Львів – Близько 50 операцій, майже дев’ять місяців у нерухомому стані пережив 25-річний військовослужбовець 24-ї механізованої бригади Збройних сил України Руслан Філіпсонов. Український боєць виніс з-під обстрілів шістьох своїх побратимів, а коли побіг за сьомим, був важкопоранений. Лікарі зробили справжнє чудо – Руслан ходитиме.
Сьогодні Руслан вправно користується інвалідним візком. Він щодня, під наглядом лікаря, займається фізичними вправами. Вперше ми познайомились рік тому: тоді боєць нерухомо лежав, на грудях тримав ноутбук, а поруч постійно була мама Катерина. Але тоді він вірив, що ходитиме і повернеться до нормального життя. Це була його основна мотивація. Хоча поранення були дуже складні, боєць двічі пережив клінічну смерть. Офіцер Руслан Філіпсонов пригадує пекельний день – 20 серпня 2014 року.
Незважаючи на снаряди, я побіг під обстрілами забирати хлопців. Шістьох витягнув. А коли пішов за сьомим – злива градів, мене поранило, ударну хвилю взяв на себе
«Я на той час служив майже три місяці. На мені була велика відповідальність за техніку, за солдатів. Поранили мене 20 серпня 2014 року в Лутугині Луганської області. Тоді з пів на четверту до дев’ятої години ранку тривав масовий артилерійський обстріл наших позицій. Горіло все. Відчувалось, що це пекло. Все навколо горіло, коли мусили відступати, і тоді й танки ворога відступали. Коли відступали, в окопах залишились поранені хлопці. З офіцерів нас троє було, один – поранений. Незважаючи на снаряди, я побіг під обстрілами забирати хлопців, кулі свистіли, все вибухало довкола. Шістьох витягнув. А коли пішов за сьомим – злива градів, мене поранило, ударну хвилю взяв на себе. Отак і сталося, опритомнів уже в лікарні у Харкові», – розповідає боєць.
У нього було наскрізне поранення черевної порожнини, поранення обох стоп, розтрощена права рука, пробита права легеня, майже немає кишечника, пошкоджений сечовий міхур. Спершу прооперували у Харкові, потім у Києві, далі перевели у Львів. Потім лікували Руслана в Австрії, на яке збирали гроші небайдужі люди. В Австрії він побував уже тричі.
«Медицина за кордоном робить справжні дива. Перша операція – накрили живіт, бо там була суцільна рана, повністю вбили інфекцію у шлунку. Другу операцію проводили два професори упродовж восьми годин, зашивали кишечник і сечовий міхур. Операцію зробили ідеально, просто ювелірно. Бо самі лікарі зізнались, що операція була дуже складна, але пройшла успішно. Третя операція – це вже на стопах, вставили титанові імпланти. Якщо не заважатимуть, то з ними житиму».
«Я воював за наше майбутнє»
Руслан може майже все їсти, каже, що почувається добре. На нього через два-три місяці чекає наступна операція, під час якої зніматимуть гіпс і нарощуватимуть м’язи. На неї ще потрібно знайти гроші, адже боєць отримує зарплату військовослужбовця і ці кошти – дріб’язок для чергової операції. А потім Руслан ще пройде реабілітацію – вчитиметься ходити. «Надіюсь на добрих людей і волонтерів, як минулого разу, які мені дійсно допомогли. І я всім вельми вдячний за це», – каже він.
За свій героїзм військовослужбовець Руслан Філіпсонов удостоєний ордена Богдана Хмельницького. Боєць розповідає, що не шкодує про свій вчинок, що ніколи не сумнівався, що воював не марно. Тому його дуже ображає, коли чує від людей закид: «А за що ти воював?».
Я воював за наше майбутнє, за дітей, за матерів, за дівчат, за мир і спокій, щоб у нас тут, на західній Україні, не було такого страху, в якому живуть люди на Донбасі
«У мене немає такої думки, щоб я себе запитував, а за що я воював. Бо знав це з першого дня, коли пішов служити, – говорить боєць. – Я воював за наше майбутнє, за дітей, за матерів, за дівчат, за мир і спокій, щоб у нас тут, на західній Україні, не було такого страху, в якому живуть люди на Донбасі. Я спілкувався там з місцевими людьми, у них все руйнується на очах, у них страх в очах і серцях. Там – суцільні руїни. Чи хочемо ми, щоб у нас тут таке було? »
Побратими, яких Руслан врятував, його не забувають. Вони нині вже всі демобілізовані. Про ситуацію на Донбасі Руслан дізнається з новин і від товаришів. Переживає, що на передовій, на блокпостах військовослужбовцям потрібен теплий одяг, захисні речі від дощу, прилади і речі для обігріву.
Військовослужбовці потребують уваги і поваги
Руслан Філіпсонов у майбутньому працюватиме в Академії сухопутних військ і вчитиме курсантів, каже, не лише військової справи. «Передати хочеться те, що дійсно бачив на передовій – це братерство, патріотизм», – додає він.
Військовослужбовцю дуже імпонує те, що до українців повернулась довіра до своєї армії. Водночас йому болить те, що не всі в суспільстві приймають бійців, які повернулись зі служби.
«На жаль, є випадки, коли хлопці повертаються, тобто демобілізуються з армії, а суспільство їх не приймає. Це видно у громадському транспорті, коли їх не хочуть перевозити у маршрутках, звичайні люди кажуть їм: «А чого ви пішли туди воювати?». Коли на роботі є випадки: людина одна була на службі і це всім муляє очі, хто уникнув мобілізації. Це все болить тут, у мирному місті. Ми за цих цивільних людей стояли, віддавали своє життя і здоров’я. Якщо така людина, яка таке говорить, поїхала б на день туди, постояла б під обстрілами на блокпосту, то вона б одразу скуштувала тієї війни. Тоді б не кричали: «А чого ти йшов?». Але хто мав захищати? Вони вважають, що їхня хата скраю, що тут спокійно. А якщо хлопці покинуть блокпости, всі повернуться, то сепаратисти будуть тут, у Львові. Ми бачили, як люди страждають на Донбасі без їжі, світла, газу. Тут цього всього не знають, на щастя. Власне, це і є дуже образливе», – зауважив Руслан Філіпсонов.
Львівська міськрада обіцяє Руслану Філіпсонову помешкання у Львові, якщо буде збудовано будинок для бійців. Але зараз це лише обіцянки.
«Сподіваюсь, що нас не забудуть, бо дуже хотілося б, щоб держава краще опікувалась нами», – говорить боєць.
А ще Руслан Філіпсонов зізнався, що його серце вільне і він чекає на свою кохану дівчину.
Гроші на лікування Руслана Філіпсонова можна переказати за такими реквізитами:
Номер картки «Приватбанку» – 5168742019770258 (у гривнях) на прізвище Філіпсонової Катерини Іванівни.
