Перше, що впадає у вічі на прем’єрах або фестивалях європейського кіно, – це оригінальне оформлення кінозалу, потужне інформаційне забезпечення та присутність людей, причетних і до кіно, так і до бізнесу тієї чи іншої держави. Посол Франції Жак Фор пояснює це коротко: для французького бізнесу сприяти міжнародному визнанню мистецтва своєї держави – це честь! Приватний капітал охоче підтримує розвиток кіномистецтва: від виробництва – до представлення, серед іншого, і на міжнародних фестивалях, каже дипломат.
Директорка Інституту кіно Аґнєшка ОдоровичПодібний підхід до розвитку і презентації національного кіно вироблений у Польщі. У розмові з Радіо Свобода директорка Інституту кіно Аґнєшка Одорович пояснила: «Кіно у Польщі не залежить стовідсотково від державних коштів. Так, у держбюджеті передбачені видатки на виробництво і представлення (розповсюдження) кінострічки, але інші закони дозволяють меценатам інвестувати у кіновиробництво. І тепер ми маємо до сорока мільйонів євро на рік на підтримку виробництва та поширення польських стрічок, на проведення фестивалів у Польщі або ж на участь польського кіно у міжнародних фестивалях. До того ж Інститут кіно координує діяльність кіноринку, шукає таланти та нові імена у польському кінематографу».
Друге, на що мимоволі звертають увагу українські журналісти, спілкуючись з європейськими кіномитцями, – це на те, з якою пошаною вони розповідають про державну політику у галузі виробництва і реклами кіно.
Кінокритик Ольга Клінкенберг вважає, що найголовніше у цій політиці – те, що виробництво та розповсюдження кінострічок відбувається поза політичним простором, на ринкових засадах: «Європейське кіно – у першу чергу авторське, національне. Але у ньому немає політики, від зміни влади чи політичного курсу держави виробництво кіно не страждає. У сучасному європейському мистецтві кіно відсутня заідеологізованість».
Чи є українське кіно в Україні?
В Україні ж усе відбувається навпаки: про підтримку кіно з боку влади можна радше почути, але на екрани кінотеатрів і телебачення ці «кінопроекти» не потрапляють. А говорити про експорт українського кіно не можна, оскільки немає продукту, готового до цього, вважає режисер Василь Вітер.
«Потрібно видати закон, який би зобов’язав телеканали, які вкладають кошти у російські, інші зарубіжні кінопроекти, щоб вони спонсорували українське кіно. Це кіно, зняте українською мовою, тому що мова у цьому випадку – це належність до культури», – каже режисер.
Кінокритик, журналіст Олег Вергеліс додає, що без підтримки держави українське кіно може опинитися поза «великим екраном», тому що кінозали, найкращий телевізійний час віддані іноземним стрічкам, іноді сумнівної художньої якості.
Тим часом голова Державної служби кіно Катерина Копилова повідомила журналістам, що своїм головним завданням вважає забезпечити державний протекціонізм щодо українського фільму – від виробництва до показу.
Доки цього не буде, ніякі презентації та поодинокі «виходи у світ» окремих митців і стрічок не змінять ситуацію у цілому, зауважила Копилова.
Друге, на що мимоволі звертають увагу українські журналісти, спілкуючись з європейськими кіномитцями, – це на те, з якою пошаною вони розповідають про державну політику у галузі виробництва і реклами кіно.
Кінокритик Ольга Клінкенберг вважає, що найголовніше у цій політиці – те, що виробництво та розповсюдження кінострічок відбувається поза політичним простором, на ринкових засадах: «Європейське кіно – у першу чергу авторське, національне. Але у ньому немає політики, від зміни влади чи політичного курсу держави виробництво кіно не страждає. У сучасному європейському мистецтві кіно відсутня заідеологізованість».
Чи є українське кіно в Україні?
В Україні ж усе відбувається навпаки: про підтримку кіно з боку влади можна радше почути, але на екрани кінотеатрів і телебачення ці «кінопроекти» не потрапляють. А говорити про експорт українського кіно не можна, оскільки немає продукту, готового до цього, вважає режисер Василь Вітер.
«Потрібно видати закон, який би зобов’язав телеканали, які вкладають кошти у російські, інші зарубіжні кінопроекти, щоб вони спонсорували українське кіно. Це кіно, зняте українською мовою, тому що мова у цьому випадку – це належність до культури», – каже режисер.
Кінокритик, журналіст Олег Вергеліс додає, що без підтримки держави українське кіно може опинитися поза «великим екраном», тому що кінозали, найкращий телевізійний час віддані іноземним стрічкам, іноді сумнівної художньої якості.
Тим часом голова Державної служби кіно Катерина Копилова повідомила журналістам, що своїм головним завданням вважає забезпечити державний протекціонізм щодо українського фільму – від виробництва до показу.
Доки цього не буде, ніякі презентації та поодинокі «виходи у світ» окремих митців і стрічок не змінять ситуацію у цілому, зауважила Копилова.
