Він так часто говорив про самогубство, що я перестав за нього боятися – друг Влада Колесникова

У Жигульовську 25 грудня вчинив самогубство 18-річний Влад Колесников. Він став відомий влітку 2015 року після того, як публічно висловився на підтримку України. Влад розміщував пости, які засуджують приєднання Криму, і держпропаганду, на своїй сторінці у «Фейсбуці». Він повісив на вулиці Подільська, де жив у свого діда, плакат «Х.. війні». Одного разу Влад прийшов у Подільський промислово-економічний технікум ім. Нікуліна (він навчався на кухаря-кулінара) у футболці з маленькою нашивкою кольорів українського прапора.

«Путін сидить зі своєю зграйкою кримінальників і країною заправляє, причому за допомогою потужної пропаганди... російські ЗМІ активно пропагують образ ворога у вигляді хохлів, у вигляді піндосів», – сказав Влад у червні 2015-го в інтерв'ю Радіо Свобода. «Говорити що думаєш – це єдиний спосіб зберегти себе як особистість. Залишитися адекватною людиною і боротися за шанс жити в нормальному світі», – сказав він мені півроку тому. Тоді дії Влада, майже дитини, здавалися мені проявом неймовірної безстрашності. Мене вразило, що Влад наважився говорити публічно те, що багато дорослих зараз ризикують обговорювати тільки на кухнях. Адже Влад просто висловлював свою думку з важливих політичних питань. Але ціна, яку підлітку довелося заплатити за плакат і прапорець на футболці, виявилася страшною. Його вигнав з дому рідний дід, одногрупники називали в обличчя «фашистом-нацистом» і «шизофреніком». Викладачі обіцяли суворіше питати на іспитах, а потім Влада зовсім виключили з технікуму. Після того, як Влад поїхав до батька в Жигульовськ (Влад називав свій від'їзд висланням), дід дав інтерв'ю газеті «Комсомольська правда». Він викривав онука в зв'язках з ЦРУ, безцеремонно цитував записи з особистих паперів Влада і заявив, що дуже поважає КДБ.

25 грудня 2015 року Влад покінчив життя самогубством. Його тихо поховали 27 грудня на кладовищі в Жигульовську. Після похорону батько Влада в інтерв'ю знову ж таки «Комсомольській правді» сказав: «Мій син був життєрадісною людиною. Я відчував, в якому він стані, про що він думає. Можу заприсягтися: ніяких думок про суїцид у нього не було». Однак кореспонденту Радіо Свобода Клер Бігг Влад неодноразово писав, що його життя в Жигульовську нестерпне, що він пригнічений і самотній. Однокурсники у кулінарному технікумі Жигульовська, де Влад продовжив навчання, цькували і ображали його. «Я навіть згадати не можу, скільки разів мене по суті били. Просто йдеш по коридору – і: «На тобі, сука!» – і по вуху... Я навіть у страшному сні не можу подумати, що за шматок тканини, за прапорець і новину про нього – може запуститися така машина», – писав він Клер Бігг.

Дід Влада розповів в інтерв'ю «Комсомольській правді», що в онука не було друзів. Неправда: я знаю, що він дружив з двома одногрупниками з подільського технікуму. «Влад не боїться отримати несхвальні думки. Влад – людина слова і діла. Коли людина думає інакше, ніж стадо баранів, її починають гнобити», – сказав мені один з них, але попросив не називати його ім'я через «страх перед сталінськими репресіями». Подруга і колишня однокурсниця Влада змусила адміністрацію соціальної мережі «ВКонтакте» прибрати образливі коментарі зі сторінки Влада, які там з'явилися після його смерті. «Він був дуже добрим, милим і чуйним хлопцем, якому не пощастило з оточенням. Я багато в чому поділяла його політичні погляди, але свою думку тримала при собі, боялася проблем», – сказала мені дівчина. Вона попросила своє ім'я залишити в таємниці.

У день смерті Влада поряд з ним був його найкращий друг і колишній однокласник Микола Подгорнов. Влад і Микола разом боролися з пропагандою, засуджували війну з Україною і у всьому один одного підтримували. У червні Влад говорив мені, що виїде з Росії тільки разом з Миколою, тому що у нього «немає нікого дорожче і ближче за Ніка». Незадовго до самогубства Влад в листуванні з Клер Бігг дуже хвилювався за кращого друга. Влад розповідав, що батьки восени замкнули Миколу в психіатричну клініку, і він «перетворюється на овоча». Після того, як я дізналася про смерть Влада, я одразу подумала про Миколу. Чомусь весь час згадувала його слова, сказані мені в червні: «Нічого дивного в наших вчинках немає. Це звичайне для Росії протистояння романтичного героя і самодержавства». Я дзвонила Миколі і просила про зустріч. Він довго не відповідав, а потім несподівано погодився побачитися. Я приїхала в Подільск, щоб зрозуміти, чому талановитий і дуже сміливий Влад покінчив із життя самогубством, і як живе Микола після смерті кращого друга.

Микола сидить переді мною в кафе біля вокзалу в Подільську. На ньому той сірий светр, в якому вони з Владом вішали плакат «Х ... війні». Микола виглядає дуже акуратним, спокійним і стриманим. Руки у нього в шрамах від порізів, які він наносив собі сам, щоб менше відчувати душевний біль. Микола каже, що зараз п'є седативні препарати. Не знає, як упоратися інакше зі своїм станом. «Я досі не можу повірити, що Влад помер. Кожен день плачу. У мене був один справжній друг. Ми дуже схожі багато в чому, але я вмію бути дипломатичним, говорити людям те, що вони хочуть почути. А Влад був безкомпромісним. Він не вважав за потрібне лицемірити і брехати заради власної безпеки», – каже Микола.

У жовтні батьки поклали Миколу в гостре відділення підліткового центру при московській психіатричній лікарні №15. «Я дав згоду на госпіталізацію під впливом сім'ї та психіатра. Він мені заявив: «Якщо хочеш, щоб з тебе, асоціального елемента, зробили гідного члена суспільства, треба лікуватися». Я думав, у лікарні у мене буде час переосмислити своє життя. Планував читати книги і розмірковувати. Замість цього мені давали найсильніші препарати. У вільний від лікування час через побічні ефекти ліків я міг тільки тупо гойдатися з боку в бік. Голова була як у тумані, я не міг прочитати жодного рядка. На повітря мені виходити не дозволяли, іноді вдавалося вмовити санітара провітрити палату перед сном», – каже Микола.

Його виписали за кілька днів до повноліття. Лікарі так і сказали: «Ми не хочемо займатися оформленням паперів, переводити в доросле відділення, а інакше ти б у нас ще місяць лікувався». Після виписки з лікарні Микола під контролем батьків продовжував приймати нейролептики. «Стан був – що мені воля, що неволя, всередині – порожнеча. Мені стало нецікаво навіть зі Владом спілкуватися. І я вирішив припинити пити таблетки в повному обсязі, випльовував їх. Після цього трохи ожив, але через наслідки лікування погано пам'ятаю, що відбулося в останні місяці, як поганий сон», – розповідає Микола. Питаю у Миколи, чому батьки вирішили, що йому необхідне лікування в психіатричній клініці. Микола відповідає, що батько й мати почали сумніватися в його психічному здоров'ї після їхніх зі Владом політичних акцій. Микола повторює, що ні в чому батька і матір не звинувачує. Раз лікарі вважають, що він нездоровий, так і є, незважаючи на те, що до госпіталізації Микола почувався краще.

До лікарні Микола дав слово Владу відвідати його на католицьке Різдво і дотримав обіцянку. Відразу після того, як Микола приїхав, Влад забрав у нього галоперидол і поклав разом зі своїми таблетками. За словами Миколи, Влад давно з'ясував, як з доступних без рецепта препаратів скласти смертельну дозу, і тримав її при собі.

«Влад увесь час говорив, що не хоче жити. Йому намагалися допомогти різні люди виїхати з країни, але він перестав вірити в себе. Думки про самогубство у нього з'явилися ще в червні, він часто говорив про це, так часто, що я вже перестав за нього боятися. У мене немає однозначної відповіді на запитання, чому Влад покінчив із собою. Мабуть, він остаточно зневірився і втомився. Я підтримував Влада з усіх сил, переконував жити далі», – каже Микола.

25 грудня, за словами Миколи, Влад пішов у свою кімнату на кілька хвилин, потім вибіг звідти в коридор. Крикнув, що випив двадцять пігулок галоперидолу. Влада нудило, він зайшов у туалет. Через п'ять хвилин батько Влада відчинив двері, побачив сина без свідомості, помацав пульс і викликав швидку. Медична бригада приїхала через десять хвилин і констатувала смерть. Микола залишився в будинку батька Влада до похорону. «Я повинен був провести Влада в останню путь. Не уявляєте, як мені було важко ці дні в будинку батька Влада. Родичі Влада запитували мене: «Навіщо ти приїхав, ти ж псих?» Дід Влада обіцяв, що не залишить мене в спокої, переписав мої паспортні дані... Влад увесь час вдавав перед батьком позитивну молоду людину. Тато Влада думав, що у сина все добре, і він з оптимізмом дивиться в майбутнє... Тепер він звинувачує в смерті Влада журналістів. Неправда, що Влад не «виніс слави», як пишуть деякі. Увага людей йому подобалося. Він був радий, що може висловлювати свою думку. Тільки дуже сумнівався останнім часом, що його політичний протест має якийсь сенс. І я не шкодую про наші акції. Якщо після наших вчинків хоч одна людина зрозуміла, що війна і брехня – це погано, ми не даремно боролися. І смерть Влада не була зовсім марною», – каже Микола.

Микола не приховує, що йому зараз дуже погано. Батьки відселили його до бабусі. Вони не хочуть, щоб Микола спілкувався з молодшим братом. «Іноді я думаю здати себе в психіатричну клініку. Нехай краще буду овочем, ніж постійний біль. Часто розмірковую про суїцид... Через лікування я не зміг продовжити навчатися у вузі і взяв академічну відпустку. Зараз я шукаю роботу в Подольську. Хочу кожен день до певного часу кудись приходити. Важко цілими днями сидіти одному в будинку і нескінченно думати про Влада», – говорить він.

Миколу дуже хвилює, що сталося з незакінченою книгою Влада. Комп'ютер Влада вилучили слідчі. Там залишилися чернетки книги, яку молоді люди збиралися написати разом. «Влад мав розповісти про те, як всім наплювати один на одного в жигульовському кулінарному технікумі. Я – про байдужість у престижному московському вузі. У нашому суспільстві одна людина для іншої – порожнє місце. Я буду писати про це. Тепер один».

Микола сказав, що за 37 днів у психіатричній лікарні він дуже змінився. Найбільше зараз боїться повернення в лікарню. «Мені треба зберегти те, що у мене є. Я стежу за новинами, і мої політичні погляди не змінилися, але зараз я уникаю будь-яких конфліктів. Якщо заберуть у поліцію, то звідти одразу відправлять до психлікарні. Батьки змусять мене погодитися на лікування. Я залежу від них фінансово, і вибору у мене немає. Розумієте, я – не Влад, я – не герой», – каже Микола.

Через кілька днів після нашої зустрічі Микола прислав мені посилання на мультфільм про пінгвінів, який він часто переглядає останнім часом. Сюжет мультфільму такий. Пінгвіни висиджують яйця, зігріваючи їх теплом свого тіла. У одного пінгвіна було дуже дивне яйце: з нього ніяк не хотіло вилуплюватися пташеня. Решта пінгвінів вважали, що це не яйце, а білий овальний камінь. Вони називали пінгвіна диваком і вимагали, щоб він залишив пусту затію. Але наш пінгвін не вірив їм і дбав про яйце, як міг. Коли треба було терміново плисти на інший берег, пінгвін взяв яйце з собою. Пінгвін плив з яйцем в крилах довго і наполегливо по бурхливому морю. Зрештою пінгвін втратив сили і потонув, але не випустив з крил яйце. «Він зрозумів, що бачить востаннє і лід, і сонце. Все це залишилося б у нього на довгі роки, якщо він відпустив би камінь, але пінгвін був упевнений, що у нього не камінь, а яйце з крихітним пінгвіном, ще не народженим, але безмежно любим», – так звучать останні слова цього мультфільму.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода