01 листопада 2014, Київ 04:22

Культура

Національні меншини України під час Української революції

Сергій Грабовський, Максим Стріха<br><br><I>Слухати:</I> <br><br><audio/>

Мультимедіа

Демонстрація у Києві з нагоди проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради
Максим Стріха: Перебіг подій Української революції 90 років тому привів до проголошення автономії, а потім і державної самостійності України, близько чверті населення якої становили не українці.

Сьогодні ми говоритимемо про тодішні міжнаціональні відносини та про те, як ставилися до Української революції представники національних меншин України.

«Український народ сам довгі роки боровся за свою національну волю і, нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих.

Тому оповіщаємо, що народам великоруському, єврейському, польському та іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права і свободи самоврядування в справах їх національного життя та доручаємо нашому Генеральному Секретарству національних справ подати нам в найближчому часі законопроект про національно-персональну автономію».


Максим Стріха: Це слова з тексту ІІІ Універсалу, ухваленого повноважним органом Центральної Ради Малою Радою 20 листопада 1917 року.

Згідно із приписами Статуту Генерального Секретаріату, тобто уряду автономної України, текст ІІІ Універсалу був надрукований для поширення по містах України у вигляді афіш українською, російською, польською та єврейською мовами.

ІІІ Універсалом була проголошена Українська Народна Республіка як автономна частина майбутньої демократичної федеративної Росії, яку ще належало відвоювати у більшовиків.

Отже, проголосивши створення УНР, Центральна Рада одразу ґарантувала національним меншинам право на національно-персональну автономію, тобто на утворення національних союзів на засадах самоуправління.

На той час жодна держава світу не визнавала такого права за своїми національними меншинами. Але це була не перша демонстрація Центральною Радою свого ставлення до національних меншин України.

Розповідає мій колега Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський: Ще 11 липня 1917 року Центральна Рада ухвалила ввести до свого складу представників партій національних та етнічних меншин України. І вже через 4 дні президія Центральної Ради затвердила мандати представників польських та єврейських соціалістичних партій.

Загалом представникам етнічних меншин у Центральній Раді належало близько 30% депутатських мандатів. Це при тому, що серед усього населення України етнічні меншини складали приблизно 25%. Зокрема, росіяни мали у в українському парламенті 14% усіх мандатів, євреї 6%, поляки 2,5%; молдавани мали у Центральній Раді 4 місця, німці і татари по 3, а білоруси, чехи та греки по одному місцю.

Відтак, у Центральній Раді було передбачене представництво інтересів не лише етнічних українців, а й всього населення України.

Максим Стріха: Натомість у Генеральному Секретаріаті генеральний секретар з міжнаціональних справ, тобто міністр, мав трьох товаришів, тобто заступників, від трьох найчисельніших національних меншин: росіян, євреїв та поляків. І діловодство вони проводили паралельно українською мовою та мовами своїх націй.

У структурі Генерального Секретарства з міжнаціональних справ існував окремий підрозділ – Віце-Секретарство з єврейських справ.

Одразу після проголошення незалежності України Генеральний Секретаріат був перетворений на Раду Народних Міністрів, до складу якої, серед інших, увійшли міністр великоруських справ Дмитрій Одинець, міністр польських справ Мечислав Міцкевич і міністр єврейських справ Моше Зільберфарб.

Загалом у різних урядах УНР працювали 7 міністрів єврейського походження.

Про участь представників єврейських партій у формуванні української влади розповідає київський історик Людмила Гриневич.

Генерал-полковник Сергій Дельвіг
Людмила Гриневич: Дійсно, революційні події в Україні були радо сприйняті і віталися не лише етнічними українцями, але й представниками різних національних меншин, зокрема євреями.

Передусім хотіла би звернути увагу на те, що єврейська національна меншина брала дуже активну участь у процесі творення нової української верховної влади, бо в квітні 1917 року представники національних меншин входили до складу Центральної Ради і мали там своє активне представництво.

Щоправда, воно було трішечки викривленим, бо представлені там були переважно партії соціалістичного спрямування, а от, скажімо, сіоністи, які мали великий вплив на політичні маси єврейського населення, вони виявились теж присутніми у Центральній Раді, але їхнє представництво було не таким вагомим.

Але так чи інакше, можна говорити про те, що єврейські представники надзвичайно активно брали участь у розробці великої кількості законодавчих актів, які мали неабияке значення для становлення української державності, становлення Української Народної Республіки.

Цікаво було те, що в цей період дуже активно співпрацювали інтереси національних меншин і інтереси українські етнічні. Тобто, Українська Центральна Рада і її провідники постійно наголошували на тому, що ми будуємо Україну не тільки для етнічних українців, але й для представників національних меншин. Тобто, Україна повинна бути батьківщиною і матір’ю для всіх народів, які мешкають на цій території.

А представники національних меншин розуміли, що саме в цій Українській Народній Республіці вони зможуть отримати національно-персональну автономію.

Унікальна подія сталася 8 січня 1918 року, коли українська Центральна Рада на законодавчому рівні прийняла закон про національно-персональну автономію, і фактично де-юре національні меншини отримали можливість створити власну національно-персональну автономію.

Максим Стріха: Закон про національно-персональну автономію Мала Рада ухвалила в один день із ІV Універсалом, яким була проголошена незалежність України.

Власне, між представниками українських партій та партій національних меншин була досягнута домовленість про ухвалення спочатку цього закону, а одразу після того ІV Універсалу.

Знову говорить мій колега Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський: Закон про національно-персональну автономію був визнаний взірцевим багатьма представниками національних та етнічних меншин в Україні та інших країнах Європи.

Зокрема, за цим зразком 1920 року такий закон був ухвалений у Литовській державі, тоді ж у литовському уряді була запроваджена посада міністра з єврейських справ.

Згодом єврейська національна автономія була запроваджена у Латвії та Естонії. Натомість текст ухваленого Малою Радою закону про національно-персональну автономію практично без змін увійшов до Конституції УНР як її VII розділ під назвою «Національні союзи».

Генерал-хорунжий Олександр Греків
«Населяючим територію УНР націям – великоруській, єврейській і польській, – право на національно-персональну автономію дається силою цього закону.

Нації ж білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська можуть скористатися правом національно-персональної автономії, якщо до Генерального Суду про те поступить заява від кожної нації зокрема, підписана не менш як 10 000 громадян УНР, що заявляють про належність свою до даної нації».


Максим Стріха: Цікаво, що російські більшовики, захопивши Київ у лютому 1918 року, скасували закон про національно-персональну автономію. Через місяць він був відновлений Центральною Радою, що повернулася до Києва.

Гетьман Павло Скоропадський невдовзі після вчиненого ним державного перевороту теж скасував цей закон і ліквідував міністерство з міжнаціональних справ.

Після перемоги антигетьманського повстання Директорія відновила чинність закону про національно-персональну автономію, а за 2 місяця більшовики вдруге захопили Київ і вже остаточно скасували цей закон.

Власне, вже у день ухвалення закону про національно-персональну автономію Малою Радою виявилися перші суперечності між представниками українських партій та партій національних меншин. Всупереч домовленостям представники «Бунду» та російські меншовики голосували проти ІV Універсалу, а російські есери та представники партії «Поалей-Ціон» утрималися.

Знову говорить історик Людмила Гриневич.

Людмила Гриневич: Саме 1917 рік продемонстрував трагедію не тільки українців, але і євреїв. І трагедію в українсько-єврейських стосунках.

Коли почалася війна Центральної Ради і Раднаркома Російської Федерації, тобто коли Ленін надіслав ультиматум до Центральної Ради, то єврейські політичні сили в Центральній Раді дуже активно виступили проти більшовиків.

Взагалі більшовицький переворот в Петрограді єврейські політичні сили не підтримали. І так само, як і українські політичні сили, навпаки, виступили проти нього.

Але коли на початку 1918 року постало питання про проголошення державної незалежності України, то практично більшість єврейських політичних сил виявилися неготові проголосувати за відокремлення України від Росії і за статус державної незалежності України.

Пояснювалось це багатьма причинами. Можна говорити про те, що і серед українських політичних чільників далеко не всі усвідомлювали цінність і потребу утворення самостійної Української держави. Але євреї ще і говорили про те, що в такий спосіб руйнується єдність єврейської громади, загальноросійської єврейської громади, яку вони асоціювали і усвідомлювали як єдине ціле.

Максим Стріха: Справді, для багатьох представників національних меншин Україна тоді була лише одним із російських регіонів, а не окремою національною одиницею.

Тему продовжує Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський: Справа в тому, що багато хто з тодішніх представників етнічних меншин в Україні зовсім не відчував себе власне меншинами, особливо у містах, які традиційно були осідками імперського владарювання. Вони ототожнювали себе, незалежно від свого етнічного походження, із панівною нацією імперії, а проголошення незалежності України сприймали як спробу відрізати їх від основного масиву їхньої нації і перетворити на справжню меншину.

Звідти і прихильне ставлення певної частини представників етнічних меншин до ідеї «єдиної і неделімої Росії». Тим більше, коли вони бачили, що цю ідею підтримають і ті українці, котрі вважають себе «малоросами», тобто частиною «триєдиного російського народу».

Максим Стріха: Але впродовж 4 років Української революції багато хто з неукраїнського населення призвичаївся бачити в Україні окрему країну і вважати її своєю.

Досить згадати хоча б поляка за походженням В’ячеслава Липинського – ідеолога українського консерватизму і одного із творців концепції української політичної нації.

Знову говорить Сергій Грабовський.

Генерал-поручик Володимир Сінклер
Сергій Грабовський: Одним із найбільш промовистих прикладів підтримки національними меншинами ідеї незалежності України є історія формування українського війська.

Досить просто згадати імена деяких з-поміж кращих старшин Армії УНР та Української Галицької Армії, як-от австрійці Карл Гофман та Арнольд Вольф, німці Антін Кравс та Альфред Шаманек, швед Володимир Сінклер, татарин Джамбулат Кануков, осетин Зураб Натіїв, поляк Вацлав Клочковський, росіяни Олександр Греків та Сергій Дельвіг. Можна також згадати і Єврейський курінь у складі Української Галицької Армії, яким командував поручник Соломон Ляйнберґ.

Максим Стріха: Співпраця українців з представниками національних меншин упродовж усієї революції викликала занепокоєння і денікінців, і різного роду отаманів, і більшовиків.

Приміром, у грудні 1921 року більшовики вчинили у Могилеві-Подільському кривавий єврейський погром, щоб, за їхніми словами, викорінити з єврейських мас петлюрофільство.

Арнольд Марголін з дружиною
Ось як згадував про випадки захисту українськими вояками євреїв від погромів заступник міністра закордонних справ в урядах УНР, а згодом посол УНР у Великій Британії Арнольд Марголін:

«Серед військ армії Петлюри, на противагу денікінській армії, все ж спостерігалися випадки, коли окремим особам або частинам удавалося відвернути або зупинити погроми.

Так, 13 березня 1919 року підоспілі солдати Української армії зуміли припинити єврейський погром у Коростені, вчинений Червоною армією.

А в Лубнах погрому вдалося уникнути лише завдяки тому, що в рядах Української армії знайшлося 100 осіб, котрі із зброєю в руках вийшли проти погромників. Місто було врятоване, але 14 зі 100 загинули, обороняючи лубенських євреїв».


Генерал-четар Арнольд Вольф
Сергій Грабовський: Отже, 90 років тому у взаєминах українців та представників етнічних меншин були і приклади співпраці, і випадки конфліктів.

Але Українська революція чи не вперше в історії об’єктивним плином подій підвела до усвідомлення спільності інтересів усіх громадян України, всіх, хто вважає цю країну своєю.

Проте далеко не всі, в тому числі і чимало етнічних українців, усвідомили цю спільність і конечну необхідність захисту українських інтересів не у вузько етнічному, а в національному сенсі цього поняття.

Розплата за це неусвідомлення була страшною, і вона зачепила усіх в Україні сущих. Це був великий терор і Голодомор. Чи засвоєні уроки минулого? От питання.

Максим Стріха: Мушу також наголосити: саме досвід національного будівництва УНР дозволив свого часу значною мірою зменшити страхи росіян, євреїв, поляків, представників інших національних меншин, страхи, які дуже спритно підживлювалися тодішнім компартійним апаратом наприкінці 1980-их, перед можливістю проголошення незалежної України.


Щоб залишити коментар і мати більшу можливість у спілкуванні з іншими учасниками форуму, Ви можете зареєструватися. Частина важливих публікацій потрапляє і на сторінку Радіо Свобода у Facebook. Там коментувати можна без участі модератора.


ПОВЕРНУТИСЯ НА ГОЛОВНУ

ДОЛУЧАЙСЯ!
Facebook Радіо Свобода Twitter Радіо Свобода VKontakte Радіо Свобода Радіо Свобода в www.odnoklassniki.ru Радіо Свобода на Google Plus YouTube Радіо СвободаSoundCloud Радіо СвободаПідписка Радіо Свобода

Відеопрограми Радіо Свобода

«Ми Разом» / Вибори на сході «злили» «Опозиційному блоку»?
Гість: Сергій Гармаш, головний редактор інтернет-видання «ОстроВ»

РОЗКЛАД ПРОГРАМ

ДОЛУЧАЙСЯ!
Facebook Радіо Свобода Twitter Радіо Свобода VKontakte Радіо Свобода Радіо Свобода в www.odnoklassniki.ru Радіо Свобода на Google Plus YouTube Радіо СвободаSoundCloud Радіо СвободаПідписка Радіо Свобода

ВИБРАНЕ ВІДЕО

Російські військові тренуються неподалік українського кордону  

 

Патріотичні плакати на передову 

 

31 блокпост: життя під землею 

 

Екскаватор, відремонтований волонтерами, копатиме рів на кордоні з Росією

Бойовики угруповання «ДНР» охороняють так званого «прем’єр-міністра» Олександра Захарченка, Донецьк, 31 жовтня 2014 року

Відео Що насправді відбуватиметься у Донецьку 2 листопада?

Так звані «вибори» – суто декоративні, усе контролюється «від» і «до» на 100% з Росії

Антивоєнний марш у Москві, 21 вересня 2014 року

У Росії вже хочуть миру, бо бояться війни з Україною і Заходом

«Є страх перед переростанням цього конфлікту у велику війну, причому війну не тільки з Україною» – Лев Гудков

Кремль має свій сценарій панування на Донбасі – РНБО

Відео Думка жителів Донбасу нікого не цікавить – лідер угруповання «ДНР»

РНБО повідомила про перехоплену розмову ватажків «ДНР»: бойовики сварилися через проведення псевдовиборів 2 листопада

Бойовик угруповання «ДНР» у Донецьку, вересень 2014 року

На Донбасі «трибунал» проголосував за страту

В Алчевську бойовики винесли рішення про застосування смертної кари на голосування руками

Втрати армії Росії на Донбасі сягають до 4360 осіб – Васильєва

Міністерство оборони Росії визнало лише 900 смертей – правозахисниця

Актуальне фото
Четвертий російський «гуманітарний конвой» перетинає державний кордон Росії та України в районі пункту пропуску «Ізварине», 31 жовтня 2014 року

Четвертий російський «гуманітарний конвой» перетинає державний кордон Росії та України в районі пункту пропуску «Ізварине», 31 жовтня 2014 року

ФОТОЩОДЕННИК РАДІО СВОБОДА
В інших ЗМІ
В інших ЗМІ