Остап Яриш
(Рубрика «Точка зору»)
Погода на Майдані 21 листопада цього року була такою ж, як і в той доленосний вечір 2013-го. Моросив легенький дощ, із рота йшла пара, а в повітрі висів ледь помітний туман. Але це було ледь не єдине, що поєднувало той вечір з сьогоднішнім. Люди, які були Майданом й творили його настрій, тепер тут не ті. Точніше, люди – ті самі, але в їхніх поглядах читалося щось зовсім інше, ніж завзяття й надія на зміни. Там була суміш болю, гніву й розчарування. Хоча траплялись і ті, в кого залишилася світла усмішка, – вони співали пісень, жартували й снували туди-сюди, постійно шукаючи нових слухачів для своїх історій. І цей контраст між однією частиною й іншою відчувався досить сильно: люди на Майдані не були разом.
Біль
На Інститутській увечері не бракувало світла. Втім, справа зовсім не в ліхтарях – вулиця горіла вогниками сотень лампадок, які приносили кияни до меморіалу Небесної сотні. Мовчазні люди поволі піднімалися вгору вулицею й розглядали портрети загиблих, дехто з них зупинявся й молився, хтось приносив і клав квіти. Блакитно-жовті – сьогодні тут найпопулярніші.
Навпроти портретів Небесної сотні мовчки стоїть чоловік похилого віку. Він нічим не вирізняється серед інших – якби його доводилося подавати в розшук, то й не виділив би жодних особливих ознак. Хіба що вуха він має незвично великі – не такі, як у інших людей. Погляд чоловіка прикутий лише до одного портрету в чорній рамці – портрету Антоніни Дворянець, пенсіонерки, однієї з небагатьох жінок, що загинули під час Революції гідності.
– Ви були знайомі?.. – питаю несміливо.
– Ні… Але я її добре запам’ятав. Ми бачились лише раз, а потім її вбили. В мене на очах. Затовкли палками, біля входу в метро отам зверху, – чоловік вказує тремтячою рукою вгору на Інститутську.
– Палками?
– Так. Ті смердючі пси нікого не жаліли. Б’ючи, кричали: «мы всех вас убьем, фашисты!» Я чудом вберігся того дня. Якби вона залишилась зі мною, за деревом, теж, напевно, була б живою…
Чоловік стоїть мовчки ще декілька секунд, а потім продовжує: «Хоча по мені теж стріляли. Ось, глянь», – і показує пальцем на праве плече. На куртці чоловіка видно грубий шов – у те місце влучила куля. Він зашив свій одяг й тепер носить саму куртку, в якій був на Інститутській під час розстрілів. Носить, щоб не забувати зиму 2014 року. Придивившись уважніше, помічаю, що праве плече в нього нерухоме. Як виявилось – після пострілу лікарі зробили чоловікові операцію, проте до нормального функціонування руку так і не вдалося повернути.
– Я приходжу сюди кожної неділі, ще жодної з того часу не пропустив. Але кожної неділі надії все менше.
– Надії на що?
– На зміни! Те, чого ми очікували від нової влади, не справдилось. Зараз у країні все те ж, що й було до революції, – чоловік важко зітхає.
Постоявши ще кілька хвилин на місці, він починає поволі чимчикувати вниз до Майдану. Проходить повз квіти, лампадки, людей на колінах, і не помічає нічого навколо. Сьогодні для нього – День болю.
Київ відзначив другу річницю Євромайдану (фотогалерея)
Гнів
Того вечора на Майдані ще буде гаряче. Люди зірвуть офіційний концерт, для якого кілька днів поспіль монтувалися лаштунки, й влаштують свій мітинг. Поставлять «альтернативну» сцену, з якої лунатимуть агресивні революційні гасла, а деякі солдати з неї в поривах люті закликатимуть до зміни влади. Але це буде потім.
Поки на майдані Незалежності атмосфера зовсім інша. Тут уже немає тієї сакральної мовчанки, що на Інститутській: повсюди стоїть гам, народ розбився на групи й щось палко обговорює. Інколи з тієї чи іншої сторони чутно, як хтось зривається на крик. Серед юрби трапляються люди із плакатами «Я не вірю Порошенку», «Яценюк – куля в лоб!», «Кличко зрадив Небесну сотню» тощо. Підходжу до однієї з груп, у центрі якої стоїть сивий дядечко й читає вірш:
И снова нас в который раз,
А мы щеку меняем.
И Бога тупостью своей
Веками проклинаем.
А нам бы жить да не тужить,
Ведь нет земли богаче,
А мы как быдло и бомжи,
Гнием в дерьме собачьем!
Хорош дремать – пора вставать
С-под плинтуса, ребята.
Нам надо Раду вычищать:
Ведь это наша хата
Юрба навколо нього починає аплодувати і плескати дядька по плечу. Його звати Володимир, однак у Facebook він відомий під псевдонімом Nestor Letopisec – під час Революції гідності чоловік засвітився на Майдані, декламуючи власні вірші.
– Хороші політики є. Але не в Раді – звідти потрібно їх всіх винести! – продовжує він.
– А де ж тоді ті хороші? Вони взагалі існують?
– Не принижуйте себе! Українців – багато, невже серед нас не знайдеться гідних людей?Такі особи є, але вони поки не в політиці.
До групи підходить чоловік з довгим чорним волоссям, він молодший за всіх інших в компанії. Встрягає в розмову, але тут же переходить на крик.
– Всі хороші зараз – на фронті! Ви подивіться, що коїться! Коли все тільки починалось в Криму, до військкоматів була два дні черга із добровольців. А зараз що? Що дав Майдан??? Стало краще жити?!
– До революції ми були народом, тепер ми – громадяни! – заперечує чоловікові сивий дідусь, який стоїть поруч.
–Та які на **й громадяни!
Чоловік із довгим чорним волоссям плює в сторону і, засунувши руки в кишені свого пальто, швидким кроком іде в бік Хрещатика. Проходить повз людей із прапорами, солдатів та поліцію, і не помічає нічого навколо. Сьогодні для нього – день гніву.
Радість
Здавалося б, на фоні всіх тих емоцій, які вирували на Інститутській та на майдані Незалежності, нема місця чомусь радісному. Втім, радість усе ж була – і це дуже контрастувало із загальною атмосферою, що панувала довкола. Хоча в кожного цей позитив був різним. В одних він відображав внутрішній оптимізм, завзяття й ще не згаслу надію на хороші зміни. В інших він радше скидався на неповагу до загиблих під час революції та повну байдужість до того, що відбувалося ввечері на головній площі країни.
Біля підземного переходу на Майдані мені усміхається худий дідусь із смушевою шапкою – такою, як у Шевченка на одному з його відомих портретів. Старий навіть чимось візуально нагадує поета – тільки от вуса в нього не такі пишні й чоло не таке високе. Дідуся звати Олександр Іванович, йому 77 років. Одразу видно в ньому оптиміста – і не лише через ледь вловиму усмішку; навколо діда панує якась незрозуміла позитивна енергетика.
«В кожній хаті завжди є хтось незадоволений, – говорить Олександр Іванович. – Порошенко мені не родич, але я його розумію. Всі зміни відбуваються поступово, і багато чого залежить також від нас. От мені одна знайома каже, що влада не робить того і того. А ти їм писала? Дзвонила? Може, на зустріч особисту ходила? Ні? То звідки влада може знати, що ти хочеш?»
Дідусь каже, що вірить у кращі зміни, і що вони скоро прийдуть. Він один із тих, у кого нема злості на владу. Поруч зібралися його однодумці – люди завзято співають майданівських пісень під гітару. Одна з найпопулярніших сьогодні тут – повстанська «Лента за лентою».
Відходжу далі й рухаюсь у бік Хрещатика. Буквально за 200 метрів від Майдану вуличні музики грають драйвову мелодію. Довкола них зібралося декілька десятків людей, які весело гомонять й похитують головами в такт. Двоє найбільш активних (і, схоже, напідпитку) вийшли в центр утвореного навколо артистів кола і почали жваво витанцьовувати, розмахуючи на всі сторони руками й ногами. Музика щоразу пришвидшується, танцювати починають нові люди. У цей час на Майдані зі сцени кричать про державний переворот. У цей час на Інститутській навпроти портретів загиблих догорають лампадки...
Після завершення мелодії одна з танцюристок, жінка в червоному шарфі, переможно піднімає руку, і, захекавшись, крокує в бік метро. Проходить повз музикантів та їхніх слухачів, минає інших перехожих і не помічає нічого навколо. Сьогодні для неї – День радості.
Остап Яриш – журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
