодавно закрилися останні відділення «Ощадбанку», біля банкоматів якого навіть холоди не могли розігнати довгі черги.

Тепер черги у працюючих в місті інтернет-провайдерів. Після того, як наприкінці листопада «Тріолан» абсолютно несподівано і без попередження припинив надання безкоштовних інтернет-послуг, сотні людей стали в чергу на підключення. Черги великі, майстрів і матеріалів мало, комунікації пошкоджені, і екстрене підключення коштує 150 гривень, що може собі зараз дозволити не кожен. Так що й інтернет став для багатьох тимчасово недоступною розкішшю. Закрилося вікно у світ, що дозволяло дивитися українські телеканали, – у Луганську тепер транслюють тільки російські, кримські да білоруські. Зачинилися двері у світ, де героїв називають героями, терористів – терористами, найманців – найманцями, а окупантів – окупантами, і не представляють останніх в ролі ангелів із сяючим німбом над головою. Тому в інтернет-кафе (8 гривень за годину) відвідувачів в ці дні помітно додалося. Хоча аншлагу, чесно кажучи, і тут не спостерігається.

А от людей в центрі міста стало помітно менше. Після чотирьох годин дня без особливої потреби з дому краще не виходити. Рідкісний-рідкісний пішохід зустрічається в цей час. Працюючі організації та установи здебільшого «неофіційно» закриваються ще в першій половині дня. «Нічні» гастрономи, раніше відкриті цілодобово, – в 17:00. А навіщо працювати – покупців у цей час немає. Їх то і вдень небагато. Ближче до вечора ходити темними і пустельними вулицями страшно. До того ж зграї озвірілих від голоду собак буквально наводнили двори центру Луганська. Їх приваблює тепло розритих теплотрас, які комунальники не встигають засипати. У місті багато покусаних. Але виловом бродячих собак, зрозуміло, займатися нікому.

Не до собак, коли в місті не замовкає гуркіт пострілів, а в передмістях гинуть люди?

Особливо похмурі обличчя у пенсіонерів, які в шість темних і холодних годин ранку намагаються втиснутися у битком набитий людьми автобус, щоб поїхати в Лисичанськ або Старобільськ за пенсією. Що чекає їх на блокпостах під час численних перевірок, у чому вони завинили, що на старості років змушені шеренгою вибудовуватися перед молодими озброєними людьми, як військовополонені перед переможцями? Як безправні ув’язнені перед всевладними конвоїрами? Мій сусід по сходовому майданчику вже чотири рази їздив в Ізюм, але пенсії жодного разу не отримав. Якісь проблеми з документами. Але він вже ні на що не скаржиться, просто похмуро мовчить. На всі питання махає рукою, відвертається і йде.

Скаржитися зараз не можна. Та й взагалі багато луганчан останнім часом із дзвінких балакунів перетворилися на мовчунів. Про погоду ще можуть поговорити, а про політику, економіку, про стан справ у місті ні-ні. Навіть з давніми знайомими, колишніми товаришами по службі. Хтозна? Слово-то не горобець. 37-й рік з його «чорними воронками» зараз згадують багато. Тіні, як кажуть, приходять опівночі.

Живий приклад із життя нашого кварталу. Після затоплення квартири господар почав ремонт здутої підлоги. Будівельники, на думку сусідки, сильно гомоніли і заважали їй, хоча працювали вдень і акуратно. Вона звернулася до знайомого, близького до певних кіл. Миттю приїхали якісь люди зі зброєю в камуфляжі, у будівельників конфіскували всі електроінструменти, а самого господаря квартири, як порушника спокою, відвезли з собою, «на перевірку» до буцегарні (так називають підвали, пристосовані для утримання затриманих луганчан, де зі «зручностей» одне відро на 15-20 осіб, яке цілодобово не виносять). Тільки через десять днів правдами і неправдами, домовленостями та ще чимось дружина чудом приловчилася визволити його з неволі. Схудлого, постарілого, що став зовсім іншою людиною. Чи до розмов тепер йому і їй?

А скільки людей пропадає в місті взагалі безслідно.

Так, Луганськ зразка «ЛНР» став містом похмурих осіб. Мій приятель, що ще влітку переїхав до Києва, розповів, як на вулицях столиці безпомилково впізнає недавніх біженців із Луганська і Донецька саме по особливому скорботного виразу обличчя, за чіткою печаткою своєрідного військового синдрому.

Скільки часу життя під мирним небом має пройти, щоб стерлася ця печатка?

І чи зітреться вона безслідно?

Михайло Васильєв, місто Луганськ

Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org

XS
SM
MD
LG