Доступність посилання

ТОП новини

«Українці мають упередження, що сирота – не моя дитина» – благодійниця з Канади


«Є сироти, які після навчання повертаються як волонтери і допомагають наступним поколінням сиріт»

Канадська українка Руслана Вжесневська приїхала в Україну, щоб узяти в свою родину дівчинку-немовлятко зі львівського сиротинця. Її дочці Оленці вже 24 роки, а мама продовжує піклуватися про українських сиріт. Завдяки роботі створеного нею Міжнародного благодійного фонду «Нове покоління» маленькі українці можуть відчути турботу людей, щоб діти росли в любові і змогли передати її у своїх майбутніх сім’ях і громадах. Літні та зимові табори для дітей, які організовує фонд «Нове покоління», приймає сиріт з усієї України. Раніше активною була співпраця і з кримськими, і донбаськими сиротинцями, дорога до яких нині закрита.

ЗАВАНТАЖИТИ

– Як змінила роботу Вашого благодійного фонду війна?

Тепер ми маємо інший тип дітей напівсиріт – діти-напівсироти через війну. Дуже багато дітей, яких ми беремо, – це діти з прифронтової лінії або вивезені діти з інтернатів Луганська й Донецька. Вони травмовані
Руслана Вжесневська

– Тепер є діти, які втратили або тата, який був на фронті, або маму, яка стала на міну. І тепер ми маємо інший тип дітей напівсиріт – діти-напівсироти через війну. Дуже багато дітей, яких ми беремо, – це діти з прифронтової лінії або вивезені діти з інтернатів Луганська й Донецька. Вони травмовані. Багато дітей були на лінії фронту і в них є спогади, пов’язані з війною. Тут вже більше потрібні психологи та психіатри.

На наших літніх і зимових таборах ми займаємося з дітьми і спеціально з ними працюємо, щоб вони забули те страшне, що вони бачили, і щоб вони хоча б два-три тижні жили в забезпеченому приміщенні в Карпатах, де є не тільки майстерні, але й свіже повітря, і безпека, і щоб вони трішки отямились.

Ми також займаємося й мамами-вдовами – це дівчата по 21-22 роки, які втратили своїх чоловіків
Руслана Вжесневська

Там ми також займаємося й мамами-вдовами – це дівчата по 21-22 роки, які втратили своїх чоловіків і мають малих дітей. Тому ми також проводимо реабілітацію, щоб вони переходили через біль і жах смерті свого чоловіка чи жінки. Вони привозять своїх маленьких дітей або трохи старших. Ми маємо психологів, які працюють з ними й з мамами. Є дуже гарні психологи, є волонтери з Канади, і з Америки, і з Європи – і всі разом працюють в Україні. Це далеко від того місця, де йде війна, і вони почувають себе набагато комфортніше.

І ми також «змішуємо» дітей зі сходу і з заходу, бо є багато дітей зі сходу, які не говорять українською мовою, а із заходу – говорять. І через два-три тижні діти всі переходять на українську мову. Через ігри, через забави, через ремесла діти самі бачать, що українського дуже багато у культурі, у мистецтві тощо.

Ми відбираємо дітей через директорів, через вихователів – після 24 років ми дуже добре їх усіх знаємо. Нам легко їздити з інтернату до інтернату, дивитись, яка ситуація, якому більше потрібна допомога.

Скажімо, з Маріуполя, де ми працюємо з центром «Пілігрим», є діти, які були вуличними дітьми. Ми їх почали ангажувати до нас. І тоді, як журилися про Маріуполь, що там знову буде наступ, то тих дітей взяли назад до Ворохти, до нашого табору, і вони місяць чи півтора були в нас, у Ворохті, як були обстріли довкола Маріуполя.

– Що, як Ви вважаєте, є критерієм Вашого успіху, успіху Вашої роботи? Тому що багато дітей, які полишають сиротинець, не готові до життя.

Із десятьох дітей, напевно, з шістьма ми втрачаємо контакт, нам залишається 40 відсотків
Руслана Вжесневська

– Я можу Вам сказати, що все ж таки із десяти дітей, напевно, з шістьма ми втрачаємо контакт, нам залишається 40 відсотків. На жаль, ніхто за цими дітьми не слідкує. А їх багато за ті роки вийшло, за тих понад 20 років, дуже багато.

Але є й успіхи. Ми маємо програму стипендіатів. Не кожна дитина може йти в Києво-Могилянську академію. Хтось може займатися штукатуркою, хтось може бути політехніком. І ми на таборах також знаходимо дітей, в яких ми бачимо потенціал, яких треба підтримувати, і вони отримують тоді стипендію від нас. Невелику стипендію, але таку, щоб вони не турбувалися з приводу їжі чи гуртожитку, чи де купити черевики. Такі речі ми забезпечуємо, щоб вони могли вчитися, щоб вони могли концентруватися на науці. І багато з цих дітей вийшло в дуже поважні професії. І ми цим дуже задоволені, бо ті діти повертаються як волонтери і допомагають наступним поколінням сиріт.

– Зараз в Україні піднявся великий волонтерський рух, про який Ви також згадували. Серця людей відкрилися одне до одного, але, з іншого боку, люди не мають великих статків, і взяти дитину до своєї родини може далеко не кожен. Тим більше, що в Україні це не є і поширеним явищем. Що, на Вашу думку, є найголовнішим бар’єром у внутрішньому усиновленні дітей, щоб кожна українська дитина-сирота мала свою родину?

Українці мають упередження, що сирітство та усиновлення пов’язані з тавром, стигмою, що сирота – це не моя дитина. Психологічно ще треба бути готовим усиновити дитину, це не кожна родина може зробити
Руслана Вжесневська

– Я думаю, що українці мають упередження, що сирітство та усиновлення пов’язані з тавром, стигмою, що сирота – це не моя дитина. Психологічно ще треба бути готовим усиновити дитину, це не кожна родина може зробити. Але є дуже багато усиновлень в Україні.

І я також за те, щоб українці першими всиновлювали своїх дітей, щоб вони не виїжджали у Південну Америку чи Канаду. Бо ми тоді втратимо ще більше дітей, які можуть стати продуктивними громадянами України в подальшому.

– У неділю відбудеться всеукраїнська молитва за дітей-сиріт. Наскільки великою є роль церкви у тому, щоб створити оце середовище любові та цінності людського життя, особливо життя дитини-сироти?

Дуже багато дітей запитують: «Який може бути Бог, як він залишив мене без мами й без тата?». Ми маємо священиків і духовних провідників, які з дітьми про це говорять
Руслана Вжесневська

– Дуже багато дітей, коли приїжджають у табір, запитують: «Який може бути Бог, як він залишив мене без мами й без тата?». Ми маємо священиків і духовних провідників, які приїжджають і з дітьми про це говорять. Вони ці питання можуть і мусять з дітьми обговорити і є такі групи терапії, де вони з ними про це дискутують.

На ті табори ми заангажовуємо священиків з цього села, які зрозуміли і мають дуже гарний підхід до дітей. Було б краще, якби ми мали більшу підтримку церкви. Але церква також розривається наліво і направо з тими проблемами, які відбуваються на Україні. Але духовність дуже важлива у вихованні дітей-сиріт.

На цю ж тему:

05.11.2015
Cироти у Британії: від пароплавів на Австралію до родин

«Пошук нової родини для сиріт є нині пріоритетним напрямком у Сполученому Королівстві» далі

04.11.2015
«Інтернати треба реформувати. Для них діти – це сировина» – Кулеба

«На жаль, але ефективної програми боротьби з сирітством в Україні не існувало. Лише зараз починають з'являтися певні напрацювання...» далі
  • Зображення 16x9

    Марія Щур

    В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG