Через 70 років після Ялтинської конференції в Кремлі прагнуть мислити по-сталінськи – російський історик

70 років тому, 4 лютого 1945 року, в Криму, у Лівадійському Палаці неподалік від Ялти, відкрилася Кримська, або Ялтинська, конференція – нарада керівних країн антигітлерівської коаліції, «великої трійки». Президент США Франклін Рузвельт, радянський лідер Йосип Сталін і британський прем'єр Вінстон Черчилль обговорювали майбутній устрій післявоєнної Європи і світу. До перемоги над нацистською Німеччиною залишалося три місяці, над її союзником Японією – трохи більше півроку.

Ялтинська конференція визначила нові обриси кордонів у Європі. Часто говорять про «ялтинську систему» (за аналогією з Версальською системою в міжвоєнний час), маючи на увазі рівновагу сил між країнами Заходу і радянським блоком, що існувала в період холодної війни. Історики, втім, стверджують, що справа була складнішою: на початку 1945-го навіть самі учасники «великої трійки» до кінця не розуміли, як будуть розвиватися події після розгрому Гітлера, які режими врешті встановляться в тих чи інших країнах, які були під час війни окуповані нацистами чи виступали в ролі їхніх союзників. Хоча в Ялті вже було зрозуміло, що напруга в антигітлерівській коаліції зростає: надто вже багато протиріч було між західними державами і їхнім союзником – сталінським СРСР. Зав'язалася боротьба за майбутні сфері впливу. Її проміжним результатом і стали рішення Ялтинської конференції.

Виповнилося 70 років від дня скликання Ялтинської конференції, яка поклала початок розділу Європи в роки Холодної війни. Радянський лідер Йосип Сталін приймав у Ялті президента США Франкліна Рузвельта і прем'єр-міністра Великобританії Вінстона Черчилля.

Але засідання «великої трійки» у Лівадійському Палаці – не просто цікавий історичний факт. Ялтинська конференція актуальна і сьогодні – і не тільки тому, що вона відбувалася в Криму, центрі нинішнього гострого конфлікту, що розділив Європу. Про це ми говоримо з істориком, оглядачем Радіо Свобода Ярославом Шимовим.

– Звичайно, так званий ялтинський світоустрій закінчився головним чином близько чверті століття тому разом з холодною війною і розпадом спочатку соціалістичного табору, а потім Радянського Союзу. Але окреслені тоді межі сфер впливу продовжують грати свою роль, оскільки Східна Європа, яка опинилася під контролем Радянського Союзу, бльш болюче переживала багато історичних процесів, її доля в другій половині ХХ століття виявилася іншою, ніж у Західної Європи. І це відчувається і зараз. У центрі Ялтинської конференції було питання про кордони Польщі, про те, як вони повинні бути пересунуті, звісно, за наполяганням Радянського Союзу, Сталіна, який хотів зберегти те, що він отримав в результаті змови з Гітлером у 1939 році. А саме – території, яку зараз є західними областями Білорусі та України, а до 1939-го входили до складу Польщі. Польська ж держава отримала за результатами Ялти «утішливий приз» – неабиякий шматок переважно німецьких, етнічно і багато в чому історичних, земель: такі міста, як Вроцлав (Бреслау), Гданськ (Данциг), Щецин (Штеттин), прилеглі до них провінції, а також південну частину Східної Пруссії і т.д. Після розгрому Німеччини ці зміни кордонів супроводжувалися насильницькими депортаціями і переселеннями мільйонів не тільки німців, але й поляків, і українців... Звісно, рани і шрами, які «велика трійка» в Ялті нанесла на тіло Європи, болять певною мірою і досі. Скажімо, увесь комплекс непростих стосунців Росії, правонаступниці Радянського Союзу, з багатьма східноєвропейськими країнами, в тому число і з Польщею, він і цим певною мірою визначається.

– Західні країни, де взяла гору ідея євроатлантичної інтеграції, залишили позаду ялтинські уявлення про політику?

– На Заході є, як і раніше, кілька поглядів на Ялту. Одні історики стверджують, що Рузвельт і Черчілль занадто багато поступилися Сталіну, надто відверто грали в realpolitik і здали Радянському Союзу ледь не все, що тільки можна було здати. Це такий радикальний погляд. Інший підхід, більш прагматичний, спрощено кажучи, зводиться до питання: а що, власне, їм залишалося робити? Тому що передові частини Червоної армії на момент Ялтинської конференції були вже менш ніж за сто кілометрів від Берліна. Хто звільнити від нацистів Східну Європу – так питання вже не стояло, зрозуміло було хто. До того ж від Радянського Союзу західні союзники, насамперед США, хотіли ще участі у війні з Японією, хотіли вступу до ООН, це був великий проект усього життя Рузвельта, і так далі. Вони це, треба зауважити, отримали. У Східній Європі, звичайно, переважає перший підхід – часто говорять про «ялтинську зраду», насамперед в Польщі, про здачу її західними державами на милість і немилість радянського режиму. Це можна зрозуміти: Польща часто називала себе «першим союзником», як перша країна, яка потрапила під удар нацистської армії в 1939 році. Звідси особлива образа на те, як повелися з цією країною. Це східноєвропейський погляд, багато в чому виправданий, але не позбавлений неминучої емоційності.

А якщо говорити про якесь позачасове значення Ялти – то воно, як мені здається, якраз в тому, що вона демонструє кордони політики. Ставить питання про те, чи можна в політиці бути гранично прагматичним і чи завжди це потрібно – чи є якісь цінності, за які треба боротися, які потрібно відстоювати, хоча б декларативно, навіть якщо це виглядає безнадійно. Умовно кажучи, в питанні щодо тієї ж Польщі, на думку низки істориків, західні країни могли тоді дещо чіткіше окреслити свою незгоду зі Сталіном, поборотися, припустимо, хоча б за іншу конфігурацію східного кордону Польщі, яка би не настільки однозначно збігалася з «лінією Керзона». Тобто філософське значення Ялти – насамперед у яскравій демонстрації суперечності між прагматикою та принципами в політиці.

– Мені видається це якимось поділом світу, коли люди беруть і ручкою креслять на мапі: тут наше, тут ваше... Як у Росії сприймають Ялтинську угоду після падіння Радянського Союзу?

– Радянський Союз залишився очевидним переможцем у дипломатичному сенсі за результатом Ялтинської конференції. Наскільки я можу судити з російської історичної літератури, сприймається це як така нормальна домовленість між переможцями у війні. Я би тут трішки уточнив, що ми на ці події дивимося ніби еx post, знаючи, як все потім, через кілька років, оформилося у Європі. Насправді все було не так просто: бац-бац – і поділили Європу, наперед знаючи, що половину її віддають Сталіну. Адже і уявлення більшості західних політиків про Сталіна станом на 1945 рік було вельми ідеалізованим під впливом радянських перемог над Гітлером, та й сам Сталін у тій же Ялті багато чого пообіцяв. І демократичні вибори провести в країнах Східної Європи, що прописані в заключній декларації, і сформувати уряд тієї ж Польщі на коаліційній основі, хоч і з перевагою тих людей, які були симпатичніші Москві, так званих «люблінських поляків»... У 1945 році Європа була ще трошки не тою, якою вона стала всього три роки потому, в середині 40-их дуже швидко події розвивалися, «залізна завіса» виникла за лічені місяці. Але, за великим рахунком, поштовх до цього розділення Європи був даний там, в Ялті. А що стосується нинішніх часів, то складно говорити про якесь єдине сприйняття в пострадянській Росії тих подій, тому що воно змінювалося, як і сприйняття Другої світової війни в цілому. У 90-ті роки було одне, а зараз ось зі всією нинішньою еволюцією в бік суто позитивних оцінок не тільки радянського минулого, а й навіть особисто Сталіна, сприйняття інше: мовляв, так, домовилися тоді відповідно до розстановки сил, і найсильніший член антигітлерівської коаліції взяв те, що і повинен був взяти.

– У Росії тепер популярна логіка геополітики. Доходить до курйозів, на кшталт нещодавнього рішення Держдуми розглянути питання про «анексію» НДР Західною Німеччиною у 1990 році. Це якраз воно і є – нерозуміння того, що таке руйнування того світу, в якому була створена Ялтинські угоди?

– Абсолютно правильно. Тому що, якщо ми візьмемо історію з анексією Криму Росією, це ж те саме, ялтинське: беремо і пересуваємо кордон. Тільки там кордони пересувалися за взаємною угодою великих держави – але, зауважимо, не Польщі і взагалі не тих країн, про які йшлося, – а тут він взагалі в односторонньому порядку пересувається, захотіли і пересунули, «було ваше – стало наше». Парадокс «ялтинського миру», однак, у тім, що кордони хоч і рухалися, але в підсумку створили систему міцного геополітичного балансу, який протримався кількадесят років. Щоправда, тримався він на більш (в радянському випадку) або менш (в американському) жорсткому підпорядкуванні слабких сильним, на поділі світу на два блоки, які кілька разів балансували на межі ядерної війни. І мені здається, що в сучасній російській політиці пмітний смуток за цим силовим балансом. Останніми місяцями під час української кризи, мені траплялися умовиводи низки російських політологів і публіцистів про те, що дії Кремля – це така спроба примусити Захід скликати щось на зразок нової Ялти чи нового Віденського конгресу, щоб знову досягти балансу і знову сказати: ось це – наше, а це – ваше.

– Так, у мене теж є відчуття, що керівництво Росії весь час шукає можливостей поговорити про геополітику, а ніхто не сідає за стіл, неможливо знайти співрозмовників, тому що вони мислять інакше, в інших, не ялтинських категоріях. Це, мені здається, і викликає сказ і якусь збентеженість Москви.

– Безумовно, тому що Кремлю, мабуть, незрозуміло, а чому, власне, його не чують. Адже що пропонується, по суті: зібратися і «по-старому, по-доброму» розпиляти сфери впливу! Як це робили політики середини минулого століття. Скажімо, Черчілль був дуже прагматичний політик, який грав зі Сталіном в ці ігри. Відома його так звана угода на серветці кінця 1944 року, коли він приїхав до Москви, і вони удвох буквально накидали, хто яким впливом після перемоги в якій з країн Східної Європи буде користуватися. Черчілль цього потім, треба віддати йому належне, дещо соромився, розуміючи, що чинить, м'яко кажучи, врозріз з принципами демократичного самовизначення, які начебто зобов'язаний був захищати як політик-демократ. Але, до речі, цією угодою Черчілль тоді зберіг для демократичного світу Грецію: Сталін тоді погодився, що вона належить до західної сфери впливу. А для Сталіна такий поділ був абсолютно природнім. Ну, і для тих, хто і сьогодні багато в чому мислить або намагається мислити як Сталін, не володіючи ні його дипломатичним вміння (він умів зачаровувати своїх партнерів), ні тим більше страхітливою військовою і політичною силою. Для таких політиків це цілком природно – відсотки, сфери впливу, пересування кордонів і людей... Але поговорити подібним чином їм нині майже ні з ким.

– На Заході більше ні Черчилля, ні серветок не залишилося?

– Щодо Черчілля – я би навіть поспівчував, що не залишилося, все-таки гра на серветці зі Сталіном – не найголовніший і не найважливіший епізод його кар'єри. В цілому ж, звичайно, не будемо Захід ідеалізувати. Там теж зараз йде боротьба між прагматиками та ідеалістами, у тому числі і через українську кризу. Хоча в «дистильованому» вигляді, по-моєму, не залишилося ні чисто, цинічно прагматиків, ні тим більше таких же чисто, бездомішкових ідеалістів. Але певні цінності західне суспільство і його політики все-таки відстоюють. Підтримка України, за всіх можливих «але», доводить саме це – хоча в Росії політики і чимала частина суспільства це тлумачать виключно геополітично, як бажання «вкрасти» Україну. У цьому сенсі Ялта жива і дійсно в Росії.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода