Після Помаранчевої революції Київ мав право розраховувати на кардинальні зміни у відносинах із Північноатлантичним альянсом. «Активізація євроатлантичної інтеграції з орієнтацією на вступ до НАТО як основи загальноєвропейської безпеки є найважливішим пріоритетом і зовнішньої, і внутрішньої політики України», – заявляв у 2005 році Президент Віктор Ющенко.
Міністр оборони України Анатолій Гриценко, як один із найпотужніших лобістів натівської ідеї, в свою чергу стверджував, що «остаточний термін членства України в НАТО має бути визначений завдяки політичному рішенню з обох сторін. Якщо враховувати суто військовий аспект співпраці, теоретично Україна може бути готова до вступу через два-три роки».
При цьому Київ намагався довести партнерам по НАТО, що Україна вже робить значний внесок у загальнонатівські зусилля з підтримки безпеки.
Так, було обіцяно, що український миротворчий контингент залишиться у Косові. Крім того, Україна готова підтримати миротворчі операції НАТО в Афганістані й Іраку, надати військово-транспортні літаки в межах операції НАТО з підтримки зусиль Африканського союзу щодо стабілізації обстановки в суданській провінції Дарфур.
Серйозна пропозиціяВідтак у квітні 2005 року в рамках неформального саміту альянсу у Вільнюсі Києву було запропоновано розпочати Інтенсифікований діалог із НАТО.
Інтенсифікований діалог розпочинають тільки з країнами, які чітко визначили, що вони однозначно хочуть бути членами альянсу. Інтенсифікований діалог – перший офіційний формат відносин із альянсом, у назві якого значиться не «особливе партнерство», а «членство». Для України, як і для НАТО, зокрема для деяких його членів, це має принципове значення.
Після цього очікувалося, що вже восени 2005 року Київ зможе вголос говорити і про ПДЧ – після того, як українська сторона вдало виконає Цільовий план – 2005, який включав 277 різних заходів, і продовжуватиме проведення реформ не лише в оборонній сфері, а й у галузі політики та економіки.
Але за президентськими виборами в Україну прийшов чинник політичної реформи: її реалізація надавала Прем’єр-міністрові реальні важелі впливу на формування зовнішньої політики. Насувалися і парламентські вибори.
Знову обережністьБагато членів НАТО вважали, що, якщо на виборах переможуть опозиційні теперішній владі партії, сформований ними Кабінет міністрів може згорнути українсько-натівську співпрацю. І це примушувало низку країн альянсу обережно ставитися до майбутнього приєднання України до ПДЧ.
У цьому ж 2005 році, згідно з даними фонду «Демократичні ініціативи» та Київського міжнародного інституту соціології, 48 % українців – проти вступу України в НАТО і лише 15% – за.
У передвиборний період помаранчеві в урядах Юлії Тимошенко та Юрія Єханурова намагалися не концентрувати уваги громадськості на відносинах із НАТО. Як і в часи Кучми, члени уряду замість слів «вступ у НАТО» набагато частіше вживають алегоричний вираз «євроатлантична інтеграція». Реальні витрати, які стосуються реалізації євроатлантичного курсу України, у державному бюджеті на 2006 рік становили 204,6 млн. грн. – або 60 копійок на дорослого жителя країни на місяць.
• Хартія про особливе партнерство: Кожен рік – особливий…• Рік 2002. До НАТО під дзвін «Кольчуги»• Рік 2003. Від Іраку до Тузли• Рік 2004. «Помаранчевий»• Рік 2006. «Постой, паровоз!»• Рік 2007. «Contra spem spero»