Ордер на арешт, виданий іспанським суддею, щодо босів російської мафії та їхніх поплічників пролив світло на тісні зв’язки між кримінальним світом та президентом Росії Володимиром Путіним. Кримінальні угруповання, які отримали політичний вплив після розпаду СРСР, ставали сильними завдяки м’язам, нарощеним з допомогою бандитів-спортсменів.
Мускулясті хлопці прибули на базар одного ранку, прихопивши з собою пістолети, ножі та металеві прути. Один з молодиків мав також автоматичну зброю. Днем раніше група бандитів відлупцювала м’язистого колишнього боксера на прізвисько «Бройлер» в суперечці щодо двох шкіряних курток, які дав торговець як плату за захист. Тепер «Бройлер» повернувся з десятками своїх товаришів і постав перед тими, хто побив його.
Ця штовханина поблизу залізничної станції Девяткіно на північній околиці Ленінграда швидко вийшла з-під контролю. «Бройлер» завдав удару ножем тренеру східних єдиноборств на прізвисько «Фєдя-Крим», який того ж дня, 8 грудня 1988 року, помер у лікарні.
Ця бійка призвела до розколу та лихої слави в тамбовському та малишевському кримінальних угрупованнях, чиї нібито зв’язки з людьми із оточення нинішнього президента Росії Володимира Путіна задокументовані при видачі ордеру на арешт в Іспанії минулого тижня.
Протягом наступного десятиліття ці угруповання налагодять зв’язки з політичними колами в місті, де зростав Путін і де він починав свою політичну кар’єру. В той час, як ці угруповання розширювали свій вплив у Санкт-Петербурзі, контролюючи ключові підприємства і маючи на своєму боці чиновників, їхньою базою залишалась вулиця, а саме ті, хто брав активну участь у буремному переході Росії до капіталізму – спортсмени-бандити.
«В Санкт-Петербурзі з 1992 до 1995 року влада на середньому та нижчому рівні була цілковито в руках спортсменів-бандитів. Цілковито. Коли бізнесмен приходив у Смольний – мерію міста – для відкриття магазину чи переговорів щодо партії товару, його питали: «А ви це вирішили вже з тамбовськими хлопцями», – каже Євген Вишенков, відомий російський журналіст-розслідувач і колишній працівник поліції Санкт-Петербурга.
На тлі того, як капіталізм заміняв комуністичну ідеологію в часи перебудови Михайла Горбачова і коли почали пересихати ріки фінансового спонсорства спорту державою, легіони цих спортсменів полишили мрію про спортивну славу і стали безжалісними ватажками бандформувань.
Брутальною силою і легким ставленням до життя та смерті, ці екс-спортсмени зайнялись рекетом або стали захисниками проти рекету і вони були тими, хто визначав обличчя бандитського капіталізму в Росії.Тут якраз знадобилось те, чому їх вчила радянська державна машина раніше, коли прагнула домінування у світовому спорті.
«Суміш якостей, як-от змагальність та командний дух, фізична сила та воля до перемоги, готовність застосувати силу та здатність переносити травми, лідерські якості та дисципліна робили цих спортсменів такими, що підходили зокрема до насильницького підприємництва», – писав Вадим Волков у своїй книзі «Силове підприємництво в Росії», виданій у 2002 році.
Спорт як політика
Радянська влада інкорпорувала спорт в свою офіційну ідеологію після революції 1917 року. Але саме після Другої світової війни спорт почали активно використовувати як доказ переваг комуністичної системи над Заходом. Було відкрито тисячі спортивних шкіл та клубів для виявлення та вишколу майбутніх чемпіонів.
Як каже Вишенков, саме в післявоєнні десятиліття радянські атлети мали перші серйозні контакти з кримінальним світом.
Тренери з боксу в Ленінграді для гартування своїх вихованців висилали їх до парків для перевірки навичок проти озброєних ножами вуличних хуліганів.
Грабіжники та люди з чорного ринку помітили, що вигідно взяти на ставку пару людей з міцними кулаками. З наближенням спортсменів до ватажків ленінградського криміналітету, атлети відчули смак розкішного життя – дорогі годинники, малинові піджаки, джаз – хоча до цього знали лише бідність і важку працю спортсмена.
Спортсменів-бандитів легко можна було упізнати – спортивні штани, коротка зачіска, золоті ланцюжки, накачані м’язи, через що їх називали російською «качки».
Кримінальний світ почав набирати впливу в 1070-х та на початку 1980-х за часів Леоніда Брежнєва, коли радянські мафіозі почали використовувати спортсменів в барах та ресторанах в якості «вишибал», коли велись переговори про тіньові оборудки. Така робота була певним випробування для багатьох бандитів перед та після розпаду СРСР в 1991 році.
«Я заспокоював людей, які пручалися. Я взагалі робив все, щоб справи йшли безперешкодно», – каже Радіо Свобода на умовах анонімності Андрій, якому за 50 років, він – каратист і надавав послуги людям від рекету.
«Всі, хто працював у таких барах, гарно розуміли одне одного. У нас була така своєрідна корпоративна солідарність», – розповідав відомий кримінальний авторитет з тамбовського угруповання Володимир Кумарін журналістові Андрію Константінову у «Бандитському Петербурзі», що розповідає про організовану злочинність в північній столиці Росії в ті часи.
«Піонери» насильства
Перебудова Горбачова після 1985 року і наступні реформи вивели спортсменів-бандитів у перші ряди брутальної війни за національне багатство.
Тридцять років тому радянський уряд дозволив створювати «кооперативи» – маленькі бізнеси, які стануть основою вільної економіки в останні роки існування СРСР. І спортсмени не втратили свого шансу.
«На тлі послаблення держави до рівня, коли вона вже не може контролювати насильство, спорт – особливо силові види та східні єдиноборства – могли дати все, що потрібно для банди рекетирів: бійцівський дух, сила волі, дисципліна та командний дух», – пише Волков у книзі «Силове підприємництво».
Через те, що комуністична супердержава мала зовсім слабкі механізми врегулювання бізнес-суперечок, народжений клас підприємців потребував тих, хто стежитиме за виконанням контрактів і захищатиме набуті активи.
«Ринок народився і він має регулюватися. Але що означає регулювати? «Ти правий, ти не правий. Віддай йому те». Хто цим буде займатися? І раптом спортсмени побачили нішу. Вони вийшли на ринок і сказали: «Ми будемо вирішувати, хто правий, а хто не правий. Ми збиратимемо податки в обмін за наші послуги», – каже Вишенков.
Відтак, міські торговельні площі та інші майданчики «для вільного економічного обміну приватно виготовлених товарів почали вабити тих, хто міг і був готовий застосувати силу», – пише Волков.
«Колишні спортсмени були піонерами цього руху – тренажерні зали і спортклуби були початковими майданчиками свіжої хвилі організованої злочинності», – додає він.
Андрій з Санкт-Петербурга, ветеран рекетирської справи, розповідає Радіо Свобода про одного бізнесмена, чий банк збанкрутував.
«Він залишився з величезними боргами, і вони почали шматувати його, як тер’єр рве борсука. Гарним для всіх сторін було те, що ми перші його піймали. Ми навіть жили з ним, 24 години на добу протягом двох тижнів і не випускали його з нашого поля зору. І, звичайно, йому довелося нам платити… Ми проїли і пропили ті гроші», – пригадує Андрій.
На початку головною зброєю спортсменів-бандитів була брутальна сила. Але в 1988 році, коли Горбачов повністю легалізував кооперативи, фахівець з організованої злочинності в радянському Міністерстві внутрішніх справ Лев Гудков сказав одній з московських газет: «Серед цих бійців є дуже багато спортсменів. На жаль, для них не є проблемою отримати зброю».
Глобальний вимір
В час інтерв’ю Гудкова, Радянський Союз вихвалявся, що 250 тисяч його громадян мають звання «майстер спорту». Приблизно 12 тисяч були «майстрами спорту міжнародного класу», а понад 3 тисячі отримали найпрестижніше звання «заслужений майстер спорту».
Більшість з радянських, а потім і російських спортсменів пішли в захисний рекет і спеціалізувалися на бойових видах – східні єдиноборства, бокс, боротьба, а також важка атлетика та бодібілдинг. В цій групі були і аматори з тренажерних залів та міжнародні зірки, як чемпіон з дзюдо із Ленінграда Юрій Соколов, який був чемпіоном світу та Європи. Він, за повідомленнями, очолював банду боксерів перед тим, як його в 28-річному віці вбили у 1990 році.
«Більшість людей, які прийшли в бізнес цим шляхом, були радше м’язами, аніж мізками. Вони не були ватажками банд і планувальниками», – каже професор Нью-Йоркського університету Марк Галеотті, експерт з російської організованої злочинності.
Але були винятки, як от Сергій Тимофеєв, експерт з карате на прізвисько «Сильвестр», який очолював базоване в Москві орехівське кримінальне угруповання, і був вбитий у 1994 році через закладену в машину вибухівку в російській столиці.
Солнцевське кримінальне угруповання з Москви, яке мало міжнародні зв’язки, довгий час, як вважали, очолювалось бізнесменом Сергієм Михайловим, радянським «майстром спорту» з боротьби. Правоохоронні органи з Росії, США та Європи визначили Михайлова як ключового гравця російського кримінального світу, хоча його ніколи не судили за звинуваченнями, пов’язаними з організованою злочинністю. Відомий на прізвисько «Міхась», Михайлов вихвалявся в 2014 році, що Путін нагородив його годинником, хоча Кремль це заперечив. Сам Михайлов заперечує зв’язки з кримінальним світом.
Піднесення спортсменів-бандитів не було не помічене у Вашингтоні. В 1991 році ЦРУ у доповіді щодо радянської організованої злочинності, говорило що «банди часто беруть до своїх лав топ-спортсменів через те, що вони мають доступ до сучасної зброї та машин, необмежені ресурси і гарні зв’язки за кордоном».
«Спортсмени, у свою чергу, можуть вступати в банди для продовження «гарного життя», яке вони втрачають, коли уряд припиняє сплачувати їм стипендії. Організована злочинність дозволяє деяким спортсменам конвертувати фізичну силу та майстерність у швидкі гроші», – йшлося в доповіді ЦРУ.
Москва та Ленінград не були єдиними містами активності спортсменів-бандитів – вони діяли у великих містах в усіх 11-ти часових поясах.
Вони навіть поширили свій вплив на російськомовний район Брайтон-Біч в Нью-Йорку. Саме в Нью-Йорку під коліями метро однієї ночі в січні 1994 року застрелили авторитета на ім’я Олег Коротаєв. Вбивця впритул вистрелив в голову Коротаєва і втік. Коротаєв був тричі чемпіоном СРСР з боксу і в 1974 році переміг майбутнього беззаперечного світового чемпіона у важкій вазі американця Леона Спікса на турнірі в Гавані.
Згідно з переказами, тодішній лідер Куби Фідель Кастро особисто подарував Коротаєву мачете після того, як той вразив його своєю майстерністю під час боксерського турніру в Гавані чотирма роками раніше.
Криваві розбірки
В той час, як мізки Коротаєва розлетілись від пострілу в голову на Брайтон-Біч, масштабні криваві розбірки між спортсменами-бандитами точились вже й на батьківщині також. Розпад СРСР ще більше посилив групи організованої злочинності в Росії на тлі того, як гроші за захист від рекету та всіх видів офіційної злочинності п’янили все навкруги.
«Ми завжди мали гроші в наших кишенях. Завжди, – каже Андрій, гангстер з Санкт-Петербурга.– Нас добре годували. Звичайно, я шкодую, що не купив жодної квартири за ті гроші. Ми профиркали та пропили так багато квартир».
Конкуренція між ворогуючими бандами за ці багатства ставала все більш кривавою, перерісши у війну, в якій кримінальні авторитети, бізнесмени та політики майже щоденно стикалися з кулями або підкладеними в автомобілі вибухівками.
«З 1990 по 2000 роки, приблизно 6 тисяч людей загинули в таких конфліктах», – сказав Константінов нещодавно Російській редакції Радіо Свобода.
«Для порівняння, за такий самий відтинок часу 14 тисяч загинуло під час (радянської) війни в Афганістані. А тут же ж мова лише про Санкт-Петербург», – додає він.
Те, що спортсмени-бандити ставали частими жертвами таких розбірок, не є дивним. Волков оцінює в своїй книзі, виданій у 2000 році, що «три з п’яти середнього і вищого рівня членів приватних охоронних агентств мають спортивне минуле».
Андрій пригадує, що його робота ставала все більше ризикованою, зокрема під час зборів – їх називали «стрєлкі». Збіговиська конкуруючих рекетирських банд для вирішення бізнесових суперечок між їхніми відповідними клієнтами.
«Люди стали з’являтися на «стрєлкі» знервованими і не знали, чого очікувати», – каже він.
Як і багато «крутих» з часів захисту від рекету, декілька колег Андрія не пережили те десятиліття. Когось вбили, хтось просто зник. Одного застрелили і розрізали на шматки, «як в американському фільмі».
«Як я вижив? Ну, дякуючи Богу, я в кінці нікому нічого не був винний і, дякуючи Богові, я насправді не знав нічого такого, за що мене варто було б вбити. Я просто поступово вийшов з цього бізнесу», – каже Андрій, який останніми роками працював менеджером середньої ланки у будівельній індустрії.
На тлі завершення того десятиліття і початку сходження Путіна, російські правоохоронні органи почали перебирати захисний бізнес у банд, каже Андрій.
«Ніхто не хотів воювати з ними більше, бо був би все одно один кінець: тюрма», – каже він.
Ті з ветеранів рекетирської справи, кому більше пощастило, стали «акціонерами чогось, власниками будинків. Вони стали «новими росіянами», новими мільйонерами, новими олігархами. Решта були вже вбиті, роздавлені, або гнили десь в тюремних камерах. Вони вже більше нікому не були потрібні», – каже Андрій.
Ті, хто вижив
Ті зі спортсменів-гангстерів, хто вижив, включають кілька чільних членів тамбовської та малишевської груп, з якими іспанські прокурори пов’язали кілька нинішніх та колишніх російських посадовців, включно з тими, хто наближений до Путіна.
Людина, ім’ям якої назване малишевське угруповання, – колишній чемпіон з боротьби Олександр Малишев – втік назад до Росії минулого року, коли в Іспанії його випустили на поруки після арешту у 2008 році.
Радянський «майстер спорту» Михайло Глущенко, колишній чільний член тамбовського угруповання і боксер, який покладався радше на точність, аніж на силу, нині перебуває за ґратами за звинуваченням у вимаганні за організацію вбивства у 1998 році відомого депутата Галини Старовойтової. Глущенко, який, за повідомленнями, брав участь розбірках у 1988 році між тамбовським та малишевським угрупованнями на ленінградському ринку, був депутатом нижньої палати російського парламенту в середині 1990-х.
Глущенко з того часу вказав на Кумаріна, впливового лідера «тамбовських», відомого колись як «нічний губернатор» Санкт-Петербурга, як на організатора вбивства Старовойтової. Кумарін, який нині вживає прізвище Барсуков, відбуває 14-річний термін ув’язнення за кримінальними звинуваченнями, і заперечує причетність до вбивства.
Михайло Глущенко, чільний член тамбовського кримінального угруповання, на змаганнях як молодий боксер:
Щодо «Бойлера», члена малишевського угруповання, який зарізав «Федю-Крима» під час розборок у 1988 році на залізничній станції Девяткіно, то він відсидів свій термін, а вийшовши, став президентом доброчинної організації, очолюваної наставником Путіна, колишнім мером Санкт-Петербурга Анатолієм Собчаком (роки перебування мером – 1991–1996).
Колишній чемпіон з боку з Мінська, «Бройлер» вижив під час ймовірного замаху у 1997 році, коли його автівку було підірвано невідомими. Чотирма роками пізніше, він завершив дисертацію під назвою «Стратегія забезпечення продуктивної ефективності в ринковій економіці».
Як каже усна історія Вишенкова про захисний рекет в Санкт-Петербурзі, опублікована в 2011 році, «Бройлер», чиє справжнє ім’я Сергій Міскарьов, нині є «мільйонером».
Над матеріалом працювали Carl Schreck та Ростислав Хотин.
