Доступність посилання

ТОП новини

Українському кіно бракує не ідей, а комунікації – переможець міжнародного конкурсу онлайн-фільмів Максим Буйницький


Режисер Максим Буйницький під час зйомок фільму «Перешкода»
Режисер Максим Буйницький під час зйомок фільму «Перешкода»
Прага – Київ – Максим Буйницький – ім’я в українському кіно нове, але уже доволі відоме. Виходець із Білорусі, свого часу звільнений за громадську активність із Мінської академії мистецтв, нині він студент 4 курсу Київського національного університету театру і кіно імені Карпенка-Карого. Його стрічка «Перешкода» була найкращим фільмом на міжнародному фестивалі в Києві «Відкрита ніч», отримала «Ґран-прі» на «Кінолеві» у Львові і брала участь у міжнародному кінофестивалі «Молодість». Цього тижня стало відомо, що Максим став володарем головного призу всесвітнього фестивалю он-лайнових фільмів. Фестиваль організований Нью-Йоркською академією кіно. На цей кінофестиваль режисер відправив свою стрічку, щоб, як він каже, отримати ширшу аудиторію. У короткометражці за оповіданням відомого російського письменника Даниїла Хармса, який став жертвою сталінських репресій, ми як глядачі дізнаємося про те, що відбувається, очима дітей. В інтерв’ю для Радіо Свобода Максим Буйницький говорив про кіно і про те, чому саме він обрав оповідання Хармса і чому обрав дітей як героїв.

– Тут логіка доволі проста. Коли я прочитав це оповідання, це було в Білорусі. У нас остання диктатура в Європі, я думаю, що всі з цим вже погоджуються. Незадовго до того, як я прочитав це оповідання Хармса «Перешкода», у нас зникли декілька відомих людей – політик, бізнесмен, оператор телебачення… (йдеться про Віктора Гончара, Анатолія Красовського, Дмитра Завадського та Юрія Захаренка – ред.) Люди зникли, їх не знайшли і шукають досі. Власне, всі знають, що, напевно, їх вже немає серед живих. Всі розуміють, що ми не дізнаємося, можливо, правди. І я прочитав це коротеньке оповідання – настільки воно сучасним мені видалося… Того дня, коли я в бібліотеці читав, я подивився у вікно і уявив собі, що ось така сама історія відбувається поруч десь, може, у помешканні дому навпроти. І мене це вразило. Тому, коли в нас була вже на другому курсі вільна тема з екранізації літературного твору, я згадав це оповідання… Мені хотілось узагальнити цю тему, тому й не поставив титру – 1940 рік, коли це оповідання було написане Даниїлом Хармсом, тому, що історія повторюється, як ми бачимо. А чому діти? Тому що я також уявив, що в цій комуналці, де розповідається про арешт, коли невідома людина входить до незнайомих людей, і вони не заперечують своєї долі, єдине, що можуть попроситися також поїхати з коханою людиною разом, хоча розуміють, що їдуть на смерть. І я уявив, що в комуналці, якщо заарештували усіх дорослих, то хто ж залишився, хто цю історію потім розповів? Напевно, діти. І для них це могло стати грою. У дитячому світі вони все пізнають через гру, це така своєрідна «війнушка».

– Що це за фестиваль онлайнових фільмів?

– За самим визначенням – він всесвітній. У своєму першому сезоні (2009 року) він анонсувався як перший у світі онлайновий кінофестиваль. Він проводиться під егідою Нью-Йоркської академії кіно. А це вже другий сезон. Здебільшого звертають на цей фестиваль неамериканські режисери – я бачив цікаву роботу з Пакистану, є російські фільми також. Фестиваль розпочався в листопаді минулого року, а закінчився ось у квітні, 14 квітня вони оголосили переможця. Мені було приємно і несподівано себе побачити. Перший посил, чому я туди надсилав фільм – просто показати його і порівняти реакцію українського глядача і, припустімо, американського. Виявилося, що він також людям з іншою культурою близький і цікавий. Звичайно, що для нас це трішечки інший контекст, можливо, більше асоціацій виникає, але як спроба кіномови – він виявився зрозумілим багатьом.

– Максиме, українська – це не рідна Ваша мова, Ви ж із Білорусі, а говорите так, наче рідною...

– Так, я з Білорусі. Власне, перша мова, якою я заговорив – це російська, бо ж у Білорусі білоруська мова в такому занепаді, що просто на межі існування. Але потім я вивчив її, а білоруська та українська – дві найближчі серед слов’янських мов. Тобто, якщо мені не вистачає слів – я просто знаходжу білоруське слово і надаю йому форму таку українізовану, тому прошу не дивуватися. А кіно – це такий собі інтернаціональний простір. Тобто це та мова, котру мають розуміти люди з усього світу. Як нам каже Майстер Михайло Іллєнко, «у світі існує тисяча одна мова, і є люди, котрі можуть перекладати з будь-якої мови на будь-яку. Але вони не є перекладачами, вони є кінорежисерами». Таке у нас завдання.

– А на фестивалях Ви представляєте фільми від України, чи від Білорусі?

– Від України. Тут історія така складна. Справа в тім, що я навчався в Білорусі в Академії мистецтв. Це театрально-художній інститут. Я вчився на спеціальності «режисура драми». Мене вигнали за політичними мотивами – після перформансу на Жовтневій площі в Мінську в 2004 році. Після цього я просто деякий час не міг знайти роботу за фахом. Навіть у своєму рідному місті Бобруйську я не міг влаштуватися на роботу в театрі. Але потім мені призначили стипендію – є в Білорусі Комітет захисту репресованих «Солідарність» – і я отримав європейську стипендію, щоб закінчити освіту. Це програма, яка призначена для того, щоб допомогти молодим людям, які за будь-яку соціальну, або культурницьку активність залишаються без роботи, без освіти. Програма діє в межах «Східного партнерства» спеціально для України. Тому я приїхав до Києва вступати до Університету імені Карпенка-Карого, єдине, що я вирішив вступати цього разу на режисуру кіно. І от все, що я зробив у кіно – всі мої навчальні роботи – вони зроблені в Україні. Тому, якщо називатися режисером, то українським. Зараз я готую дипломну роботу за оповіданням молодої письменниці Тані Малярчук.

– Ви будете далі залишатися в українському кіно?

– Мені б хотілося, власне, зробити щось і в Білорусі. Повернутися і щось зробити. Я уважно стежу за подіями в Білорусі і, на жаль, останнім часом це дуже драматичні події і сумні. Мені важко буває залишатися тут і не їхати до Мінська, як це було в грудні минулого року після президентських виборів, це була велика бойня.

– Ми уважно стежили за подіями у Білорусі і дуже детально повідомляли нашим слухачам про те, що там відбувається, робили багато інтерв’ю з учасниками подій. Український слухач – як і білоруський слухач Радіо Свобода добре знайомий із справжньою ситуацією, яка є в Білорусі.


Максим Буйницький, Мінськ, 19 грудня 2010 року
– Дякую вам. 19 грудня я там був. Я поїхав туди, щоб зняти документальний матеріал, який, на жаль, не вдався, ми залишились без камери, в нас її відібрали. Я вже щасливий, що нам вдалося вийти з того оточення, легко «отдєлалісь»: не потрапили за ґрати, побили нас «легко». Це трагічні події, що там відбувається, мені дуже боляче за батьківщину. Останнім часом просто нелюдські справи там. Тому мені дуже важливо закінчити освіту і сказати своє власне слово, від власного імені, про те, як я розумію події в Білорусі не з чиєїсь правди, а зі своєї. Може мені би вдалось щось довести білоруському глядачеві. Але все те, що я зробив досі – це українські короткометражні фільми, тому я вважаю себе українським режисером.

– Поговоримо про українське кіно. Чомусь такий якийсь імідж останнім часом склався: всі говорять про те, що українське кіно перебуває в кризі, що немає добрих українських фільмів… На жаль, українські фільми, в принципі, широко не представлені на великих фестивалях, наприклад, зараз ось у Каннах теж буде короткометражка, але вона буде не від України, а від Франції, хоча це спільна французько-українська стрічка київського режисера Марини Вроди. Чомусь всі жаліються, але є ж, є ж в Україні режисери, і є молоді! Я особисто бачила чудові фільми Тараса Томенка, які мене надзвичайно вразили.

– «Тир»?

– «Тир», «Ліза», «Пересохла земля». Я не можу зрозуміти, чому ці фільми в Україні нерозкручені, чому їх не знають?

– На жаль, в Україні державна політика щодо кіно така дуже невпевнена, не сформульована. Ті дебати, з якими я знайомий, вже тривають дуже довго. Кіно ж починається з суто таких примітивних засобів, але яких в нашому інституті, наприклад, просто не вистачає: освітлення, знімальної техніки, монтажного обладнання. А далі – щодо виробництва: виробництво менше від одного фільму на рік, і випускники вимушені йти працювати, щоб заробляти гроші. І добре, якщо це десь близько від кіно – реклама, або кліпмейкерство, або зйомки серіалів. Але це ж не художнє кіно.

– Але ж наприклад відомі режисери з Європи, зокрема, з моєї улюбленої кіно-Данії в 95-му році сказали, що не будуть знімати дорогих фільмів, і довели, що можна знімати фільми і за невеликі гроші, і невеличкою камерою, з непоставленим світлом, тобто, можливо, тут більше брак ідей, а не брак техніки, як Ви вважаєте?

– На це мені складно відповісти. Ви зараз сказали про Догму-95.

– Ну так, звичайно, цей проект, який започаткували в 95 році, але потім він ніби прорвав цілу якусь каналізацію, там тепер і «недогмові» фільми знімають так, що на них просто неможливо не звернути увагу, зокрема, ось данська стрічка Сюзанне Бієр «Помста» отримала Оскара як найкращий іноземний фільм, це ж не «Догма».

– Але вони пробили цю стіну до великих кінематографій всесвітніх. Знаєте, насправді складно сказати. Я думаю, що це – не брак ідей, можливо, брак комунікації. Кожен егоїст у своїй професії, і кожен виживає, як може. Я все ж думаю, що ідеї є, ідеї мають акумулюватися і, врешті, проявитися. Я сподіваюся на краще.

– Останнє запитання: якби Ви говорили про себе в третій особі, що б Ви розповіли?

– Ну, це складне питання. Але цікаво відповідати тільки на складні питання. Я сподіваюсь, що я той, хто має право назвати себе кінорежисером. Це дитяча мрія, це можливість робити те, щоб цієї мрії досягти, і я сподіваюсь, що можу себе так назвати не в лапках, а сказати, що я кінорежисер. Ще раз процитую свого Майстра, який каже, що кожен режисер, коли приступає до роботи, стає абітурієнтом, тобто кожен фільм, кожна нова робота – це іспит. І я сподіваюсь скласти цей іспит врешті-решт.

Он-лайн перегляд фільму «Перешкода»
ТУТ.
  • Зображення 16x9

    Людмила Ваннек

    Людмила Ваннек На радіо Свобода від 1993 року, в українській редакції – від 1995 року. Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, працювала на сцені українських та німецьких театрів та на телебаченні. Переможниця міжнародного конкурсу поп-музики в Сараєво. Редакторка і ведуча програм «Світ у новинах», «Міжнародний щоденник», «Виклик», «Свобода сьогодні». Авторка і ведуча програми «Свобода за тиждень», яка виходила кілька років на «Радіо НВ». Авторка програми «Подкаст Свобода за тиждень із Людмилою Ваннек», яка виходить щосуботи. Цікавлюся соціальними темами та мистецтвом. Багато перекладаю з білоруської, англійської, німецької, сербської та болгарської.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG